Джо Аберкромби – Пів світу (страница 37)
— Нехай щастить. Але боюся, від імператриці ви нічого не добудетеся. Під старість вона стала ще побожнішою і не хоче мати ніяких справ із тими, хто не поклоняється її Єдиному Божеству. Тільки до одного вона охоча більше, ніж до белькотіння священників, — до кровопролиття. Та ще до ельфійських реліквій. Але щоб здобути її ласку, потрібна найдивовижніша реліквія з усіх, які тільки були знайдені.
— Ох, великий княже, де ж мені роздобути таку річ? — отець Ярві — сама невинність і покора — низько вклонився.
Проте Шпичка помітила, як кутиків його губ торкнулася хитра посмішка.
3. ПЕРШОГРАД
УДАЧА
Боги свідки, під час цієї подорожі у Бранда нагромадився цілий стос розчарувань заввишки з нього самого. На жаль, багато що виявилося інакшим, ніж у розповідях і піснях, які він чув у Торлбю. А багато про що люди взагалі воліли не згадувати.
Одна з таких речей — безкраї мочарі в пониззі Денної. Хмари комарів-кровопивців, що сновигали над берегами смердючої твані. Сірі світанки, коли мандрівники прокидалися, просякнуті болотяною вільгістю й опухлі від сверблячих укусів.
Друга — це довге узбережжя Золотого моря. Жалюгідні сільця за жалюгідними огорожками, де отець Ярві, розмовляючи чужинськими мовами, торгувався з пастухами, обличчя яких були видублені сонцем. Галькові пляжі, де північани ставили колом іскристі смолоскипи й лежали насторожі, здригаючись від найменшого шуму, упевнені, що за межею світла чаяться розбійники.
Спогади про ту битву з конярами скрадалися за Брандом по п’ятах, лице чоловіка, якого він убив, не давало спокою думкам, а удари сталі об дерево вдиралися в сни.
— Твоя смерть надходить!
Він схоплювався, прокидаючись у липкій темряві, але тишу порушував тільки швидкий стукіт його серця і повільне сюрчання цвіркунів. У піснях нічого не співалося про жаль і докори сумління.
Нічого пісні не розповідали і про нудьгу. Весло здіймалося й опускалося, погнута берегова лінія поволі тяглася за бортом, тиждень за тижнем. Накочувалася туга за домівкою, прокидалося хвилювання за сестру, підступав сльозливий смуток за речами, які він, здавалося, завжди ненавидів. Скіфр гарикала без упину, Шпичка без упину тренувалася й без упину духопелила кожного з команди, а найдужче — Бранда. Отець Ярві без упину відповідав на безупинні Коллові запитання про рослини, про рани, про політику, про історію, про путь, яку Батько Місяць долає по небу. День у день — усе те саме: садна, морська хвороба, сонячні опіки, спека, мухи, спрага, сморід від тіл, протерті штани на сідницях, харч, який ощадливо роздає Сафріт, Досдувоїв зубний біль, тисячі пояснень того, як Фрор дістав свій шрам, несвіжа їжа, бігунка, безнастанні дрібні суперечки, постійний страх кожного зустрічного, а найгірше — чітке усвідомлення, що через це все доведеться пройти ще раз дорогою назад.
Атож, розчарувань, прикрощів і випробувань під час цієї подорожі не бракувало.
Але Першоград перевершив усі очікування.
Місто було зведене на широкому розі, що глибоко вганявся в протоку. Від берега до берега здіймалися білокам’яні будівлі з гордовитими вежами й крутосхилими дахами, з мостами, що немовби висіли в повітрі, і міцними мурами всередині ще міцніших. А над усім тим підносився Палац Імператриці, що стояв на найвищому пагорбі, — нагромадження блискучих бань посеред фортеці, такої величезної, що в ній можна було б помістити ціле Торлбю і ще лишилося б місце на два Ройстоки.
Усе місто сяяло червоними, жовтими й білими вогнями. Їх було так багато, що вони забарвлювали хмари на синьому вечірньому небі в приємний рожевий колір і танцювали тисячами відблисків на поверхні затоки, до якої кораблі з усього світу зліталися, як бджоли на мед.
Споруди на безгомінних берегах Дивної переважали розмірами, але тут, у Першограді, були не ельфійські руїни, а витвори людських рук, не напівзруйновані гробниці давноминулої слави, а місце великих надій і шалених мрій, що вирувало життям. Навіть іздалеку Бранд чув поклик міста — невиразний шум десь на межі сприйняття, від якого гуло все тіло, аж до кінчиків пальців.
Колл, щоб краще бачити, видерся на щоглу, почасти вкриту його різьбленнями, і тепер сидів на реї, розмахуючи руками й радісно репетуючи, як божевільний. Сафріт, обхопивши голову руками, бурмотіла:
— Я здаюся, годі. Нехай падає і розбивається, якщо йому так хочеться. Мені байдуже. Ану злізай звідти, йолопе!
— Ти коли-небудь бачила щось схоже на це? — прошепотів Бранд.
— Нічого схожого на це немає в усьому світі, — відказала Шпичка, і на її схудлому гартованому обличчі заграв божевільний усміх.
Серед щетини на стриженому боці її голови виднів довгий блідий шрам, а в поплутаних пасмах поруч зі срібними кільцями з’явилися ще й золоті, нарізані з монети, яку їй дав Варослав. «Чи не занадто — носити золото на голові?» — запитав був Рульф, але Шпичка тільки стенула плечима й відповіла: мовляв, чому б і не на голові, таке саме місце, як і решта.
Свого червінця Бранд зберігав у капшучку, якого носив на шиї. Ця монета означала нове життя для Рін, і він нізащо не міг її втратити.
— Ось він, Першоград, Рульфе! — вигукнув отець Ярві, пробираючись поміж усміхненими веслярами до корми. — У мене добре передчуття.
— У мене теж, — відказав стерничий, і павутинка веселих зморщок побрижила шкіру біля кутиків його очей.
Скіфр похмуро глянула на птаство, що кружляло над ними.
— Передчуття, може, й добрі, а ось знамення — лихі.
Після битви на Денній хороший настрій до неї цілком так і не повернувся.
Отець Ярві пустив повз вуха її осторогу.
— Ми зустрінемося з Теофорою, Імператрицею Півдня, піднесемо її дарунок королеви Лайтлін, а тоді побачимо те, що побачимо, — він обернувся до команди з розпростертими руками; його подертий плащ лопотів на вітрі. — Ми подолали довгий і небезпечний шлях, друзі мої! Ми перетнули пів світу! І ось нарешті перед нами кінець дороги!
Залунали радісні вигуки.
— Кінець дороги, — повторила тихо Шпичка й облизала порепані губи, неначе була п’яничкою, а Першоград на обрії — великою кінвою з елем.
У нападі дитячих веселощів Бранд хлюпнув на неї водою з фляги. Бризки заіскрились у повітрі, коли дівчина вибила флягу в нього з рук і чоботом спихнула його зі скрині.
— Годі вже вам дуріти, варвари, — сказав Рульф, ставлячи ногу між ними. — Ви тепер у цивілізованому місці. Віднині маєте поводитися цивілізовано.
У порту панував суцільний рейвах.
Люди штовхалися, смикали й шарпали одне одного в сліпучо-яскравому світлі смолоскипів; юрба вирувала, наче жива істота; подекуди спалахували бійки, над головами миготіли кулаки і навіть зброя. Перед брамою півколом стояли воїни в чудернацьких обладунках, схожих на риб’ячу луску. Вони грізно гарчали на натовп і час від часу били найзухваліших ратищами списів.
— То це цивілізоване місце? — пробурмотів Бранд, коли Рульф скерував «Південний вітер» до причалу.
— Найцивілізованіше у світі, — відказав отець Ярві. — Хоча здебільшого це означає лише те, що люди воліють встромляти одне одному ножа в спину, а не ставати до бою віч-на-віч.
— Так менша ймовірність забризкати кров’ю розкішні шати, — докинула Шпичка, спостерігаючи, як якийсь чоловік навшпиньках біжить пристанню, підібравши шовкове вбрання над кісточками ніг.
Великий, череватий і явно перевантажений корабель із зеленими від цвілі бортами перехнябився так сильно, що половина весел не діставали до води. Перелякані пасажири юрмилися по одному боці. Коли Бранд втягував весло, двоє чи то самі стрибнули, чи то були скинуті у воду. У повітрі висіла поволока диму і тхнуло горілим деревом, але сильнішим був запах паніки, міцний, як сморід перепрілого сіна, і чіпкий, як зараза.
— Схоже, нас знову спіткала невдача! — вигукнув Досдувой, коли Бранд вибрався на причал слідом за Шпичкою.
— Я не надто вірю в удачу, — сказав отець Ярві. — Лише у вдало сплановані дії і невдало сплановані. У глибокі задуми й поверхові.
Він підійшов до припорошеного сивиною північанина з довгою бородою, розділеною надвоє і зав’язаною за шиєю. Чоловік невдоволено хмурився, споглядаючи, як вантажать судно, доволі схоже на їхню лодію.
— Добрий день… — почав міністр.
— Який же він добрий! — прогримів північанин, перекрикуючи загальний шум і гам. — І ви тут не знайдете багатьох, хто з вами згодився б!
— Ми з
— Я Орнульф, капітан
— Мені шкода це чути, — мовив міністр. — Та все ж боги, забравши товар, лишили вам ваші життя.
— Саме тому ми й забираємося з цього проклятущого міста, поки не втратили ще й їх.
Почувся жіночий вереск, такий пронизливий, аж кров холонула в жилах. Ярві спохмурнів.
— Тут завжди так?
— То ви ще нічого не знаєте? — здивувався Орнульф. — Імператриця Теофора померла вчора вночі.
Бранд зиркнув на Шпичку. Та скривилася й почухала шрам на голові.