Джо Аберкромби – Пів світу (страница 44)
— Ну ж бо! Хто ще?! — люто вигукнула вона, але битися більше не було з ким.
Лишилися тільки ошелешені торговці, налякані випадкові спостерігачі та жінка, що затуляла очі своїй донечці.
— Без галасу хотіли, ага?! — вереснула Шпичка і здійняла ногу над головою нижньоземця.
— Не треба!
Бранд схопив її попід руку й потягнув через понищені прилавки. Люди розступалися перед ними, даючи дорогу, поки вони підбігцем не пірнули в бічну вуличку.
— Ти їх убила? — писклявим голосом запитав він.
— Сподіваюся, що так, — відгиркнула Шпичка, вириваючись від нього. — А що? Ти їм також хочеш купити намисто?
— Що? Нас послали купити м’яса, а не вбивати людей!
Швидкою ходою вони проминули купку здивованих жебраків і завернули в тінистий і брудний провулок. Шум позаду віддалявся й помалу стихав.
— Я не хочу, щоб отець Ярві мав через нас клопоти. І не хочу, щоб тебе побили камінням. Принаймні зроблю все, що можу, щоб цьому запобігти.
Вона бачила, що Бранд має рацію, і через це розізлилася ще дужче.
— Ти такий боягуз, — просичала Шпичка.
Це було несправедливо, але вона не мала бажання бути зараз справедливою. Щось засвербіло в оці, вона тернула рукою, і на долоні лишилося червоне.
— У тебе кров, — сказав він, сягаючи до неї. — Ось тут…
— Забери свої руки від мене!
Шпичка штовхнула його на стіну, потім штовхнула ще раз, сильніше. Бранд відступив, зіщулившись, здійнявши руку, а вона нависла над ним, стискаючи кулаки. Він дивився на неї спантеличено, ображено, налякано.
Від цього погляду їй теж лоскотало в животі, але далеко не так приємно, як раніше. У цьому погляді вона побачила свої дурні надії такими самим розтрощеними, як рука того нижньоземця. І винна в цьому була тільки вона сама. Не слід було дозволяти собі надіятися. Але ж надії — мов ті бур’яни: хоч як часто не виполюй їх, вони все одно проростають.
Шпичка розчаровано загарчала і гордовитою ходою рушила геть.
РУЇНИ
Він усе зруйнував.
Бранд стояв між Рульфом і отцем Ярві, прихилившись до обшарпаної стіни дворика, і дивився, як Шпичка дає Фророві прочуханки. Відтоді як вони прибули до Першограда, Бранд половину свого часу провів, дивлячись на неї. Однак тепер він споглядав її з тужливим жаданням, наче той сирота, що стоїть перед яткою пекаря, дражнячи себе видовищем смаколиків, які йому запевне ніколи не дістануться. Бранд ой як добре знав це почуття. Почуття, якого він сподівався вже ніколи не зазнати.
Між ними ж було щось добре. Дружба щонайменше. Та, яка народжується довго й важко.
А він, незграбний телепень, її зруйнував.
Повернувшись якось до їхньої кімнати, Бранд уже не побачив там Шпиччиних речей. Вона перейшла спати до Сафріт із Коллом і не сказала чому. Вона взагалі не сказала йому бодай слова від того дня на ринку. Мабуть, помітила, як він дивиться не неї, здогадалася, що він думає. Правду кажучи, Бранд не надто добре це приховував. Те, як вона дивилася на нього тепер, а точніше те, як не дивилася, свідчило, що його думки були Шпичці огидні. Звісна річ.
Навіщо такій дівчині, як вона, — сильній, меткій і впевненій — такий бовдур, як він? Кожен з першого погляду бачив, що вона справді особлива, а він ніхто. І завжди буде ніким, як частенько повторював йому батько. Жалюгідний дурник, що жебрав, випрохуючи недоїдки, а потім тягав мішки в порту за якийсь мізер і був удячний за нього.
Бранд не знав достеменно, як саме він це зробив, але якимось чином він підвів усіх. Свою команду. Свою родину. Себе самого. Шпичку. Він усе зруйнував.
Колл відсунув засув на дверях і впустив до дворика Сумаель. Разом із нею зайшли ще двоє: невисока служниця у плащі з каптуром і широкоплечий чоловік зі шрамом, що перетинав сиву брову. Чоловік супився й пильно роздивлявся довкола.
Служниця відкинула каптур. Це була тендітна й темноволоса дівчина, зі швидкими очима, які не пропускали жодної деталі, поки вона стежила за поєдинком. Якщо тільки це можна було назвати поєдинком. Фрор був чи не найкращий їхній боєць, але Шпичці вистачило кількох хвилин, щоб узяти над ним гору, і вона навіть не захекалася.
— Здаюся, — простогнав ванстерець; однією рукою він тримався за ребра, а другу здіймав, благаючи милосердя.
— Вельми непогано, — похвалила Скіфр, перехоплюючи дерев’яний топірець Шпички, перш ніж та встигла завдати ще одного удару, дарма що противник уже здався. — Аж серце радіє, коли дивлюся, як ти сьогодні б’єшся, моя голубко. Без вагань, без сумлінь, без жалю. Хто наступний?
Досдувой і Колл раптом страшенно зацікавилися чимось у кутках дворика. Скіфр затримала погляд на Брандові, але він безпорадно здійняв долоні догори. Зважаючи на Шпиччин настрій, він не був певен, що вийде з двобою живим. Стара наставниця зітхнула.
— Боюся, тобі вже нічого вчитися від твоїх товаришів по веслу. Настав час тобі зійтися з важчим противником, — вона зняла плащ і кинула його Фророві на плечі. — Звідки в тебе цей шрам, ванстерцю?
— Я поцілував дівчину, — пробурчав він, шкутильгаючи до стіни, — із дуже гострим язиком.
— Черговий доказ того, що любов може бути небезпечніша за бій на мечах, — мовила Скіфр, і Бранд не міг не погодитися з нею. Наставниця взяла собі дерев’яний меч і топірець. — А тепер, голубко, подивимося, чого ти справді навчилася…
— Перш ніж ви почнете, — озвалася Сумаель, — я хотіла б…
— Червонорота війна не чекає ні на кого!
Скіфр стрибнула вперед, а її зброя метнулась у випадах, блискавичних і смертельних, як укуси змії. Шпичка вертілася, звивалась, ухилялася й відбивала удари. Бранд не зміг навіть полічити, скількома могутніми ударами вони встигли обмінятися за ту мить, поки він вдихнув-видихнув. Вісьмома? Десятьма? Бійчині розійшлися так само раптово, як і зійшлися, і почали кружляти одна довкола одної: Шпичка, пригнувшись, скрадливою ходою петляла поміж колон, Скіфр із удавано невимушеним виглядом посувалася боком, недбало помахуючи зброєю.
— Оце так поєдинок, — широко всміхаючись, зауважив Рульф.
Фрор скривився, потираючи ребра.
— Авжеж, дивитися на це значно приємніше, ніж битися самому, це точно.
Насуплений Сумаелин супутник щось пробурмотів собі під ніс, і отець Ярві всміхнувся.
— Що він сказав? — пошепки запитав Бранд.
— Що дівчина неймовірна.
Бранд чмихнув.
— Це й дурню зрозуміло.
— Дуже добре, — казала тим часом Скіфр. — Але ти дарма чекаєш, що я розкриюся й дам тобі нагоду для атаки. Я нікому не даю таких подарунків.
— Тоді я розкрию тебе сама!
Шпичка кинулася вперед так стрімко, що Бранд мимоволі позадкував на крок. Топірець і меч засвистіли в повітрі, описуючи шалені кола, але Скіфр крутилася й виверталась, якимось дивом уникаючи Шпиччиної зброї.
— Будь ласка, — промовила Сумаель, цього разу голосніше. — Мені треба…
— На полі бою немає місця для ласки! — вигукнула Скіфр, знову кидаючись у шквальну атаку.
Зброя замиготіла, невловна для ока, дерево заторохтіло об дерево. Наставниця загнала Шпичку в куток подвір’я, але та пірнула під удар меча, що шкрябонув стіну, перекотилася, скочила на ноги й ударила навідліг. Скіфр охнула, незграбно відсахнувшись: Шпиччин меч розминувся на палець із кінчиком її носа.
Колл хихотнув, не ймучи віри побаченому. Отець Ярві гучно видихнув, очі його блищали. Рульф із недовірою похитав лисуватою головою.
— Зроду-віку такого не бачив.
— Чудово, — примруживши очі, похвалила Скіфр. — Я тішуся, що моя мудра наука не пішла намарне, — вона завертіла топірцем у пальцях так швидко, що він злився в суцільну невиразну пляму. — Справді чудово, але зараз ми побачимо…
— Зупиніться! — скрикнула Сумаель.
Усі різко обернулися до неї. На Брандів подив, вона опустилася на одне коліно й простерла руку, вказуючи на служницю.
— Перед вами Її Осяйна Величність Віаліна, Княгиня Денної ріки, Велика дука Напазу, Пострах альюків, Оборонниця Першограда й Тридцять П’ята Імператриця Півдня.
На якусь мить Бранд подумав, що це якийсь вигадливий жарт, а тоді побачив, як отець Ярві став на одне коліно, за ним — усі решта, і будь-який натяк на веселощі швидко звітрився.
— О боги, — прошепотів він і впав на коліно так поспішно, що боляче вдарився об бруківку.
— Пробачте, — прохрипіла Шпичка, кваплячись зробити те саме, що й усі.
Імператриця ступила вперед.
— Не варто вибачатися. Це було вельми цікаве видовище, — вона говорила їхньою мовою з сильним акцентом, але голос її був глибокий і сповнений упевненості.
— Ваша осяйна… — почав Ярві.
— Невже я справді сяю? — розсміялась імператриця щирим, приязним сміхом, що лунко розкотився по дворику. — Я воліла б, щоб ми з вами розмовляли навпрямець. У палаці мені майже нічого не кажуть прямо. Окрім Сумаелі, звісно.
— Як на мене, Сумаель іноді говорить аж надто прямо, — отець Ярві підвівся й обтріпав коліна. — Ваш візит — це велика честь для нас.