Джо Аберкромби – Пів світу (страница 45)

— Насамперед це честь для мене. Урешті-решт, ви пропливли пів світу, щоб побачитися зі мною, то невже я не можу пройти й пів милі від палацової брами, щоб порозмовляти з вами.

— Тоді я не марнуватиму вашого часу, імператрице, — міністр ступив крок до неї. — Ви орієнтуєтеся в політичній ситуації на теренах Потрощеного моря?

— Трохи. Дещо розповіла мені Сумаель.

Ярві ступив ще крок.

— Боюся, невдовзі Мати Війна може розпростерти свої криваві крила над усіма його берегами.

— І ви шукаєте моєї допомоги. Попри те, що ми молимося різним богам? Попри те, що моя тітка уклала союз із Верховним королем?

— Цей союз уклала вона, а не ви.

Імператриця склала руки на грудях і ступила вбік. Вона й міністр стали обережно кружляти одне довкола одного, достоту як хвилину тому це робили Шпичка і Скіфр.

— А навіщо мені входити у новий союз, із Ґеттландією?

— Щоб опинитися на стороні, яка переможе.

Віаліна всміхнулася.

— Ви надто сміливий, отче Ярві.

— Король Утіль відповів би вам, що неможливо бути надто сміливим.

— Ґеттландія — маленька країна, оточена ворогами…

— Ґеттландія — багата країна, оточена злидарями. Королева Лайтлін подбала про це.

— Золота королева, — пробурмотіла Віаліна. — Слава про її купецький хист сягнула навіть сюди. Це правда, що вона знайшла спосіб ув’язнити золото й срібло в папері?

— Щира правда. Це одне з тих багатьох див, таємницею яких вона радо поділиться зі своїми союзниками.

— То ви пропонуєте мені золото й срібло?

— Верховний король не пропонує вам нічого, крім молитов.

— Золото й срібло — це найголовніше для вас, отче Ярві?

— Золото й срібло — це найголовніше для всіх нас. Просто дехто має його досить, щоб удавати, буцімто це не так.

Імператриця ледь розтулила рот від здивування.

— Ви просили говорити відверто, — Ярві клацнув пальцями до Шпички, і та підвелася. — Утім, дарунок, що його моя мати шле вам, не зроблено ані з золота, ані зі срібла. Цей дарунок із найтемніших закутків Потрощеного моря подолав до вас довгу й важку дорогу річками Дивною і Денною.

Міністр дістав з-під плаща чорну скриньку й передав її Шпичці.

— Ельфійська реліквія? — запитала імператриця, і в голосі її пролунав страх упереміш із цікавістю.

Її насуплений супутник підійшов ближче, суплячись іще більше.

Шпичка незграбно простягнула скриньку перед собою. Хоч вони й були однакового віку, але поруч із нею Віаліна видавалася дівчинкою. Голова імператриці ледве сягала їй до грудей, не дістаючи навіть до плеча. Збагнувши, яка дивна з них пара, Шпичка знову опустилася на коліно, щоб подарунок опинився на більш відповідній висоті. Ельфійські літери, викарбувані на вічку, заблискотіли, коли на них впало сонячне проміння.

— Пробачте.

— Пусте. Ти не винна, що я низька на зріст.

Віаліна підняла вічко скриньки, й очі імператриці розширилися, коли звідти ринуло бліде сяйво. Бранд відчув, що Рульф поруч із ним заціпенів, Колл вражено видихнув, а Фрор, затамувавши дихання, пробурмотів молитву. Сам він уже одного разу бачив це світло, але однаково потягнувся вперед, прагнучи побачити його джерело. Однак зробити це заважало вічко.

— Він прекрасний, — прошепотіла імператриця й простягнула руку.

Вона торкнулася того, що було всередині, й ахнула. Відблиск світла на її обличчі змінив колір із білого на рожевий, а потім знову на білий, коли Віаліна відсмикнула долоню.

— Великий Боже! Він досі працює?

— Так, імператрице, — відказала Скіфр. — Він відчуває вас і підлаштовується під ваш настрій. Я добула його в ельфійських руїнах Строкома, куди з часів Божого Розламу не ступала нога жодного чоловіка. Іншого такого, імовірно, нема в усьому світі.

— Він… безпечний?

— Жодне справдешнє диво не може бути цілковито безпечним. Але якоїсь надзвичайної загрози він не становить.

Віаліна дивилася в скриньку, і світло реліквії відбивалося в її великих очах.

— Це занадто коштовний подарунок для мене.

— Хіба якийсь подарунок може бути занадто коштовним для Імператриці Півдня? — запитав Ярві, м’яко підступаючи до неї. — Із ним на руці ви сяятимете по-справжньому!

— Він невимовно прекрасний. Але я не можу його прийняти.

— Ми нічого не чекаємо навзамін…

Віаліна глянула на нього з-під вій.

— Я ж просила вас говорити відверто, отче Ярві, — вона затріснула вічко, і світло згасло. — Я не можу допомогти вам. Моя тітка Теофора дала обітниці, яких я не можу порушити, — вона здійняла вгору кулачок. — Я — наймогутніша людина у світі! — А тоді розсміялася й опустила руку. — І нічого не можу вдіяти. Нічого не можу вдіяти ні з чим. Мій дядько дійшов порозуміння з матір’ю Скер.

— Правителька має вести свій плуг власною борозною, — мовив міністр.

— Легше сказати, ніж зробити, отче Ярві. Тутешній ґрунт дуже кам’янистий.

— Я допоможу вам зорати його.

— Хотіла б я, щоб це було можливо. Сумаель каже, ви — хороший чоловік.

— Кращий за деяких, — Сумаель ледь усміхнулася кутиком губ. — Я знала й гірших людей з обома справними руками.

— Але ви не можете допомогти мені. Ніхто не може, — Віаліна натягнула на голову каптур. Востаннє скинувши поглядом на Шпичку, яка досі стояла навколішках посеред подвір’я зі скринькою в руці, Імператриця Півдня обернулася до виходу. — І я теж не можу допомогти вам. Мені шкода.

Це було далеко не те, що вони всі сподівалися почути. Але зі сподіваннями таке часто буває.

КЛЯТА ДИПЛОМАТІЯ

Скіфр атакувала знову, але цього разу Шпичка була готова. Стара наставниця здивовано крекнула й заточилася, коли топірець учениці дістав її по нозі. Вона відбила ще один удар, але захиталася на п’ятах, і наступний вибив меча з її руки й повалив навзнак.

Скіфр була небезпечна, навіть лежачи. Вона кóпнула ногою пісок, щоб той полетів противниці в обличчя, перекотилася і з убивчою точністю шпурнула топірець. Але Шпичка була готова й до цього: спіймала його в повітрі своїм і відкинула в куток. Відтак, вищиривши зуби, наскочила на Скіфр, приперла її до колони й приставила вістря меча до вкритого краплинами поту горла наставниці.

Скіфр звела сиві брови.

— Багатонадійно.

— Я перемогла! — загорлала Шпичка, здіймаючи пощерблену зброю догори й стрясаючи нею.

Багато місяців вона не сміла й сподіватися, що коли-небудь перевершить Скіфр. Скільки разів вона підводилася рано-вранці разом із Матір’ю Сонцем, щоб бути побитою веслом! Скільки разів увечері при світлі Батька Місяця намагалася дістати наставницю залізною штабою! Скількох зазнала ударів, ляпасів і падінь у багнюку! Але врешті вона таки досягла свого.

— Я перемогла її!

— Ти перемогла її, — підтвердив отець Ярві, поволі киваючи головою.

Скіфр підвелася, кривлячись.

— Ти перемогла бабцю, чиї найкращі літа вже давно позаду. Тебе чекають поєдинки зі значно сильнішими суперниками. Але… ти молодець. Ти слухала. Ти працювала. Ти стала смертельно небезпечною. Отець Ярві мав рацію…

— А хіба я колись її не мав? — усміхнувся міністр.

Усміх його щез, коли пролунав голосний і поквапний стукіт у двері. Ярві порухом голови дав знак Коллові, і хлопчина відсунув засув.

— Сумаеле, — міністр знову всміхався, як і завжди, коли вона до них приходила. — Що привело тебе?..

Задихана, вона ввійшла досередини.