Джо Аберкромби – Пів світу (страница 39)

— І все одно сили будуть нерівні, — вона взялася перелічувати ворогів Ґеттландії, загинаючи мозолисті пальці. — Верховний король має під собою Ютмарк, інглінгів, нижньоземців, ванстерців, острів’ян…

— Можливо, ти здивуєшся, але я вже про це міркував.

— А на нашому боці тільки тровенландці.

Ярві зневажливо чмихнув.

— Цей союз — як молоко, залишене на полуденній спеці.

— Тобто?

— Довго не протриває.

— Але ж король Фінн сказав…

— Король Фінн — надутий мішок із тельбухами, який не має влади навіть у власному королівстві. Він підтримує нас тільки через свою пиху, але вона швидко розтане перед гнівом праматері Вексен, як сніг розтає від променів Матері Сонця. Тим невеличким трюком ми лише виграли собі трохи часу.

— Але тоді… ми лишимося одні.

— Мій дядько Утіль стане й один проти всього світу і заявить, що сталь — це відповідь на все.

— Звучить сміливо, — сказала Шпичка.

— Авжеж.

— Але… не дуже розумно.

Ярві всміхнувся до неї.

— Я вражений. Я очікував, що ти навчишся володіти мечем, а не розважливо мислити. Але не турбуйся. Я сподіваюся знайти інші способи урівняти сили.

Коли вони минули височенну палацову браму з бронзи, Шпичку перестало бентежити те, що вона вбрана як принцеса, а натомість їй стало соромно за те, що вона вбрана як селючка. Рабині тут видавалися королевами, а вартові — героями з легенд. У залі, в якій їх приймали, юрмилися обвішані коштовностями придворні, такі самі барвисті, бундючні й — судячи з того, що вона бачила, — такі самі безкорисні, як ті павичі, що поважно походжали доріжками бездоганного садка.

Шпичка хотіла би бути маленькою і непомітною, але її нові чоботи мали товсті підошви, а сама вона за останні кілька місяців витягнулася ще більше й тепер височіла навіть над отцем Ярві, який і сам був вищий за більшість людей. Тож їй, як завжди, лишалася тільки одна можливість — випростати плечі, випнути підборіддя й прибрати хороброго виразу, дарма що насправді вона боягузливо пітніла під безглуздою багряною тунікою.

Дука Мікедас сидів на високому помості, недбало перекинувши ногу через різьблене бильце золотого трону. Його прегарний обладунок був оздоблений позолоченими завитками. Він був із тих вродливих чоловіків, які переоцінюють власну вроду — темношкірий, із вогником в очах і помережаними сріблом чорними волоссям і бородою.

— Вітаю вас, друзі, і ласкаво прошу до Першограда! — він сяйнув чарівливою усмішкою, яка в Шпички вичарувала хіба що глибоку підозру. — Як вам моє володіння вашою мовою?

Отець Ярві низько вклонився, і Шпичка наслідувала його приклад. «Кланяйся, коли я кланятимусь», — напучував він її, і, схоже, це означало «за першої-ліпшої нагоди».

— Бездоганне, ваша ясновельможносте. Ми приємно вражені…

— Нагадайте мені, як вас звати. У мене жахлива пам’ять на імена.

— Це отець Ярві, міністр Ґеттландії.

Жінка, яка промовила це, була худа, висока й дуже бліда і з поголеною головою. На татуйованих передпліччях бряжчали ельфійські браслети, поблискуючи стародавньою сталлю, золотом і уламками кристалів. Шпичка підібгала губи, але вчасно похопилася й не плюнула на відчищену до блиску підлогу.

— Мати Скер, — мовив Ярві. — Це неймовірна втіха для мене щоразу, коли наші шляхи перетинаються.

Перед ними стояла міністерка Ванстерландії, яка нашіптувала поради до вуха Ґром-ґіль-Ґормові та яку прамати Вексен послала на південь, щоб застерегти князя Варослава не пхатися в Потрощене море.

— На жаль, не можу сказати того самого, — відповіла мати Скер. — Жодна з наших трьох зустрічей не була приємною анітрохи, — вона перевела погляд своїх блакитно-крижаних очей на Шпичку. — Цієї жінки я не знаю.

— Насправді ви вже зустрічалися, у Скекенгаузі. Це Шпичка Бату, донька Сторна Гедланда.

Шпичка з певним вдоволенням помітила, як здивовано збільшилися очі матері Скер.

— Чим ви її годували?

— Вогнем і точилом, — усміхнувся Ярві, — і вона має неабиякий апетит. Шпичка вже виявила себе вправною войовницею у сутичці з ужаками.

— Які дивні у вас воїни! — дука Мікедас видавався не так враженим, як потішеним. Придворні слухняно захихотіли. — Я б залюбки подивився на її двобій проти одного з моїх людей.

— Може, відразу проти двох? — вихопилось у Шпички, перш ніж вона усвідомила, що розтулила рот. Голос видався чужим, наче й не належав їй; рипучий і зухвалий, він відбився гучним і диким відлунням від мармурових стін, оздоблених срібними візерунками.

Але дука тільки розсміявся.

— Чудово! Ось він, юнацький запал! Моя небога така сама. Гадає, що можна робити все, що заманеться, і не зважати на традиції, на почуття інших, на… реальність.

Ярві знову вклонився.

— Ті, хто править, і ті, хто стоїть поруч із ними, мають повсякчас уважати на реальність.

Дука наставив на нього палець.

— А ти мені подобаєшся.

— Власне кажучи, у нас із вами є спільна знайома.

— Он як?

— Ебдель Арік Шадікширрам.

Очі дуки здивовано збільшилися, він зняв ногу з бильця й сів прямо.

— Як вона?

— З великим жалем мушу повідомити, що вона пройшла крізь Останні Двері, ваша ясновельможносте.

— Померла?

— Загинула від руки підступного раба.

— Боже милостивий, — дука відкинувся на спинку трону. — То була непересічна жінка. Знаєте, я колись прохав її руки… авжеж, я був тоді ще юним, але… — він зачудовано похитав головою. — Вона мені відмовила.

— Справді непересічна жінка.

— Роки течуть, як вода крізь пальці. Здається, то було тільки вчора… — дука протягло зітхнув, а тоді його очі затвердли. — Але перейдімо до справи.

— Звісно, ваша ясновельможносте, — отець Ярві знову вклонився. Його голова бовталася, наче яблуко у відрі з водою. — Я прибув сюди як посланець від королеви Лайтлін і короля Утіля з Ґеттландії і прохаю авдієнції з її осяйною величністю Віаліною, Імператрицею Півдня.

— Гмм, — дука сперся на лікоть і невдоволено потер бороду. — А де саме ця ваша Ґуттландія?

Шпичка заскреготіла зубами, але Ярві мав сталевий терпець.

— Ґеттландія лежить на західному узбережжі Потрощеного моря, ваша ясновельможносте, на північ від Скекенгауза, осідка Верховного короля.

— У вас там на півночі так багато дрібних країнок! Треба бути вченим, щоб запам’ятати їх усі!

Знову задзеленчав сміх придворних, і Шпичку охопило могутнє бажання затопити кільком лизоблюдам у пику.

— Я радо надав би авдієнцію кожному, хто про неї просить, та, мусите зрозуміти, часи для нас нелегкі.

Ярві вклонився.

— Звісно, ваша ясновельможносте.

— Ми маємо багато ворогів, яких треба впокорити, і багато друзів, яких треба заспокоїти. І багато союзів, про які треба подбати. Деякі з них… менш важливі для нас, ніж інші, не візьміть мої слова за неповагу.

Від його сліпучої усмішки аж тхнуло неповагою, як цвіллю — від старого сиру.

Ярві вклонився.

— Звісно, ваша ясновельможносте.

— Імператриця Віаліна — жінка не такого… штибу, — помахом руки він вказав на Шпичку так, наче та була негодящою кобилою з його стайні. — Віаліна тільки-тільки вийшла з дитячого віку. Вона наївна, і на неї легко справити враження. Їй ще треба дуже багато дізнатися про те, як усе насправді влаштовано. Як ви розумієте, я мушу бути обережний. Ви ж, своєю чергою, мусите виявити терплячість. Для держави такої великої та різнорідної, як наша, перехід від однієї правительки до іншої — завжди трохи… непевна справа, як перехід убрід через річку. Але в належний час я по вас пошлю.