Джо Аберкромби – Пів світу (страница 43)
— Я починаю думати, що цього ніколи не станеться.
Бранд стенув плечима. Як завжди спокійний, надійний і довірливий.
— Отець Ярві знайде спосіб.
— Отець Ярві — ще той спритник, але ж він не чарівник. Якби ти був у палаці й бачив пику того дуки…
— Тоді Сумаель допоможе йому знайти спосіб.
Шпичка зневажливо пирхнула.
— Можна подумати, ніби в тої Сумаелі вилазить із дупи Мати Сонце — таким світлом вона осяває життя кожного.
— Але не твоє?
— Я їй не довіряю.
— Ти нікому не довіряєш.
Вона мало не сказала: «Я довіряю тобі», — але вчасно прикусила язика й лише пробурчала щось невиразне.
— Рульф теж прихильний до неї, — вів далі Бранд. — Сказав мені, що довірив би їй власне життя. Отець Ярві — також, а його важко назвати довірливим.
— Цікаво, що їх трьох пов’язує, — сказала Шпичка. — Тут криється якась історія.
— Іноді що менше знаєш, то краще спиш.
— Це тебе стосується. Але не мене.
Шпичка глянула на Бранда і знову побачила, як він відводить погляд. Почасти спраглий, почасти переляканий. Вона вкотре відчула той дивний лоскіт десь глибоко в животі й укотре взялася б несамовито сперечатися сама з собою, якби вони врешті не прийшли на ринок.
Чи то пак на один із багатьох ринків. У Першограді їх було кілька десятків, кожен завбільшки з Ройсток. Це були справжні міста, де панували несамовита метушня й галас, а довкола прилавків тиснувся щонайрізномастіший люд. Бряжчали величезні терези, стукотіли абаки, торговці голосно вигукували ціни різними мовами, силкуючись перекричати іржання, кудкудакання чи ґелґотання живності. У повітрі стояла ядуча суміш із запахів готованого їдла, нудотно-солодких прянощів, свіжого гною і ще бозна-чого. Либонь, усього. Тут можна було купити все на світі. Пряжки до ременів і сіль. Пурпурове сукно і божків. Величезних риб-страховидл із сумними очима. Шпичка заплющила свої очі, міцно стиснувши повіки, а тоді розплющила їх, але шалена круговерть кольорів і далі вирувала перед нею.
— Лише м’ясо, — жалібно промовила Шпичка, зважуючи в руці капшук, якого їй дав отець Ярві. — Нам потрібне лише м’ясо, — Сафріт навіть не сказала, яке саме. Шпичка відступила вбік, пропускаючи жінку в поплямованому фартуху з козячою головою під пахвою. — І з чого, біс його бери, нам почати?
— Зажди-но.
Бранд спинився перед прилавком, за яким темношкірий продавець торгував разками скляного намиста. Хлопець узяв одне, і Мати Сонце заіскрила в жовтому склі.
— Як гадаєш, гарне? Сподобається дівчині такий подарунок?
Шпичка стенула плечима.
— Я така собі фахівчиня в гарних речах. Та й у дівчатах, коли на те вже пішло.
— Але ж ти дівчина, хіба ні?
— Так мені каже мати, — відповіла вона й пробурмотіла собі під ніс: — Але думки щодо цього різняться.
Бранд узяв інше намисто, цього разу синьо-зелене.
— А котре ти сама хотіла б? — скоса всміхнувся він до неї. — У подарунок?
Шпичка відчула, як їй знову залоскотало в животі, сильно як ніколи. Її аж занудило. Якщо їй потрібен був доказ, то ось він. Подарунок. Для неї. Звісно, їй хотілося б не намисто, але, якщо пощастить, наступного разу буде щось ліпше. Якщо вона добере правильні слова. Що ж сказати? О боги, що ж сказати? Її язик зненацька немов збільшився вдвічі.
— Котре я хотіла б чи?.. — вона поглянула на Бранда, схиливши голову набік і намагаючись говорити лагідним голосом. Чарівливим — нехай і не знала, як це має звучати. Шпичка за все своє життя була лагідною не більш як три рази, а чарівливою не була ніколи, тож спромоглася тільки недоладно буркнути: — Чи котре я
Тепер він глянув на неї спантеличено.
— Я маю на увазі, котре б ти хотіла, щоб тобі привезли з подорожі? Якби сама була в Торлбю.
Попри нестерпну спеку, у Шпички всередині все похололо. Пройнявши груди, холод помалу поширився по всьому тілу, розповзся аж до кінчиків пальців. То це не для неї. Це подарунок для якоїсь дівчини в Торлбю. Звісно. Власний порив заніс Шпичку задалеко, дарма що Скіфр попереджала її.
— Не знаю, — хрипко відказала вона і спробувала стенути плечима так, ніби це нічого для неї не важило. Хоча насправді важило багато. — Звідки мені знати?
Шпичка відвернулася, відчуваючи, що все її обличчя паленіє. Бранд торгувався з продавцем, а їй хотілося, щоб земля розчахнулася під ногами й поглинула її неспалену, як мертвих південців.
Цікаво, кому він купує те намисто. У Торлбю не так багато було дівчат підхожого віку. Найпевніше, Шпичка знала її. Найпевніше, ця дівчина неодноразово тицяла в бік Шпички пальцем і насміхалася з неї. Мабуть, одна з тих вродливиць, яких завжди ставила їй за зразок мати. Одна з тих, хто знає, як шити, як усміхатися, як належно носити ключ.
Шпичка гадала, що загартувала себе до всього. Удари долонею, кулаком, щитом їй майже не боліли. Але в кожному обладунку є слабке місце. Нехай отець Ярві й урятував її від побиття камінням, але Бранд, навіть не помітивши, розчавив її звичайним разком намиста.
Він досі всміхався від вуха до вуха, ховаючи покупку до кишені.
— Їй має сподобатися.
Шпичку аж перекривило. Брандові навіть на думку не спало, що вона могла вирішити, ніби це намисто — для неї. Він ніколи не думав про неї так, як вона думала про нього. Їй здалося, що світ довкола втратив усі барви. Вона провела чималу частину свого життя, почуваючи сором, вважаючи себе дурною і негарною, але ще ніколи це почуття не було таким гострим, як зараз.
— Яка ж я дурепа, — прошипіла вона.
Бранд здивовано глипнув на неї.
— Га?
Цього разу це був безпорадний погляд, і Шпичку охопило майже непереборне бажання стерти ударом кулака цей вираз йому з обличчя. Але вона знала: то не була Брандова провина. То не була нічия провина, тільки її, Шпиччина, а яка користь із того, щоб бити саму себе? Вона спробувала натягнути на себе хоробре обличчя, але не змогла його відшукати. Їй хотілося тільки одного — забратися звідсіля. Байдуже куди. Вона ступила крок і стала як укопана.
Дорогу їй заступив похмурий ванстерець, що супроводжував матір Скер у палаці. Його права рука ховалася під складкою плаща, де, поза всяким сумнівом, тримала меча. Поруч із ним стояв якийсь чоловічок зі щурячим обличчям, а ліворуч краєм ока вона помітила якийсь рух. Мабуть, здоровань-нижньоземець.
— Мати Скер хоче з вами побалакати, — сказав ванстерець, вишкіривши далеко не найкращі на вигляд зуби. — Ліпше буде, якщо ви підете з нами спокійно і без зайвого галасу.
— А ще ліпше буде, якщо ми спокійно і без зайвого галасу підемо своєю дорогою, — відповів Бранд і потягнув Шпичку за плече.
Вона струсила його руку. Пекучий сором умить перемінився на холодну лють. Шпичка мусила зробити комусь боляче, і ці недоумки нагодилися саме вчасно.
Вчасно для неї. І дуже невчасно для них.
— Нічого я не робитиму без зайвого галасу.
Вона кинула срібняк отця Ярві власнику найближчого прилавка, заваленого всяким знаряддям і дерев’яними виробами.
— Це за що? — запитав він, спіймавши монету.
— За завдану шкоду, — відказала вона, взяла молоток і кинула його з-під руки.
Молоток поцілив ванстерцю просто в голову й відскочив. Воїн ошелешено позадкував, а Шпичка схопила важкий глек з іншого прилавка й розбила його об макітру противникові, поки той не отямився. Вино обілляло обох з голови до ніг. Ванстерець заточився й почав падати. Шпичка підскочила до нього й ударила в обличчя гострим уламком відбитої від глека ручки.
Вона помітила ніж та інстинктивно ухилилася, прогнувши тулуб назад. Блискуче лезо просвистіло просто перед її широко розплющеними очима. Чоловічок зі щурячим лицем штрикнув знову. Шпичка кинулася вбік і перекотилась через прилавок, власник якого щось лементував про свої товари. Звівшись, вона схопила миску з якимись прянощами й сипонула їх в щуролицього. Того оповила духмяна помаранчева хмара, він зайшовся кашлем, відпльовуючись, і наосліп кинувся на Шпичку. Вона скористалася дерев’яною мискою як щитом, і коли лезо ножа встромилося в неї, вирвала його з руки нападника.
Він незграбно замахнувся на неї, але вона заблокувала удар, і кулак тільки черкнув їй по щоці. Шпичка підступила ближче і врізала йому коліном спочатку в живіт, а потім між ноги. Чоловічок заскавулів. Вона схопила його за підборіддя, відхилилась і щосили буцнула головою в щуряче обличчя. На якусь мить удар приголомшив навіть її саму, але й близько не так, як її противника, що впав рачки, плюючи кров’ю. Шпичка з розмаху кóпнула його так, що чоловічок аж перевернувся на спину. Прилавок перекинувся, і блискотлива лавина риби майже повністю поховала щуролицього під собою.
Шпичка обернулася й побачила, що здоровий нижньоземець притиснув Бранда спиною до прилавка з фруктами й намагається встромити ніж йому в обличчя. Хлопець силкувався стримати його руку, висунувши кінчик язика між зубами й не відводячи очей від блискучого вістря.
Коли тренуєшся, б’єшся з товаришами по веслу, тебе завжди щось трохи стримує. Тепер Шпичку не стримувало нічого. Схопивши грубий зап’ясток нижньоземця, вона потягнула руку йому за спину, а тоді з криком ударила долонею по ліктю. Пролунав тріск, рука неприродно повисла, а ніж випав із безвільних пальців. Нижньоземець заволав і перестав волати тільки тоді, коли Шпичка рубонула йому по шиї ребром долоні так, як учила її Скіфр. Смикнувшись, здоровань упав на сусідній прилавок, трощачи глиняний посуд на череп’я.