Джо Аберкромби – Пів світу (страница 35)
— У піснях герої ніколи не обсцикаються.
— Атож, не обсцикаються, — Рульф наостанок потиснув його плече й підвівся. — Саме тому то пісні, а це — життя.
Мати Сонце високо стояла над степом, коли вони знову рушили в дорогу. Дим від поховального вогнища поволі здіймався вгору. Кров уже витекла з неба, яке блищало чистою і гарною блакиттю, але зосталася, темна й запечена, у Бранда під нігтями, на його бинтах і пораненій шиї. Цей день усе одно був червоний. І Брандові здавалося, що відтепер кожен день його життя буде червоний.
Біля щогли лежали чотири весла, а попіл тих, хто сидів за ними, вітер уже розвіював по степу. Скіфр сиділа серед вантажу, натягнувши на голову каптур і поринувши у свої думи. Веслярі відсунулися від неї якомога далі, аж під самі борти.
Бранд скинув поглядом на Шпичку, коли вони взялися за весла, і дівчина глянула у відповідь. Її обличчя було блідим і порожнім, як Оддине, коли вони складали дрова довкола свого товариша. Бранд хотів був усміхнутися, але губи не змогли розтягтися в потрібний вираз.
Вони зі Шпичкою билися в стіні щитів. Вони стояли перед Останніми Дверима. Зустрілися лицем до лиця зі Смертю й лишили криваве жниво Матері Ворон. Хай що там сказав би майстер Гуннан, тепер вони обоє стали воїнами.
Ось тільки все було інакше, ніж у піснях.
ЧОГО ПОТРЕБУЄ
ҐЕТТЛАНДІЯ
Калиїв скидався на величезну пухлину, що розрослася на одному березі Денної й багнистою заразою починала перекидатися на другий. Чисте небо над містом бруднили смуги диму від незліченних вогнищ; зграями кружляли птахи, що харчуються покиддю.
Княжий терем стояв на невисокому пагорбі над річкою. Гребінь широкого даху оздоблювали різьблені позолочені коні, а мур довкола був зведений однаковою мірою як із каміння, так і з багнюки. Далі, перед муром, безладно купчилися дерев’яні будинки, огороджені міцним частоколом; біля проходу зблискували списи воїнів. Ще далі, за частоколом, зчорнілою місцевістю розповзалося в усі боки хаотичне нагромадження наметів, юрт, критих возів, халабуд та інших тимчасових жител, що жахали своєю злиденністю.
— О боги, яке воно величезне, — пробурмотів Бранд.
— О боги, яке воно потворне, — докинула Шпичка.
— Калиїв — як той сечовий міхур, що поступово наповнюється, — пояснила Скіфр, длубаючись у носі. Ретельно дослідивши видобуте, вона витерла палець об плече найближчого весляра так, що той навіть не помітив. — Навесні він роздимається: північани, люд із Південної імперії, конярі зі степів — усі стікаються сюди торгувати. Улітку він лускає, і вся смердота розливається по рівнині. А взимку вони всі від’їжджають, і місто знову зсихається.
— Тхне від нього сечею — що правда, то правда, — пробурчав Рульф, морщачи ніс.
По обидва береги річки здіймалися дві великі присадкуваті вежі з грубого колоддя, а між ними була натягнута залізна сітка. Чорні ланцюги їжачилися шипами, вгиналися під напором спіненої води, збирали на собі уламки дерева й сміття, перепиняючи весь рух Денною.
— Князь Варослав спіймав своїм залізним неводом чималий улов, — зауважив отець Ярві.
Шпичка ще ніколи не бачила так багато кораблів у одному місці. Вони гойдалися на водах річки, громадилися біля причалів, тісними рядами стояли на обох берегах зі знятими щоглами. Тут були судна з Ґеттландії, Ванстерландії і Тровенландії. З Ютмарку і з Островів. Були дивні судна — мабуть, із південних країв — темні й занадто череваті, щоб тягти їх через Горішній волок. Там були навіть дві величезні галери, кожна з трьома рядами весел.
— Подивіться на цих велетнів, — прошепотів Бранд.
— Кораблі Південної імперії, — сказав Рульф. — На кожному — три сотні чоловік команди.
— Саме їхні команди й потрібні князеві, — мовив Ярві, — щоб битися на його дурній війні проти конярів.
Шпичка аж ніяк не почувалася в захваті від думки, що треба буде знову битися з конярами. Чи, як на те пішло, від потреби залишитися в Калиєві на все літо. У батькових розповідях тут пахло значно приємніше.
— Гадаєш, він захоче допомоги від нас?
— Він її точно захоче, так само як ми хочемо її від нього, — Ярві, насупившись, глянув на княжий терем. — Чи зажадає він її, ось у чому питання.
Князь вочевидь зажадав її вже від багатьох. На пристані юрмилося чимало кислолицього люду з земель Потрощеного моря. Усі вони застрягли в Калиєві, чекаючи, коли князь Варослав вирішить опустити ланцюги. Похмурі, вони тинялися гуртами поміж похилених наметів, лежали під трухлявими навісами, ошукували одне одного в кості, пили прокислий ель, багато лаялися й неприязно позирали на кожного, а надто — на новоприбулих.
— Варославові слід якомога швидше знайти ворогів для цих людей, — пробурмотів Ярві, коли вони зійшли з
Фрор, закріпляючи носову линву, кивнув.
— Немає нічого небезпечнішого за воїнів, які байдикують.
— Вони всі дивляться на нас, — Бранд, якому вранці зняли перев’язки, нервово скубав кірку на ранах від мотузки, що зміїлися вздовж зап’ястків і далі.
Шпичка штурхнула його ліктем.
— Може, то твоя слава летить попереду нас, Звитяжцю Корабля?
— Радше то летить слава отця Ярві. Мені це не подобається.
— А ти вдай, ніби подобається, — порадила Шпичка, прибираючи хороброго виразу й відповідаючи викличним поглядом кожному, хто зиркав на неї, — принаймні намагалася це робити, тимчасом як гарячий вітер шпурляв їй в очі пісок і лопотів сорочкою по спітнілій спині.
— О боги, який же тут сморід, — здушено промовив Бранд, коли вони зійшли з рипливого причалу й відчули під ногами Батька Землю.
Шпичка навіть якби хотіла заперечити, то не змогла би для цього набрати достатню кількість повітря. У покручених вуличках скрізь валялися засохлі кізяки, собаки гризлися за якісь покидьки, а коло дверей стирчали жердини з настромленими на них мертвими тваринами.
— Вони це продають? — стиха запитав Бранд.
— Ні, це їхні жертви богам, — відказав отець Ярві. — Так їхні боги відразу бачать, який дім приніс жертву, а який — ні.
— А ті? — Шпичка вказала на кілька оббілованих туш, які злегка гойдалися на палі посеред майдану, оточені роєм мух.
— Дикунство, — насупившись, пробурмотів Рульф.
Шпичка відчула, як у шлунку щось неприємно зрушилося, коли вона усвідомила, що ці лискучі трупи мають людські форми.
— Конярі? — хрипко запитала вона.
Отець Ярві похмуро похитав головою.
— Ванстерці.
— Що?
Боги свідки, мало хто ненавидів ванстерців більше за Шпичку, але вона не могла збагнути, навіщо Калиївському князю заманулося здирати з них шкіру.
Ярві вказав на дерев’яну табличку з видряпаним на ній надписом.
— «Це команда, яка пішла проти волі князя Варослава і спробувала покинути Калиїв. Нехай їхній приклад буде осторогою іншим північанам».
— Святі боги, — прошепотів Бранд так тихо, що його майже заглушило дзижчання мух. — Невже Ґеттландія справді хоче допомоги від людини, яка чинить таке?
— Те, чого ми хочемо, і те, чого потребуємо, — не завжди одне й те саме.
Десяток озброєних чоловіків прокладали собі шлях крізь портовий хаос. Хоча князь і воював з конярами, але його воїни на надто відрізнялися на вигляд від тих ужаків, яких Шпичка вбивала на березі Денної. Посередині йшла жінка, височенна й худюща. Чорне-пречорне волосся було закутане шовковою хусткою, з країв якої звисали монети.
Жінка спинилася перед ними і зграбно вклонилася. Торбина, яку вона несла на тонкій шиї, гойднулася вперед.
— Я — служителька Варослава, великого Князя калиївського.
— Радий зустрічі, я…
— Ви отець Ярві, міністр Ґеттландії. Князь наказав мені супроводити вас до його двору.
Ярві перезирнувся з Рульфом.
— Я маю взяти це за честь чи перелякатися?
Жінка вклонилася знову.
— Я радила б і те, і те. А ще радила б вам поквапитися.
— Я подолав чималий шлях, щоб зустрітися з князем, тож не бачу причини баритися. Ведіть мене.
— Я виберу кількох людей, щоб пішли з тобою, — пробурчав Рульф, але отець Ярві похитав головою.
— Я візьму тільки Шпичку й Бранда. Невеликий почет, та ще й такий молодий — це вияв довіри до господаря.
— Ти довіряєш Варославові? — стиха запитала Шпичка, коли княжі воїни стали довкола них.
— Я можу вдати, ніби довіряю.
— Він здогадається, що ти вдаєш.
— Звісно. Ось на таких хитких підмурівках і будуються хороші манери.
Шпичка зиркнула на Бранда, а той відповів їй своїм безпорадним поглядом.