Джо Аберкромби – Пів світу (страница 41)

— Святі боги, — безгучно прошепотів він, але не мав жодної гадки, до котрого з них звертатися з таким клопотом.

— Я страшенно радий, що бодай хтось із нас має перемоги, — гірко кинув Ярві.

— Знову невдача в палаці? — здушено витиснув досі зігнутий Бранд, що відчайдушно намагався чимось зайняти свою увагу.

— У тому палаці удачі не водиться взагалі, — відказав Рульф.

— Ще один втрачений день, — Ярві опустився на лавку й понурив плечі. — Нам пощастить, якщо випаде ще одна нагода почути образи від дуки Мікедаса, годі й казати про те, щоб зустрітися з його племінницею.

— Я гадала, ти не віриш в удачу, — мовила Шпичка.

— Зараз мені лишилася тільки одна надія, що удача вірить у мене.

Отець Ярві видавався збентеженим. Бранд ніколи не бачив його таким. Навіть під час битви з конярами він, здавалося, завжди був упевнений у своїх діях. Тепер Бранд замислився, чи не було це все маскою, яку міністр надівав на себе. Маску, що дала тріщини. Він уперше болісно усвідомив: Ярві лише на кілька років був старший за нього й мусив тримати у своїх руках — з яких тільки одна була справна — долю всієї Ґеттландії.

— Цікаво, що там зараз у Торлбю? — з тугою в голосі пробурмотів Колл, дриґаючи вдареною ногою.

— Надходять жнива, мабуть, — відказав Досдувой, який закачав сорочку, щоб оглянути свої синці.

— Золоте колосся ячменю гойдається на полях, — докинула Скіфр.

— Торговці з’їжджаються на ринки, — Сафріт бавилася купецькими важками, які носила на шиї. — У портах роїться від кораблів. Гроші течуть у кишені.

— Якщо тільки хлібá не спалили ванстерці, — буркнув Ярві. — А купців не затримала в Скекенгаузі прамати Вексен. Бо тоді на полях тільки чорнітиме стерня, а порти стоятимуть порожні. Хтозна, можливо, прамати вже підбурила проти нас нижньоземців. А також інглінгів, із Блискучим Їллінгом на чолі. Можливо, тисячі ворогів уже марширують на Ґеттландію.

Бранд натужно ковтнув слину, думаючи про Рін у їхній незахищеній хатці поза міськими мурами.

— Ти справді так гадаєш?

— Ні. Поки що ні. Але невдовзі — цілком можливо. Час спливає, а я нічого не можу вдіяти. Завжди ж має бути якийсь спосіб, — міністр утупився в землю, смикаючи ніготь великого пальця на скарлюченій руці. — Половина війни ведеться словами, і перемогу здобувають слова. Правильні слова до правильних людей. Але я не знаю ні перших, ні других.

— Усе налагодиться, — пробурмотів Бранд, який хотів допомогти, але гадки не мав, що зробити.

— Хотів би я знати як, — Ярві затулив бліде обличчя долонями, суха рука поруч зі здоровою видавалася зіпсутою іграшкою. — Нам потрібне диво, чорт забирай!

Цієї миті пролунав стукіт у двері.

Скіфр здійняла брову.

— Хіба ми чекаємо на гостей?

— У нас не надто багато друзів у цьому місті, — зауважила Шпичка.

— У тебе ніде не надто багато друзів, — сказав Бранд.

— Може, це мати Скер надіслала своїх людей із вітаннями, — припустив Ярві.

— До зброї! — прогарчав Рульф і кинув Шпичці меча, та спіймала його на льоту.

— Їй-богу, я радо стану до бою з будь-ким, — сказав Досдувой, хапаючи списа, — аби тільки не з нею.

Бранд видобув з піхов меча, що колись належав Одді. Після тренувального клинка сталь видалася йому страшенно легкою. Переляк принаймні допоміг йому впоратися з проблемою в штанах.

Двері задрижали від чергових ударів, а це були міцні двері.

Колл підкрався навшпиньках і зазирнув у вічко.

— Якась жінка, — прошепотів він. — З вигляду — заможна.

— Сама? — запитав Ярві.

— Так, я сама, — пролунав з-за дверей приглушений голос. — Я ваш друг.

— Саме це сказав би ворог, — мовила Шпичка.

— Або друг, — докинув Бранд.

— Боги свідки, друг нам не завадив би, — сказав Рульф, але все одно наклав стрілу на тятиву свого чорного лука.

— Відчини, — звелів Ярві.

Колл відсмикнув засув так швидко, наче той міг обпекти, і відскочив убік, стискаючи в кожній руці по ножу. Бранд присів і затулився щитом, очікуючи на дощ стріл, що зі свистом мали влетіти крізь дверний отвір.

Натомість двері повільно й зі скрипом прочинилися, і в шпарину визирнуло обличчя. Обличчя темношкірої і темноокої жінки з чорним волоссям, що було зібране у вільний пучок на голові й закріплене шпильками з самоцвітами. На верхній губі вона мала невеличкий рубець, і крізь щілину зблискували білі зуби, коли жінка всміхалася.

— Тук-тук, — сказала вона, прослизаючи досередини й зачиняючи за собою двері.

На ній була довга тонка накидка з білого льняного полотна, а на шиї висів золотий ланцюжок, кожна ланка якого формою скидалася на око. Побачивши всі ті вістря, наставлені на неї, жінка звела брову й повільно піднесла руки догори.

— Ой, я здаюся.

Рульф зненацька радісно загорлав, віджбурнув лук, кинувся до жінки й обхопив її своїми ручищами.

— Сумаеле! — вигукнув він, міцно стискаючи її. — О боги, як я за тобою скучив!

— А я — за тобою, Рульфе, старий ти поганцю! — видихнула вона, поплескуючи його по спині, а тоді аж зойкнула, коли він підійняв її над долівкою. — У мене закралася підозра, коли я почула, що до нашого порту зайшла лодія з назвою «Південний вітер». Вдалий хід, до речі.

— Це нагадує мені, звідки ми, — відказав Ярві, потираючи шию здоровою рукою.

— Отче Ярві, — мовила Сумаель, вивільняючись із обіймів стерничого. — Гай-гай, ти немов загубився в морі й конче потребуєш когось, хто вказав би тобі курс.

— Деякі речі ніколи не міняються, — відповів він. — Ти маєш… розкішний вигляд.

— А ти — жахливий.

— Деякі речі ніколи не міняються.

— Не обіймеш мене?

Він чмихнув, мало не схлипнув.

— Я боюся, що тоді не зможу тебе відпустити.

Сумаель підійшла до нього. Якусь мить вони дивилися одне одному в очі.

— Я ризикну, — вона обійняла його, зіпнувшись навшпиньки, щоб притулитися міцніше.

Ярві поклав голову їй на плече, і на його запалих щоках зблиснули сльози.

Бранд зиркнув на Шпичку, а та стенула плечима у відповідь.

— Тепер ми знаємо, хто така Сумаель.

— То це тут посольство Ґеттландії? — Сумаель тицьнула пальцем у відсталий шматок тиньку, поплямованого цвіллю. Тиньк упав, розлетівшись по запилюжених дошках підлоги. — У тебе хист до вигідних оборудок.

— Я син своєї матері, — відказав Ярві. — Нехай навіть вона вже й не мати мені.

Занедбана зала, у якій вони їли, могла вмістити сорок людей, але більшість команди розійшлася, і в порожній кімнаті тепер гуляла луна.

— Що ти тут робиш, Сумаеле?

— Окрім того, що прийшла зустрітися з давніми друзями? — вона зручно розсілася на стільці, закинувши на подряпану стільницю брудний чобіт, який геть не пасував до її гарного вбрання. — Я допомагала дядькові будувати корабель для імператриці Теофори, а потім одне за одним, і зрештою, на превелике роздратування деяких її вельмож, вона призначила мене наглядачкою свого флоту.

Пасмо волосся впало їй на обличчя. Сумаель випнула нижню губу і здмухнула його.

— Ти завжди зналася на кораблях, — Рульф сяяв усмішкою, дивлячись на неї, як на улюблену доньку, що неочікувано навідалася додому. — І на тому, як дратувати людей.

— Імперський флот гнив південніше, у гавані Руґори. Так сталося, що саме там навчалася племінниця імператриці, Віаліна, — неслухняне пасемце знову впало їй перед очі, і вона знову здула його. — Або ж сиділа в ув’язненні — залежить від того, як на це дивитися.