Джо Аберкромби – Пів світу (страница 48)

Намагаючись придумати, що ще сказати, Шпичка глянула на сад, який уже поринув у морок, і зауважила, що біля фонтана, де стояв охоронець, нікого нема — сама лише темрява. Усі вартові щезли. Вона й імператриця були самі.

— Куди поділися ваші вартові?

— Дивно, — сказала Віаліна. — А! Онде йде зміна.

Шпичка нарахувала шістьох чоловіків, що підіймалися сходами в дальньому кінці садка. Шість імперських воїнів у повному спорядженні, минаючи острівці помаранчевого світла від смолоскипів, швидко наближалися до будиночка імператриці. За ними йшов ще один. Він мав золото на нагруднику й срібло у волоссі, а на вродливому обличчі, яскравіша за перше і за друге, сяяла посмішка.

Дука Мікедас. Побачивши їх, він весело помахав рукою.

Шпичці здалося, ніби її нутрощі вивалюються з неї. Вона сягнула рукою до срібного тареля й сховала в долоні маленький фруктовий ножик. Жалюгідна зброя, але краще така, ніж ніякої.

Вона підвелася з лавки, коли воїни розумно оточили півколом фонтан, розмістившись між двома статуями. Відчула, як Віаліна встала за її плечем, коли чоловіки розосередилися. Шпичка пізнала одного з них, коли повів вітру роздмухав жарини й спалах полум’я освітив його обличчя. То був ванстерець, із яким вона билася на ринку. Щока його була вкрита порізами й фіолетовими синцями, а в руці він тримав важку сокиру.

Дука Мікедас низько вклонився, але губи його насмішкувато кривилися. Його люди не стали кланятися взагалі. Віаліна звернулася до нього їхньою мовою, і дука щось відповів, недбало махнувши рукою в бік Шпички.

— Ваша ясновельможносте, — процідила вона крізь зціплені зуби. — Яка честь.

— Прошу мені пробачити, — сказав він мовою північан. — Я саме повідомив її осяйній величності, що просто не міг пропустити твого візиту. Це справжній подарунок долі — застати вас удвох, та ще й без свідків!

— Чого б то? — запитала Віаліна.

Дука високо звів брови.

— До Першограда припхалися зайди з Півночі! Варвари з Ґуттландії, чи як її там. Привезли свої дріб’язкові чвари на наші береги! Вони спробували вбити клин між нами й нашим союзником, Верховним королем, що прийняв у серце наше Єдине Божество. Коли ж їм це не вдалося… — дука скрушно похитав головою. — Вони підіслали до палацу вбивцю, жорстоку душогубицю, що мала скористатися наївною і лагідною вдачею моєї нетямущої племінниці.

— Я так розумію, ідеться про мене? — прогарчала Шпичка.

— О так! Демон у жіночій подобі! Не зовсім у жіночій, щоправда — ти занадто… м’язиста, як на мій смак. Пригадую, ти висловлювала бажання зійтися в поєдинку з двома моїми бійцями? — Мікедас широко посміхнувся. Його люди тим часом поволі підступали, сталь мерехтіла відблисками полум’я. — Як щодо шести?

Завжди показуй себе слабшою, ніж ти є. Шпичка зіщулилася й згорбила плечі, намагаючись видаватися меншою і наляканою, хоча насправді її огорнув дивний спокій. Мовби Останні Двері й не розчахнулися перед нею, мовби вона дивилася на все, що відбувається, збоку. Шпичка оцінювала відстань, місцевість, закарбовувала в пам’яті статуї, смолоскипи, стіл, колони, сходи, високий обрив позаду.

— Не варто було імператриці так нехтувати безпекою, — казав дука, — але не впадай у відчай, моя люба небого, я помщуся за тебе!

— Чому? — прошепотіла Віаліна.

Шпичка відчувала її страх, і це було на руку. Дві слабкі, перелякані й безпомічні дівчинки. Вона міцно стиснула за спиною крихітного ножика.

Дука закопилив губи.

— Бо ти виявилася ще тою скалкою в дупі. Усім подобаються дівчата з норовом, авжеж, — він випнув нижню губу ще сильніше і розчаровано похитав головою. — Але всьому є край. Їй-богу, є.

Шпиччин батько частенько казав: «Якщо збираєшся вбивати, вбивай, а не базікай про це». Але, на щастя для неї, дука був невмілий убивця. Він теревенив і вихвалявся, насолоджуючись владою, і цим давав Шпичці час оцінити ворогів і вибрати найкращий спосіб дій.

Вона вирішила, що сам дука великої загрози не становить. При його боці висіли меч і кинджал, але навряд чи він часто добував їх із піхов. Інші, однак, схоже, знали своє діло. Добрі мечі оголено, добрі щити на руках, добрі кинджали на поясах. Лускаті обладунки мерехтіли в сутіні — броня теж добра, але вразлива біля горла, із внутрішнього боку ліктів і під колінами. Бити треба туди.

Одна проти сімох. Шпичка мало не реготнула. Шанси на перемогу мізерні. Майже нульові. Але інших вона не мала.

— Теофора ніколи не слухалася мене, — далі патякав дука, — але стару кобилу важко привчити до покори. Я щиро сподівався, що сімнадцятилітню імператрицю можна буде водити за повід, — він зітхнув. — Але деяких поні вуздечка тільки дратує. Вони брикають, кусаються й відмовляються ходити під сідлом. Таких кобилок краще позбутися, перш ніж вони скинуть свого хазяїна. Трон перейде до твоєї кузини Асти, — він продемонстрував разок бездоганних зубів. — Їй лише чотири. Ось із такою жінкою можна працювати!

Нарешті він стомився від власного розумування й недбалим помахом руки послав двох своїх людей наперед.

— Нумо вже кінчати це.

Шпичка спостерігала, як вони наближаються. Один мав великий, неодноразово ламаний ніс, другий — рябе, порите віспинами обличчя й байдужу посмішку на губах. Вони ступили на першу сходинку, але не здійняли видобуті з піхов мечі. Нічого дивного в такій самовпевненості не було, але вони навіть не припускали, що Шпичка може дати їм бій.

А вона таки дасть.

— Обережніше, ваша ясновельможносте, — остеріг ванстерець. — Вона небезпечна.

— Я тебе прошу, — пирхнув дука. — Це ж лише дівчина. Я гадав, що ви, північани, всі сповнені вогню і…

Мудрий чекає нагоди, як часто казав отець Ярві, і ніколи її не проґавить. Носач ступив на ще одну сходинку й примружився, коли полум’я смолоскипів у бесідці засвітило йому в очі. Наступної миті на його лиці з’явився дещо здивований вираз, коли Шпичка метнулася до нього й перетяла йому горлянку фруктовим ножиком.

Вона завдала порізу так, що кров чвиркнула на обличчя його рябого товариша, і той здригнувся. Він загаявся лише на мить, але Шпичці цього вистачило, щоб висмикнути з піхов кинджал носача й аж до руків’я вгородити його рябому під край шолома, у ямку між шиєю і ключицею.

Рябий пустив здушений стогін, а Шпичка пхнула його ногою в груди просто на двох наступних чоловіків. Водночас вона видерла з його ослаблої руки меча, хоч і порізала лезом долоню. Закривавлені пальці обхопили клинок довкола хрестовини верхнім хватом, як кинджал. Скрикнувши, вона рвонула меч угору, той шкрябонув об край щита наступного нападника й улучив йому в підборіддя. Вістря розорало обличчя і збило шолом набакир.

Чоловік закрутився, заверещав, притискаючи руки до лиця. Поміж його пальцями забулькотіла кров. Він налетів на дуку, той роззявив рота від несподіванки, а тоді відштовхнув пораненого в кущі й став роздивлятися чорні плями на своєму нагруднику так, наче то була особиста образа для нього.

Носач задкував, хитаючись, наче п’яний, зі ще здивованішим виразом, ніж раніше. Він відчайдушно намагався затиснути рану на шиї, але весь його лівий бік був уже темний від крові. Шпичка вирішила, що цього противника можна скинути з рахунку.

Покінчити з трьома так швидко — це неабияке щастя в бою, але єдиною її перевагою був чинник несподіванки. Тепер ця перевага була використана, а сили досі лишалися нерівними — одна проти чотирьох.

— Чорти б вас узяли! — ревів дука, витираючи кров із забризканого плаща. — Убити їх!

Шпичка відступила назад, тримаючись так, щоб колона ліворуч заслоняла її, як щит. Очі її бігали від одного нападника до іншого. Ті наближалися, тепер уже тримаючи щити, мечі й сокири напоготові. У світлі смолоскипів холодна сталь і холодні очі відблискували червоним. Вона чула, як позаду Віаліна тихо скімлить із кожним віддихом.

— Бранде! — загорлала Шпичка на всі груди. — Бранде!

ЛЮТЬ

Бранд дивився на глечик із водою і кубки, що стояли на столі. Мабуть, вони призначалися для спраглих відвідувачів. Він, однак, не наважувався їх торкнутися, дарма що хотів пити, як той, хто заблукав у пустелі.

Що як ця вода для достойніших відвідувачів, ніж він?

Бранд ворухнув плечима, марно намагаючись відклеїти просяклу потом сорочку від липкої шкіри. Милостиві боги, яка ж тут спека! Ненастанна задушлива спека, що не припинялася навіть попри те, що вечоріло. Він підійшов до вікна, заплющив очі й глибоко вдихнув. Обличчя його торкнувся теплий повів, і Бранд пошкодував, що це не солоний вітер із Торлбю.

Цікаво, що там зараз робить Рін. Він звів очі до присмеркового неба і змовив молитву до Батька Мира, щоб той беріг його сестру. Бранд так прагнув стати воїном, долучитися до команди, знайти собі нову родину, що забув про ту, яку вже мав. Він був той, у кому можна бути впевненим, авжеж. Впевненим у тому, що він усе зіпсує. Бранд важко зітхнув.

Аж тут він щось почув, чийсь притлумлений крик. Мовби хтось кликав його на ім’я. Спершу Бранд подумав, що йому причулося, але крик повторився, і цього разу сумнівів не лишилося. Голос був схожий на Шпиччин. Зважаючи на те, якими були їхні стосунки останнім часом, навряд чи вона кликала б його без вагомої на те причини.

Бранд штовхнув двері, гадаючи, що наскочить на вартових.

Але вартових не було. Тільки порожній коридор, наприкінці якого темніли сходи. Брандові здалося, що до нього долинули звуки битви, і він відчув укол тривоги. Брязкіт металу, крики і знову вигукнуте його ім’я.