Джо Аберкромби – Пів світу (страница 32)

— Навіть поснідати не дали, падлюки! — невдоволено кинув Одда.

— Якби я мав на думці когось убити, то волів би, щоб цей хтось мав порожній шлунок, — пробурчав Фрор.

Брандове серце мало не вистрибувало йому з грудей, коліна трусилися від бажання втікати, а щелепи щосили стискалися від потреби лишитися. Лишитися з його командою, з його братами, з його родиною. Він ворухнув плечима, щоб відчути їх поруч, тісно притиснутих до нього. О боги, як же йому кортить сцяти!

— Звідки в тебе цей шрам, Фроре? — витиснув він крізь зціплені зуби.

— Тобі саме зараз стало цікаво? — здивувався ванстерець.

— Якщо я помру, то хотів би щось знати про свого оплічника.

— От коли помреш, тоді я тобі й розповім, — Фрор блимнув божевільною усмішкою; його здорове око біліло посеред синього відбитка долоні.

Отець Ярві, ховаючись за заслоною стіни щитів, кричав щось мовою конярів, щоб дати шанс Батькові Миру, але у відповідь були тільки стріли, що вдарялись у дерево й пролітали над головами. Хтось зойкнув: гострий стрижень уп’явся йому в ногу.

— Сьогодні панує Мати Війна, — пробурмотів Ярві, виважуючи в руці свого кривого меча. — Покажи їм, як треба стріляти з лука, Рульфе!

— Стріли! — закричав стерничий.

Бранд відступив і повернув щит під кутом, щоб утворити пройму для пострілу. Рульф став біля нього зі своїм туго напнутим чорним луком, тятива якого бриніла люттю. Бранд відчув на щоці вітер від випущеної стріли і, ступивши на місце, знову зімкнув свого щита з Фроровим.

Розляглося пронизливе виття, коли стріла влучила в ціль. Північани зареготали, стали глумитися, висолоплювати язики й корчити гримаси — злі, звірині, затяті. Брандові не надто хотілося сміятись. Йому хотілося сцяти.

Те, як конярі ведуть бій, було добре відомо: вони блискавично наскакували й відступали, заплутували ворога й виснажували його стрілами. Але самими лише стрілами добре збудовану стіну щитів не взяти, а Рульфів роговий лук виявився навіть смертоноснішим, ніж видавався на позір. Невелике підвищення збільшувало його далекобійність, і стерничий, хоч мав уже чимало літ, влучав із безжальною точністю. Спокійний, як вода у ставку, терплячий, як камінь, він посилав стрілу за стрілою, і ті зі свистом летіли вниз трав’янистим схилом. Ще двічі північани здіймали радісний галас: коли він звалив додолу коня і коли вибив із сідла вершника, що покотився в траву. Решта конярів відступили з-під засяга Рульфового лука і стали громадитися в одному місці.

— Вони не можуть оточити нас, бо позаду нас захищає річка, — отець Ярві протиснувся між ними, щоб виглянути з-над Оддиного щита. — І не можуть атакувати кінно, бо схил усіяний брилами каміння і ми стоїмо вище. Моя ліва рука вибрала-таки добре місце на ночівлю.

— Це не перший мій танець, — мовив Рульф, плавно пускаючи чергову стрілу. — Вони спíшаться й розіб’ються об нашу стіну, як Мати Море розбивається об скелі.

Але скелі не відчувають болю. Скелі не кривавлять. Скелі не помирають. Бранд піднявся навшпиньки, щоб визирнути з-за стіни щитів, і побачив, що ужаки злазять з коней і готуються наступати. Їх було так багато! На кожного північанина припадало за його оцінкою по два конярі. А може, й більше.

— Чого вони хочуть? — пробурмотів Бранд і злякався того страху, що прозвучав у його голосі.

— Є час думати над тим, чого людина хоче, — у Фроровому голосі страху не чути було зовсім, — а є час розчерепити їй голову. Зараз другий випадок.

— Ми стримаємо їх тут! — проревів Рульф. — А коли я крикну «вперед», напремо на них і скинемо цих покидьків зі схилу. Скинемо, потнемо й потопчемо без пощади, а милосердя прибережемо на інший день! Ви чуєте мене? Стріла!

Щити розійшлися, і Бранд мигцем побачив людей, що бігли до них. Рульф послав стрілу найближчому в ребра. Той упав і лишився повзати по землі, стогнучи й благаючи про щось товаришів, які пробігали повз нього.

— А тепер тримати стрій, хлопці! — закричав Рульф, відкидаючи лук і підіймаючи списа. — Тримати стрій!

Довкола нього воїни гарчали, спльовували й бубоніли молитви до Матері Війни, а їхні віддихи розбивалися об дерев’яну стіну перед ними. Починало дощити, поодинокі краплини зросили шоломи бійців і обіддя щитів, а Брандова потреба посцяти стала ще нагальнішою.

— Боже праведний! — вигукнув Досдувой. Уже чути було швидке тупотіння їхніх ворогів, а протяглі бойові кличі лунали дедалі ближче. — Всемогутній і всезнавчий! Побий цих нечестивців!

— Та я цю погань сам поб’ю! — скрикнув Одда.

Тут на них наскочили конярі, і Бранд аж охнув від удару, під натиском поточився на пів кроку назад, а потім знову подався вперед, навалившись усією вагою на щит і ковзаючи чоботами по мокрій траві. Розлігся стукіт, гуркіт і брязкіт. Здійнявся шквал металу. Щось цвьохнуло об край щита, і Бранд ухилився. В обличчя йому полетіли тріски, а по той бік рознеслося ламане демонське виття.

Фрор, вибалушуючи понівечене око, заревів слова з «Пісні про Бейла»:

— Залізна рука! Залізна голова! Залізне серце! — він махнув навмання мечем над стіною щитів. — Твоя смерть надходить, співає сотня голосів!

— Твоя смерть надходить! — вторував йому Досдувой.

Такий собі час на пісні, але решта підхопили клич із вогнем у горлянці, вогнем у грудях, вогнем в ошалілих очах.

— Твоя смерть надходить!

Чия смерть надходила, їхня чи конярів, не уточнювалося. Та це й не мало значення. Мати Війна розпростерла залізні крила над рівниною і кинула тінь на кожне серце. Фрор махнув знову й навершником меча зачепив Бранда над оком так, що аж у вухах задзвеніло.

— Уперед! — заревів Рульф.

Бранд стиснув зуби й напер, щити заскреготіли один об одного. Він бачив, як північанин упав із криком, коли спис, ударивши під щит, увігнався йому в ногу. Бачив, а проте далі сунув уперед. Він почув голос за щитом, слова чіткі й виразні, адже ворог був зовсім близько — лише товщина дошки відділяла його від Брандового обличчя. Він різко здійняв руку й рубонув сокирою над щитом, раз, другий, доки лезо не ввійшло у щось. Почувся стогін і якийсь булькітливий звук. Хтось позаду вдарив списом повз нього. Ратище шурхнуло об край щита, і потойбіч хтось завив. Фрор буцнув когось лобом і розтрощив йому носа. Усі гарчали й шипіли, кололи й штовхали, сплівшись в один великий клубок.

— Здохни, падло, здохни!

Чийсь лікоть зацідив йому в щелепу, і Бранд відчув смак крові у роті. В обличчя ляпнуло багном і на якусь мить засліпило його. Він швидко закліпав, щоб скинути бруд, загарчав, лайнувся, штовхнув, послизнувся, сплюнув солону кров і знову штовхнув. Схил давав північанам перевагу, і вони добре знали свою справу. Поволі, але невпинно стіна щитів почала рухатися, відсуваючи нападників, спихаючи їх із пагорба.

— Твоя смерть надходить, співає сотня голосів!

Бранд побачив, як весляр уп’явся зубами ужакові в шию. Побачив, як Колл б’є ножем лежачого ворога. Побачив, як Досдувой, змахнувши щитом, відкинув нападника, і той покотився по землі. Побачив, як вістря клинка прохромило чоловіка наскрізь і вийшло йому зі спини. Щось вдарилося Брандові в обличчя й відскочило. Він охнув: невже стріла? А тоді збагнув, що то лише палець.

— Уперед, я сказав! Уперед!

Північани наперли ще сильніше, наперли пекельним тлумом тіл, що гарчали з надсади. Вони збилися так тісно, що вдарити сокирою не було змоги. Бранд кинув її, просунув руку вниз до піхов і витягнув кинджал, який Рін викувала для нього.

— Залізна рука! Залізна рука!

Відчувши руків’я кинджала в долоні, він згадав про сестру. Перед очима постало її обличчя, освітлене полум’ям вогнища в їхній маленькій хижці. Ці покидьки стояли між ним і Рін. Бранд скипів люттю. Він побачив перед собою обличчя, грубі залізні кільця в заплетеному волоссі. Шарпнув щитом догори, ударив його. Ужакова голова смикнулася назад, і Бранд штрикнув з-під низу. Метал заскреготів, він штрикнув знову й відчув на долоні щось тепле й липке. Ужак упав, і він наступив на нього, спіткнувся, топчучи його. Одда, спльовуючи крізь зціплені зуби, потягнув Бранда й допоміг утриматися на ногах.

— Твоя смерть надходить!

Скільки разів, затамувавши дух, він слухав цю пісню, безгучно повторюючи слова, мріючи й собі колись стати в стіну щитів, зажити й собі колись слави! Невже він мріяв ось про це? Тут нічого не важили жодні вміння, усе залежало тільки від сліпого випадку — пощастить чи ні. Це не був герць шляхетних звитяжців, тут безум змагався з безумом. Тут не було місця для хитрощів, кмітливості чи навіть мужності, якщо тільки мужність не полягала в тому, щоб битва несла тебе безпомічного, як хвиля несе уламок гілки. Може, так воно й було.

— Убити їх!

Шум битви був жахливий: гуркіт і брязкіт металу, стукіт і тріск дерева, люди, що горлають прокляття на межі своїх надламаних голосів. Звуки, яких Бранд не міг збагнути. Звуки, які не мали значення. Останні Двері розчинилися навстіж перед ними всіма, і вони йшли до них так хоробро, як могли.

— Твоя смерть надходить!

Дощ посилювався, чоботи виривали траву й місили червону землю, перетворюючи її на болото. Бранд утомився, йому все боліло й нило, але зупинитися він не міг. О боги, як же йому хотілося сцяти! Щось угатило в щит і мало не зірвало його з руки. Повз вухо промайнуло червоне лезо, і Бранд побачив біля себе Шпичку.