Джо Аберкромби – Пів світу (страница 46)
— Імператриця бажає поговорити з тобою.
Очі отця Ярві зробилися великими.
— Я негайно прибуду до неї.
— Не з тобою, — Сумаель дивилася просто на Шпичку. — З тобою.
Більшість свого життя Бранд почувався гіршим за своє оточення. Жебрак серед багатіїв. Боягуз серед сміливців. Дурень серед розумних. Утім, візит до Палацу Імператриці показав йому, яким бездонним може бути почуття недоладної меншовартості.
— Святі боги, — шепотів він щоразу, коли слідом за Шпичкою і Сумаеллю обережно завертав за ріг і опинявся в черговому мармуровому коридорі, на позолочених сходах чи в просторій залі.
Кожне наступне приміщення було пишніше за попереднє. Він навшпиньках минув коридор, освітлений свічками заввишки з людину. Десятками свічок, кожна з яких у Торлбю вартувала б, либонь, більше за самого Бранда. Вони горіли безперервно, просто на випадок, якщо хтось тут проходитиме. Усе довкола було оздоблене самоцвітами і сріблом, стінописами й картинами. Бранд поглянув на крісло, виготовлене з кільканадцяти різних сортів деревини, і подумав, що воно коштує набагато більше, ніж він заробив за все своє життя. Він вирішив би, що йому це все сниться, якби не знав, що його уява на таке не здатна.
— Зачекайте тут, — мовила Сумаель, коли, піднявшись черговими сходами, вони дісталися округлої кімнати, стіни якої всуціль були покриті різьбленнями, що зображали сценки з якоїсь історії, такими ж майстерними, як і ті, якими Колл оздобив щоглу. — Нічого не чіпайте, — застерегла вона й пішла.
Бранд лишився наодинці зі Шпичкою. Уперше від того дня на ринку.
Тоді все скінчилося погано.
— Неймовірне місце, — пробурмотів він.
Шпичка стояла до нього спиною, але обернула голову й показала окраєць похмурого обличчя.
— Це для цього отець Ярві послав тебе сюди? Щоб ти вголос казав те, що кожен і так бачить?
— Я не знаю, навіщо він послав мене сюди.
Між ними простяглася холодна мовчанка.
— Пробач, що я тоді тебе відтягнув. Того дня, на ринку. Ти б’єшся значно краще за мене, мені не слід було заважати тобі.
— Атож, не слід, — відказала вона, не дивлячись на нього.
— Просто… ти, схоже, злишся на мене, і якщо я…
— Ти гадаєш, зараз слушний час для цього?
— Ні, — Бранд знав, що деякі речі краще лишити недосказаними, але думка, що Шпичка його ненавидить, була нестерпна. Він мусить спробувати все владнати. — Я просто… — він глянув скоса на неї, і вона спіймала його погляд, як робила це десятки разів за останні кілька тижнів. Але тепер її обличчя викривилося гнівом.
— Просто стули свою кляту пельку! — гарикнула вона, аж побілівши від люті; здавалося, вона сама готова стулити йому пельку кулаком.
Бранд опустив очі й утупився в підлогу, таку начищену, що він бачив власне засмучене обличчя, яке дивилося на нього з дурнуватим виразом. Він мовчав, бо що можна відповісти на таке?
— Ви вже закінчили воркотати, голуб’ята? — запитала Сумаель, стоячи на порозі. — Імператриця чекає.
— О так, ми з ним закінчили! — різко кинула Шпичка й рішуче ступила до дверей.
Сумаель глянула на Бранда й стенула плечима, а двоє похмурих вартових затріснули перед ним двері з беззаперечним стуком.
Сад видавався країною зі снів, увесь залитий дивними барвами пурпурового заходу впереміш із миготливим сяйвом полум’я, що палахкотіло в заґратованих смолоскипах, розсипаючи із кожним повівом вітру танцівливі іскри. Тут нічого не лишилося в тому стані, у якому його створили боги. Усе було силоміць переінакшене людськими руками. Трава, підстрижена рівнесенько, як борідка залицяльника. Дерева, обтяті так, щоб надати їм неприродних форм. Гілля, що вгиналося під вагою розбубнявілого цвіту, що точив солодкі пахощі. Навіть пташки, що цвірінчали на покручених галузках: Шпичка дивувалася, чому вони не летять геть, поки не помітила, що всі вони прив’язані срібними ланцюжками, тонюсінькими, як павутинка.
Доріжки з білого каменю зміїлися поміж статуями неймовірно суворих і неймовірно струнких жінок, які тримали в руках сувої, книжки або мечі. «Колишні імператриці, — припустила Шпичка. — Либонь, дивом дивуються, як сюди впустили це напівобстрижене страшидло». Вартові дивилися на неї так, наче ставили собі те саме запитання. Їх було чимало, і кожен блискучий, як дзеркало, меч, кожен спис змушували Шпичку гостро відчувати відсутність власної зброї. Вона плелася за Сумаеллю довкола зірчастого ставка, до якого з фонтана, вирізьбленого у формі переплетених між собою змій, із дзюркотом падала кришталево чиста вода. Вони спинилися перед сходами до невеличкої дивної споруди — кам’яного склепіння, що трималося на колонах. Під склепінням стояла вигнута лавка.
На лавці сиділа Віаліна, Імператриця Півдня.
Вигляд вона мала геть інакший, ніж того разу, коли навідалася до занедбаного палацика отця Ярві. Її волосся було вкладене блискучими звоями на голові, укрите золотою сіточкою й обвішане самоцвітами. Ліф її плаття був оздоблений крихітними дзеркальцями, що мінилися барвами призахідної заграви і полум’я смолоскипів — блакитною і рожевою, червоною і помаранчевою. Але найяскравіше блищали її очі, увиразнені темною смужкою фарби, що перетинала перенісся.
Навряд чи Шпичка ще коли-небудь почувалася настільки розгубленою.
— Що мені казати?
— Вона така сама людина, як і всі решта, — відповіла Сумаель. — Розмовляй із нею як зі звичайною людиною.
— Звідки мені в біса знати, як розмовляти зі звичайною людиною?
— Просто будь щирою, — Сумаель поплескала Шпичку по спині й пхнула її. — Ну ж бо, вперед.
Шпичка нерішуче стала на першу сходинку.
— Ваша осяйна величносте, — хрипко сказала вона і спробувала опуститися на коліно, перш ніж збагнула, що на сходах цього їй не вдасться зробити.
— Називай мене Віаліною. І, прошу тебе, не треба ставати на коліно. Ще тиждень тому я була майже ніким. Я досі не звикла до всіх цих церемоній.
Шпичка завмерла з незграбно зігнутими ногами, а тоді, хитаючись, випросталася й невпевнено згорбила плечі.
— Сумаель сказала, що ви послали по…
— Як тебе звати?
— Шпичка Бату, ваша…
— Називай мене Віаліною, будь ласка. «Шпичка» — здається, зрозуміло чому. А «Бату»?
— Мій батько здобув там видатну перемогу того дня, коли я народилася.
— Він був воїном?
— Великим воїном, — Шпичка намацала мішечок на шиї. — Обраним Щитом королеви Ґеттландії.
— А твоя мати?
— Моя мати… моя мати хоче, щоб я була не така, як є.
Урешті-решт, Сумаель сказала їй бути щирою.
— А моя мати була воєначальницею. Вона загинула в битві з альюками.
— Славна смерть — це добре, — мовила Шпичка, і миттю збагнула, що саме сказала. — Хоча… не для вас.
Що далі, то гірше.
— Я так гадаю, ваша осяйна величносте…
Збентежившись, вона замовкла. От же ж клята дипломатія!
— Називай мене Віаліною, — імператриця поплескала по лавці поруч із собою. — Сідай коло мене.
Шпичка піднялася до бесідки, обминула стіл, де на срібному тарелі лежала гора бездоганних фруктів, яких вистачило б, щоб нагодувати цілу армію, і підійшла до поруччя, що сягало їй до пояса.
— Святі боги, — видихнула вона.
Спинаючись сходами, Шпичка не замислювалася над тим, як високо піднялася, але тепер побачила, що опинилася на палацовому даху. За поруччям був прямовисний спад, а далеко внизу — інший садок. Далі, попід стемнілим небом розкинувся Першоград: божевільна плутаниця будинків, вогники, що мерехтіли у вечірній синяві, незліченні, як зорі на небі. Ген по той бік чорного дзеркала протоки видніли інші скупчення світляних цяток. Інші міста чи поселення. Дивні сузір’я, що мерхнули вдалечині.
— Це все належить вам, — прошепотіла Шпичка.
— Усе і водночас нічого.
Щось видалося їй знайомим у тому, як Віаліна гордовито випинала підборіддя. Цей вираз Шпичка побачила ще давним-давно у материному люстерку. Це наштовхнуло її на думку, що імператриця, схоже, теж звикла надівати хоробре обличчя.
— Мабуть, це важка ноша, — сказала вона.
Віалінині плечі немовби трохи опустилися.
— Так, чималий тягар.
— Імператрице, я геть не знаюся на політиці, — Шпичка присіла на лавку в шанобливій позі. Принаймні як вона сподівалася, хоч і не була певна, якою саме має бути шаноблива поза. Сидячи, вона завжди почувалася незручно, окрім хіба що коли сиділа за веслом. — Я не знаюся ні на чому. Вам ліпше було б порозмовляти з отцем Ярві…
— Я не хочу розмовляти про політику.