Джо Аберкромби – Пів світу (страница 47)

Шпичка відчула укол ніяковості.

— А про що?..

— Ти жінка.

Віаліна подалася вперед, сплівши долоні на колінах і пильно дивлячись їй в обличчя. Ця близькість знезброювала. Шпичка не звикла до такої близькості з будь-ким, а з імператрицею — і поготів.

— Так мені каже мати, — пробурмотіла вона. — Але думки щодо цього різняться…

— Ти б’єшся з чоловіками.

— Так.

— І перемагаєш їх.

— Іноді…

— Сумаель каже, ти перемагаєш їх одна проти трьох! Твої товариші поважають тебе. Я бачила це на їхніх обличчях. Вони бояться тебе.

— Не знаю, чи поважають. Бояться — можливо, ваша…

— Називай мене Віаліною. Я ніколи не бачила, щоб жінка билася так, як ти. Можна? — перш ніж Шпичка встигла відповісти, імператриця помацала її м’язи на плечі. Відтак зробила круглі очі. — Великий Боже, тверді як дерево! Ти, мабуть, така сильна! — на Шпиччину велику полегкість, імператриця опустила руку й поглянула на неї, маленьку й темну, на тлі мармурової лавки. — А я — ні.

— Ну, сильних чоловіків не здолати силою, — пробурмотіла Шпичка.

Імератриця скинула на неї очима, що блимнули білками посеред чорної нафарбованої смуги. У їхніх кутиках мерехтіло полум’я смолоскипів.

— А як їх здолати?

— Треба атакувати швидше за противника і швидше рухатися, коли атакуєш. Бути міцнішою і кмітливішою за нього. Треба завжди шукати способу завдати удару, треба битися без честі, без сумління і без жалю.

Це були слова Скіфр, і Шпичка тільки тепер усвідомила, як точно їх запам’ятала, як глибоко засвоїла і як багато стара наставниця навчила її.

— Так принаймні мені казали…

Віаліна ляснула пальцями.

— Ось чому я послала по тебе. Щоб дізнатись, як битися з сильними чоловіками. Не мечем, звісно, але суть однакова, — вона підперла підборіддя руками — на диво дитячий жест, як для жінки, що править половиною світу. — Дядько хоче, щоб я була тільки носовою фігурою для його корабля. Ба навіть чимось менш важливим. Бо ж носову фігуру принаймні розміщують попереду.

— Наші кораблі мають фігуру ще й на кормі.

— Прекрасно. Отже, він хоче, щоб я була такою фігурою. Щоб сиділа на троні й усміхалася, тимчасом як він ухвалюватиме рішення. Та я відмовляюся бути його маріонеткою, — Віаліна стиснула кулачок і вдарила ним по столу. Маленький ножик для фруктів ледь-ледь теленькнув об срібний таріль. — Я відмовляюся, чуєш мене?

— Я-то чую, але… не впевнена, що це щось змінить.

— Так, ти маєш рацію. Це дядько повинен розтулити вуха, — імператриця вп’яла гнівний погляд у глибину садка, який поринав у сутінь. — Сьогодні на раді я знову виступила проти нього. Шкода, що ти не бачила його міни. Здається, він не був би такий вражений, навіть якби я штрикнула його кинджалом!

— Поки не штрикнете, напевне цього не знатимете.

— Великий Боже, а мені часом таки кортить його штрикнути! — Віаліна вишкірилася до Шпички. — Б’юсь об заклад, тебе ніхто не зробить своєю маріонеткою! Ніхто просто не наважиться! Поглянь лише на себе! — на обличчі імператриці з’явився вираз, який Шпичка не звикла бачити. Мало не… захват. — Ти така…

— Бридка? — пробурмотіла вона.

— Та ні!

— Висока?

— Ні. Себто так, але не в цьому річ. Ти вільна.

— Вільна? — Шпичка скептично чмихнула.

— Хіба ні?

— Я поклялася служити отцеві Ярві. Виконувати все, що він мені накаже. Щоб спокутувати… те, що вчинила.

— А що ти вчинила?

Шпичка проковтнула клубок, що підступив до горла.

— Убила хлопця. Його звали Едвал, і він не заслуговував на смерть, але… я його вбила.

Як сказала Сумаель, Віаліна була така сама людина, як і всі решта, а крім того, попри її розкішне вбрання й палац, — а може, й завдяки ним — у її рівному, щирому погляді було щось таке, від чого Шпичці розв’язався язик.

— Мене збиралися каменувати за це, але отець Ярві мене врятував. Не знаю чому, але врятував. Потім Скіфр навчила мене битися, — Шпичка з усмішкою торкнулася пальцями стриженого боку голови, думаючи про те, якою сильною вважала себе тоді і якою слабкою була насправді. — На березі Денної ми билися з конярами. Я вбила кількох, а потім мені стало зле. А нещодавно ми билися на ринку з трьома. Я і Бранд. Не знаю, чи вбила когось із них, але мені хотілося. Була розлючена… мабуть… через ті буси…

Вона замовкла, усвідомивши, що сказала значно більше, ніж варто було.

— Які буси? — Віаліна здивовано наморщила пофарбоване перенісся.

Шпичка кахикнула.

— Не важливо.

— Що ж, гадаю, свобода може бути небезпечною, — мовила імператриця.

— Мабуть, так.

— Можливо, коли ми дивимося на інших, то бачимо тільки те, чого бракує нам.

— Мабуть, так.

— Можливо, усередині ми всі почуваємося слабкими.

— Мабуть, так.

— І попри це, ти б’єшся з чоловіками й усе одно перемагаєш їх.

Шпичка зітхнула.

— У битві — так, перемагаю.

Віаліна взялася загинати маленькі пальці.

— Отже: нападати швидше за противника, бути кмітливішою, бити без честі, сумління і жалю.

Шпичка здійняла перед нею порожні долоні.

— Усе, що я маю, мені здобули вони.

Імператриця розреготалася. Розреготалася гучно, як на таку невеличку жінку, нестримно й весело, широко роззявивши рота.

— А ти мені подобаєшся, Шпичко Бату!

— У такому разі ви долучилися до вкрай нечисленного гурту. І часом мені здається, що він дедалі меншає, — Шпичка дістала скриньку й простягнула її імператриці. — Отець Ярві доручив мені передати вам це.

— Я ж пояснила йому, що не можу прийняти такий дарунок.

— Він сказав усе одно віддати його вам.

Шпичка закусила губу й обережно підняла вічко. Зі скриньки полилося бліде сяйво, ще незвичніше й прекрасніше в довколишніх сутінках. Досконалі краї ельфійського браслета зблискували, наче лезо кинджала. Грані відшліфованого до ґлянсу металу палахкотіли, відбиваючи полум’я смолоскипів. Темні кола в колах рухалися в неосяжній глибині під округлим віконцем. Реліквія з іншого світу. Світу, який загинув тисячі років тому. Поруч із цією річчю всі неоціненні скарби палацу видавалися нікчемним дріб’язком, вартим не більше за багно.

Шпичка спробувала говорити м’яко, переконливо, як дипломатка. Але її голос прозвучав ще грубше, ніж зазвичай.

— Отець Ярві — хороший чоловік. Хитромудрий. Вам слід поговорити з ним.

— Я вже поговорила, — Віаліна відірвала погляд від ельфійського браслета й подивилася Шпичці в очі. — А тобі слід бути обережною. Мені здається, отець Ярві схожий на мого дядька. Такі люди дають подарунки тільки тоді, коли очікують щось навзамін, — вона заклацнула вічко, а тоді взяла скриньку від Шпички. — Але я прийму його, якщо ти наполягаєш. Переказуй отцеві Ярві мою вдячність. Але скажи, що більше я нічого не можу йому дати.

— Гаразд.