Джо Аберкромби – Пів світу (страница 40)

Ярві вклонився.

— Звісно, ваша ясновельможносте. Чи можу я запитати, коли саме?

Дука відмахнувся показним жестом довгих пальців.

— У належний час, отче… е-е…

— Ярві, — просичала мати Скер.

Шпичка не тямила в дипломатії, але в неї склалося стійке враження, що «в належний час» означає «ніколи».

Коли вони вийшли, Мати Скер чекала на них у великому передпокої, уздовж стін якого стояли статуї. Поруч із міністеркою стовбичили два її воїни — похмурий ванстерець і здоровенний нижньоземець, із пикою, наче витесаною з каменю. Шпичка була не в гуморі й одразу ж наїжачилася, але жоден із них не знітився.

Не знітилася і їхня господиня.

— Не сподівалася зустріти тебе тут, отче Ярві.

— А я — тебе, мати Скер.

Утім, помітно було, що ні для кого з них у цій зустрічі немає жодної несподіванки.

— Ми обоє опинилися за пів світу від належного нам місця. Я гадав, ти поруч зі своїм королем, Ґром-ґіль-Ґормом. Ти мала б наставляти його на шлях Батька Мира, інакше Мати Війна підбурить його проти Ґеттландії і приведе до загибелі.

Погляд матері Скер зробився ще більш крижаним, якщо тільки це було можливо.

— Я була б із ним, якби прамати Вексен не доручила мені цієї місії.

— Велика честь, — кутик міністрових губ ледь-ледь вигнувся, натякаючи на те, що ця почесна місія більше скидалася на вигнання і їм обом про це було відомо. — Щоб її заслужити, ти, мабуть, чимось неабияк догодила праматері Вексен. Ти обстоювала інтереси своєї країни? Інтереси свого короля і його підданців, як і належить чинити міністрові?

— Коли я даю клятву, то тримаю її, — відгиркнула Скер. — Вірна міністерка вирушає туди, куди її посилає прамати.

— Достоту як вірна рабиня.

— Авжеж! Кому, як не тобі, знати. Болить іще шия?

Усмішка Ярві зробилася натягнутою.

— Рани цілком загоїлися.

— Справді? — Скер наблизилася до нього, шкірячи зуби з-під тонких губ. — На твоєму місці я б верталася до Потрощеного моря, доки на твоїй шиї не з’явилися нові.

Сказавши це, вона пройшла повз них. Шпичка обмінялася з ванстерцем ще одним довгим злим поглядом, перш ніж воїн подався за міністеркою.

— Від неї нам буде клопіт, — пошепки сказала Шпичка, коли їх ніхто не міг почути.

— Атож.

— І вона в ласці у дуки.

— Атож.

— І вона прибула сюди раніше від нас.

— Атож.

— Отже… прамати Вексен здогадалася, щó ти зробиш, задовго до того, як ти це зробив.

— Атож.

— Щось мені підказує, що ніякої авдієнції ми тут не добудемо.

Ярві глянув на неї з кислою міною.

— Ось бачиш? Ти таки знаєшся на дипломатії.

ДАВНІ ДРУЗІ

Святі боги, але ж і швидкою вона стала! Відтоді як вони покинули Торлбю, Бранд і сам зробився вдвічі кращим бійцем лише завдяки тренувальним поєдинкам зі Шпичкою, але щодня він дедалі більше відставав від неї. Поруч із нею він почувався неповоротким кабаном, завжди на три кроки позаду. Сам на сам він не мав жодних шансів, хоч де б вони не билися. Останнім часом, навіть виходячи проти неї з двома товаришами, Бранд мав враження, ніби кількісна перевага у Шпички. Чимраз менше вона відбивалася в обороні, чимраз більше нападала на них, як мисливець на безпомічну здобич.

— Колле, — гукнув Бранд і смикнув головою, вказуючи напрям, — заходь зліва!

Розосередившись по внутрішньому дворику занедбаного будинку палацового типу, який знайшов їм Ярві, вони стали заходити з боків, намагаючись загнати її в пастку, принадити тими проміжками, що розділяли їх.

— Досдувою, трохи…

Бранд занадто пізно збагнув, що Шпичка заманила здорованя в єдиний сонячний кут подвір’я. Досдувой замружився, коли Мати Сонце несподівано вдарила його в очі.

Шпичка блискавично наскочила на нього й завдала топірцем такого удару по щиту, що аж тріски полетіли, а велетень, попри свої розміри, аж захитався. Відтак штрикнула дерев’яним мечем під щитом і вгородила вістря Досдувоєві в чималеньке черево. Регочучи, вона крутнулася, легко ухиляючись від удару, і Бранд тільки розітнув повітря там, де ще якусь мить тому стояла Шпичка. Рухаючись, вона пильнувала, щоб між нею і Коллом завжди лишалася одна з облущених колон, які оточували дворик.

— О Боже, — прохрипів Досдувой, склавшись навпіл і тримаючись руками за черево.

— Непогано, — похвалила Скіфр, що походжала довкола бійців, заклавши руки за спину. — Але не дозволяй, щоб власний порив заніс тебе задалеко. Щоразу бийся так, наче востаннє. До кожного ворога стався як до найгрізнішого. Розумний боєць завжди видається слабшим, ніж є насправді, хоч яким слабким буде його противник.

— Дякую за такі слова, — процідив Бранд крізь зціплені зуби, силкуючись плечем обтерти з обличчя піт.

Святі боги, але ж і спека! Іноді здавалося, що в цьому клятому місті взагалі ніколи не буває вітру.

— Мій батько застерігав, що ніколи не можна впадати в гординю, — Шпиччині очі бігали, зиркаючи то на Бранда, то на Колла, які намагалися загнати її в кут. — Він казав, що великі воїни починають вірити у пісні про себе самих і думати, що вбити їх може тільки щось велике. Але так само будь-кого може вбити якась дрібничка.

— Подряпина, що заятрилася, — сказала Сафріт, яка спостерігала за поєдинком, уперши руки в боки.

— Протертий щитовий ремінь, — буркнув Бранд, що намагався не відривати очей від Шпиччиної зброї, хоча увагу його дещо відвертала облипла сорочка дівчини.

— Овече лайно, на якому можна послизнутися, — докинув Колл.

Він зробив випад і спробував дістати Шпичку мечем, але натомість дав їй змогу завдати потужного удару по щиту й вислизнути на вільний простір.

— Твій батько казав розумні речі, — мовила Скіфр. — Як він помер?

— Загинув на герці з Ґром-ґіль-Ґормом. Судячи з усього, він впав у гординю.

Шпичка миттєво змінила напрямок руху, і хоча Колл ставав дедалі швидшим, із нею йому годі було рівнятися. Вона була стрімка, як скорпіон, і куди менш милосердна. Її топірець ударив Колла під коліно. Нога підломилася, хлопчина охнув і заточився набік. Меч ляснув його плазом по тулубу, і Колл із розпачливим криком покотився подвір’ям.

Однак це дало Брандові сприятливу нагоду для атаки. Шпичка ще не встигла відновити рівновагу, але все одно зуміла відбити його меч убік, і той ударив її в плече. Святі боги, але ж і міцна вона стала — навіть не скривилася! Бранд врізався в неї щитом і попхнув. Шпичка з гарчанням опиралася, але він припер її до стіни, вибиваючи ободом вм’ятини, аж посипався тиньк. Якусь хвилю вони незграбно вовтузилися, і на мить йому здалося, що він узяв гору. Але хоч Бранд і напирав на неї, Шпичка якось примудрилася перенести вагу й підбити йому ногу.

Обоє важко гепнулися додолу, і він опинився на споді. Святі боги, але ж і сильна вона! Бранд, наче той Бейл у пісні, змагався з велетенським вугром, щоправда, з куди меншим успіхом.

— Ти маєш його вбити, — закричала Скіфр, — а не злягатися з ним! Цим ділом займешся собі на дозвіллі!

Вони покотилися, зчепившись, а коли спинилися, Шпичка знову була зверху. Щирячи зуби, вона намагалася придушити йому горло своїм передпліччям, а Бранд тримав її лікоть, силкуючись відвести від себе. Обоє гарчали.

Їхні лиця були так близько, що Шпиччині два ока злилися в одне. Так близько, що Бранд бачив кожну краплину поту на її чолі. Так близько, що її груди притискалися до нього, і він відчував кожен її швидкий гарячий кисло-солодкий віддих.

На якусь мить йому здалося, ніби вони не б’ються, а роблять щось інше.

Раптом важкі двері здригнулися й відчинились. Шпичка зіскочила з Бранда як ужалена.

— Ще одна перемога? — переступаючи через поріг, буркнув отець Ярві; за ним зайшов похмурий Рульф.

— Звісна річ, — відказала Шпичка так, наче мала на думці лише одне — побити Бранда.

А й справді: хіба вона могла мати на думці щось інше?

Він незграбно підвівся й обтріпавсь, удаючи, ніби не паленіє весь від обличчя аж до п’ят. Удаючи, ніби горбиться від удару ліктем по ребрах, а не від того, що настовбурчилося нижче. Удаючи, ніби все як раніше. А проте щось таки змінилося того дня, коли Шпичка вийшла на подвір’я в новому вбранні. Наче й та сама, але водночас зовсім-зовсім інакша. Світло падало скоса на її насуплене обличчя, від чого одне око її зблискувало, і Бранд лише дивився на неї, не спроможний вимовити ні слова. Зненацька все розбилося на друзки. А може, навпаки — стало цілим. Шпичка вже не була його товаришкою, суперницею, сусідкою по веслу, однією з команди. Точніше, вона й далі була всім цим, але стала ще чимось. Чимось, що дивувало й захоплювало його, але передусім лякало до всирачки. Щось змінилося: він побачив Шпичку інакшою — і тепер не міг дивитися на неї так, як раніше.

Вони спали на підлозі в одній кімнаті. Коли вони сюди прибули, Бранд не бачив у цьому нічого незвичного, адже доти вони кілька місяців спали мало не одне на одному. Але тепер він лежав пів ночі в липкій духоті й не міг заснути, відчуваючи її близькість. Дослухаючись до безугавного гамору міста й намагаючись виокремити серед усіх цих звуків її повільне дихання. Думаючи про те, як легко було би простягнути руку й торкнутися її…

Бранд усвідомив, що знову скоса витріщається на її дупу, і змусив себе опустити очі додолу.