Джо Аберкромби – Пів світу (страница 34)

То були ельфійські слова, і то була ельфійська магія. Магія, яка розламала Бога й потрощила світ. Кожна волосинка на Шпиччиному тілі стала дибки, немовби повіяв холодний вітер.

Поспів’я лунало чимраз гучніше, швидше й несамовитіше. А тоді Скіфр висмикнула з-за пасків, що обплітали її тіло, два жолобчасті й ґулясті шматки темного металу і вставила їх один в одного. Клацнуло, мовби замкнувся замок.

— Що вона коїть? — запитав Досдувой, але отець Ярві стримав його, здійнявши зсохлу лівицю.

— Те, що мусить.

Скіфр витягнула руку, у якій тримала ельфійську реліквію.

— Розступіться! — наказала вона.

Хитка стіна щитів розділилася надвоє, і Шпичка визирнула в просвіт. Там аж роїлося від конярів, вони сунули схилом, оминаючи трупи своїх загиблих і швидкими стрибками долаючи шлях. У їхніх безжальних очах була Смерть.

Пролунав гуркіт, наче десь поруч ударив грім, палахнуло світло, і найближчий ужак покотився схилом, немовби дістав щигля велетенським пальцем. Розлігся ще один виляск, і недовірливий гомін пробіг серед північан, коли ще одного ворога розкрутило на місці, наче дзиґу, а плече його охопило полум’я.

Скіфр завивала дедалі голосніше й пронизливіше. Уламки блискучого металу відлітали від ельфійської реліквії, яку вона тримала в руці, і падали, димуючи, у траву коло її ніг. Налякані цим чаклунством більше, ніж ужаками, воїни скавуліли, роззявляли роти з подиву і стискали в руках обереги. Шість вигромів розкотилося по рівнині, і шість конярів лежали понівечені й охоплені полум’ям. Решта втікали, нажахано репетуючи.

— Великий Боже, — прошепотів Досдувой, креслячи священний знак на серці.

Запала тиша. Уперше за тривалий час. Чути було тільки шепіт вітру з травою і хрипке Оддине дихання. Тхнуло паленою плоттю. Один з упалих уламків металу підпалив траву. Скіфр рішуче ступила до нього й затоптала полум’я чоботом.

— Що ти накоїла? — прошепотів Досдувой.

— Я промовила ім’я Бога, — відказала Скіфр. — Випалене вогнем і записане ельфійськими рунами до Світового Розламу. Я змусила Смерть покинути належне їй місце біля Останніх Дверей і стати до моїх послуг. Але все має свою ціну.

Вона підійшла до блідого Одди, що лежав, прихилившись до хирлявого дерева. Сафріт схилилася над ним, намагаючись вийняти стрілу.

— Ім’я Бога має сім літер, — сказала Скіфр і наставила на нього смертоносний шматок металу. — Пробач.

— Ні! — скрикнула Сафріт і спробувала затулити Одду собою, але він м’яко відштовхнув її.

— Хто ж хоче померти старим? — він вищирився у своїй божевільній усмішці. Випиляні жолобки в зубах були червоні від крові. — Смерть чекає на кожного.

Пролунав ще один оглушливий виляск. Одда здригнувся, вигнув дугою спину, а тоді затих. Із чорної дірки в його кольчузі здіймалася цівка диму.

Скіфр опустила погляд.

— Я ж казала, що покажу вам магію.

ІНАКШЕ, НІЖ У ПІСНЯХ

— Вони тікають.

Шпичка дивилася вслід ужакам, а вітер шмагав волоссям її закривавлене обличчя. Вершники й коні без вершників віддалялися, перетворюючись на цятки в океані трав.

— Не можу сказати, що мене це дивує, — пробурмотів Бранд, позираючи на Скіфр, яка щільно загорнулась у плащ і важко опустилася знову на схрещені ноги. Вона сиділа біля вогнища, стискаючи в руці священні символи, які носила на шиї, і похмуро тупилася в жарини.

— Ми добре билися, — сказав Рульф, але голос його прозвучав глухо й безвиразно.

— Залізні руки! — кивнув Фрор, вологою ганчіркою стираючи фарбу з обличчя. — Ми здобули перемогу, яка варта пісні.

— Ми здобули перемогу, і тільки це важить.

Отець Ярві підняв шматочок металу від ельфійської реліквії, що лежав у траві, і повертів його в пальцях так, що той замерехтів на сонці. Порожнистий усередині, він досі ледь помітно димів. Як ця річ могла на віддалі вбити людину?

Сафріт, витираючи закривавлені руки, похмуро зиркнула на Скіфр.

— Ми перемогли за допомогою чорних чарів.

— Але ж перемогли, — стенув плечима отець Ярві. — Битва може завершитися або перемогою, або поразкою. Перше, як на мене, краще. Нехай Батько Мир лиє сльози над методами. Мати Війна всміхається досягненій меті.

— А Одда? — стиха запитав Бранд.

Здавалося, цього коротуна нічим не здолати, але ось він переступив поріг Останніх Дверей. Більше вони ніколи не почують його жартів.

— Він не вижив би. Та рана вбила б його, — відказав Ярві. — Ми мали вибирати: або він, або ми всі.

— Безжальний розрахунок, — мовила Сафріт, зібгавши губи в тонку риску.

— Такими є задачі, що їх мусить розв’язувати ватажок, — відповів міністр, не дивлячись на неї.

— Що, як цим чаклунством ми накличемо на себе прокляття? — запитав Досдувой. — Що, як ми ризикуємо спричинити вдруге Божий Розлам? Що, як?..

— Ми перемогли, — голос отця Ярві був холодним і гострим, як оголена сталь. Міністр стулив пальці справної руки довкола шматочка ельфійського металу й так сильно стиснув їх, що йому аж побіліли кісточки. — Подякуйте тому богові, у якого вірите, що лишилися живі. Якщо знаєте, як це зробити. А тоді беріться прибирати трупи.

Досдувой стулив рота й відійшов, хитаючи великою головою.

Бранд із зусиллям розтиснув зболені пальці й упустив щит на землю. Дракон, якого намалювала Рін, був увесь порубаний і подовбаний, на залізному ободі блищали свіжі подряпини, а перев’язки на руці були поплямовані кров’ю. О боги, він увесь був у синцях і саднах. Боліло все. Бранд ледве тримався на ногах і не мав сили сперечатися, добре вони вчинили чи ні. Що більше він бачив, то менше розумів, у чому ж полягає добрий вчинок. Шия пекла, і коли він її торкнувся, то відчув щось мокре. Якась подряпина, чи то від ворожої, чи то від дружньої зброї. Рани болять однаково, байдуже чия рука їх завдає.

— Покладіть їх як належить, — казав тим часом отець Ярві, — і порубайте ці дерева на дрова для поховального вогнища.

— А цих? — Колл вказав на понівечені й закривавлені тіла конярів, що валялися по всьому схилу; деякі північани ходили поміж трупами й шукали, що можна взяти.

— Їх теж поскладайте.

— Навіщо влаштовувати цим покидькам достойне поховання?

Рульф схопив хлопчину за руку.

— Бо якщо ми перемогли тут якихось харпаків, то й ми не кращі за них. Якщо ж ми перемогли великих воїнів, то ми ще величніші.

— Тебе поранено? — запитала Сафріт.

Бранд витріщився на неї порожнім поглядом, наче вона говорила чужоземною мовою.

— Що?

— Сядь.

Це було неважко. Коліна підгиналися самі. Він обвів поглядом відкрите вітрам узвишшя. Північани відклали зброю і заходилися стягувати трупи, укладаючи їх рядами. Інші взялися рубати хирляві дерева на дрова для великого вогнища. Сафріт схилилася над Брандом, помацала поріз на шиї сильними пальцями.

— Рана неглибока. Багато хто має значно гірші.

— Я вбив людину, — пробурмотів він, не звертаючись ні до кого конкретно. Ці слова могли прозвучати як похвальба, але нею аж ніяк не були. — Людину, що мала якісь свої надії, свої турботи, свою родину.

Рульф присів навпочіпки поруч із ним і почухав сиву бороду.

— Убити людину далеко не так легко, як переконують нас барди, — він по-батьківськи поклав руку Брандові на плече. — Ти сьогодні добре бився.

— Справді? — Бранд потер перев’язані долоні. — Я досі думаю, хто він. Що привело його сюди. Чому він мав битися. Досі бачу його обличчя перед собою.

— Цілком можливо, ти бачитимеш його, доки сам не пройдеш крізь Останні Двері. Це та ціна, Бранде, яку доводиться платити за місце в стіні щитів, — Рульф простягнув йому меча. Доброго меча, з посрібленим руків’ям і піхвами зі слідами тривалого вжитку. — Це Оддин. Гадаю, він хотів би, щоб його взяв ти. Справжній воїн повинен мати справжнього меча.

Колись Бранд мріяв мати власного меча, але тепер, коли дивився на цей, його мало не знудило.

— Я не воїн.

— Звісно, що воїн.

— Воїн не знає страху.

— Страху не знає дурень. А воїн стоїть і не відступає попри свій страх. Ти стояв і не відступив.

Бранд смикнув себе за мокрі штани.

— Я стояв і обісцявся.

— Ти не перший і не останній.