Джо Аберкромби – Пів світу (страница 42)

— В ув’язненні? — здивувався Бранд.

— Усередині імператорської родини небагато довіри, — стенула плечима Сумаель. — Але Віаліна хотіла більше дізнатися про кораблі. Вона хотіла більше дізнатися про все. Мабуть, можна сказати, що ми заприятелювали. Коли Теофора захворіла й Віаліну викликали до Першограда, вона попросила мене поїхати з нею, — вона підчепила пальцем ланцюжок із золотих очей і відпустила його, ланцюжок мелодійно дзенькнув. — Ось так, наче якимись чарами, я стала радницею Імператриці Півдня.

— Талант завжди спливе нагору, — сказав Рульф.

— Як і лайно, — буркнула Шпичка.

Сумаель посміхнулася їй.

— У такому разі ти, мабуть, непотоплювана.

Бранд зареготав, але Шпичка сердито зиркнула на нього, і він змовк.

— То ти тепер сидиш по праву руч від наймогутнішої жінки у світі? — запитав Рульф, недовірливо хитаючи лисуватою головою.

— Так, але, ясна річ, не сама.

Пасмо впало знову. Сумаель роздратовано скривилася й узялася виймати шпильки.

— У неї десятки радників, і більшість із них — то люди Мікедаса. Віаліна носить титул імператриці, але вся влада в руках її дядька, і він не має жодного наміру нею ділитися.

— Нам він не вділив навіть уваги від імператриці, — сказав Ярві.

— Я чула про це, — волосся впало чорною завісою на половину її обличчя. Око на іншій половині блимнуло. — Принаймні ви вийшли з палацу, не позбувшись голів.

— Гадаєш, ми збережемо їх на плечах, якщо залишимося тут і далі? — запитав Ярві.

Сумаелине око скосувало на Шпичку.

— Залежить від того, наскільки дипломатичними ви можете бути.

— Я можу бути дуже дипломатичною, — гиркнула Шпичка.

Сумаель лише посміхнулася ширше. Здавалось, вона цілковито невразлива до залякування.

— Ти схожа на капітанку корабля, на якому ми з Ярві колись плавали.

Отець Ярві вибухнув сміхом, Рульф також, а Шпичка насупилася.

— Це образа чи комплімент?

— Мабуть, трохи того, трохи того, — Ярві сів прямо, поставив лікті на стіл і стиснув суху долоню здоровою. — Верховний король готується до війни, Сумаеле. Хтозна, можливо, він уже її розпочав.

— Скільки в тебе союзників? — запитала вона, збираючи волосся обіруч і вкладаючи його у вузол.

— Замало.

— Деякі речі ніколи не міняються, чи не так, Ярві? — Сумаель заколола шпильки спритними пальцями. — Дука не так ревно шанує Єдине Божество, як Теофора, але все одно він має намір дотримати союз із праматір’ю Вексен. Він вибирає того, хто, на його думку, переможе.

— Це ми ще побачимо, — сказав Ярві. — Мені треба поговорити з імператрицею.

Сумаель надула щоки й зітхнула.

— Я спробую. Але не можу обіцяти нічого більше, ніж те, що імператриця тебе вислухає.

— Ти мені нічого не винна.

Вона пильно глянула йому в очі, засовуючи останню шпильку, на кінці якої блищав самоцвіт.

— Це не питання того, хто кому що винен. Між нами з тобою про це не може бути й мови.

Ярві, здавалося, не знав, що йому робити: сміятися чи плакати. Урешті-решт він відкинувся на спинку й уривчасто зітхнув.

— Я гадав, що більше ніколи тебе не побачу.

Сумаель усміхнулася, і в щілині на її губі блиснув білий зуб. Бранд усвідомив, що ця жінка починає йому подобатися.

— І?

— Я радий, що помилився.

— Я теж.

Пасемце волосся знову впало їй на обличчя. Сумаель, схрестивши очі, якусь мить насуплено дивилася на нього, а тоді здмухнула.

НАДІЇ

Ш пичка проштовхувалася крізь невдоволену цим юрбу, що плавом пливла до храму на молитву. Тут була сила-силенна цих храмів, і народу в них молилася тьма-тьмуща.

— Поклоніння цьому Єдиному Божеству забирає чимало часу, — пробурчав Бранд, якому крізь таку тисняву нелегко було пропихати свої широкі плечі.

— Великі й Малі Боги пильнують своїх справ, а це Єдине Божество, схоже, тільки й знає, що пхати носа в чужі.

— І слухати, як калатають дзвони, — Бранд скривився, коли з білої дзвіниці просто над ними вчергове злетіло набридливе бамкання. — Я не скаржитимусь, якщо більше ніколи в житті не почую жодного клятого дзвону, — він нахилився ближче до неї і прошепотів: — Вони не спалюють своїх мерців. Ховають їх. У землю. Неспаленими.

Шпичка зиркнула на розлоге подвір’я поруч із храмом, забите вщерть каменями-знаками, хиткими, як зуби в роті у жебрака. Під кожним із них, очевидно, лежав і гнив труп. Сотні трупів. Тисячі. Величезна підземна трупарня просто посеред міста.

На цю думку її пройняло холодним потом, і Шпичка міцно стиснула мішечок із кісточками батькових пальців.

— Прокляте місто.

Хоча батько любив розповідати про Першоград, але вона вже починала ненавидіти це місце. Надто велике — його громаддя пригнічувало. Надто гучне — постійний гамір заважав думати. Надто спекотне — удень і вночі сповнене смородом і липким потом. Скрізь сміття, мухи, стерво, жебраки — Шпичці аж паморочилося від цього всього. Та ще й ці юрмища людей — усі кудись поспішали, не знаючи одне одного й не прагнучи одне від одного нічого, крім зиску.

— Треба вертатися додому, — пробурмотіла вона.

— Ми ж лише недавно сюди прибули.

— Саме час покинути місце, яке ненавидиш.

— Ти все ненавидиш.

— Не все.

Шпичка зиркнула скоса на хлопця й побачила, що той дивиться на неї. Він швидко відвів очі, а їй уже не вперше залоскотало в животі.

Як виявилося, окрім спантеличеного й безпорадного погляду, Бранд мав іще один, і саме його Шпичка постійно помічала останнім часом. Блискучі очі, що пильно дивилися на неї з-під кількох неслухняних пасом волосся. Почасти спраглий, почасти переляканий погляд. Того дня, коли вони боролися, качаючись по подвір’ю, притиснувшись одне до одного… щось сталося. Через це щось кров прилинула їй до обличчя, і не лише до обличчя. До шлунка теж. І навіть нижче. Але сумніви юрмилися і штовхалися в її голові, як ті віряни, що прийшли до храму на молитву.

Може, треба просто спитати? «Знаю, ми раніше ненавиділи одне одного, але тепер мені здається, що ти мені дуже подобаєшся. Може, я тобі теж, хоч трохи?» О боги, це звучало так безглуздо. Усе своє життя Шпичка тільки відштовхувала людей і тепер гадки не мала, як натомість притягнути когось до себе. Що коли він гляне на неї як на пришелепкувату? Ця думка зяяла перед нею, наче яма під ногами. «Що ти маєш на увазі “подобаюся тобі”? У якому розумінні “подобаюся”?» Може, просто схопити його й поцілувати? Шпичка не могла викинути це з голови, не могла думати ні про що інше. Що коли погляд — це лише погляд і нічого більше? Що коли її мати мала рацію — хіба якийсь чоловік захоче таку ненормальну, важку на вдачу й норовливу дівчину, як вона? Напевно не Бранд, гарний статурою і добрий душею, такий, яким і має бути чоловік. Він може мати будь-яку дівчину…

Раптом його рука обхопила її і потягнула до якихось дверей. Серце мало не вистрибнуло Шпичці з грудей, і вона навіть зойкнула по-дівчачому, коли Бранд притиснув її. А тоді побачила, що всі поквапно розступаються. Вулицею з гуркотом промчали коні. Пір’їни на вуздечках тріпотіли, позолочені обладунки виблискували, а високі вершники у високих шоломах — очевидно, люди дуки Мікедаса — анітрохи не зважали на тих, хто тиснувся до будинків обабіч вулиці.

— Так і розтоптати когось можна, — буркнув Бранд, невдоволено позираючи їм услід.

— Ага, — прохрипіла Шпичка. — Можна.

Вона дурила сама себе. Інакше не могло бути. Вони — тільки друзі. Товариші по веслу. Ось і все. І ніким іншим їм бути не потрібно. Навіщо руйнувати це, прагнучи чогось, чого вона не заслуговувала, чого не могла мати… А тоді Шпичка знову піймала його погляд, той клятий погляд, від якого її серце починало калатати так, наче вона цілу милю веслувала як навіжена. Бранд різко сахнувся з ніяковим напівусміхом і рушив далі, пробираючись крізь натовп, що знову загачував вулицю.

Що як він почуває до неї те саме? Хоче запитати, але боїться й не знає як? Кожна розмова з ним видавалася небезпечною, як битва. Спати разом в одній кімнаті було справжньою мукою. Коли вони вперше стелилися на підлозі, то були просто товаришами по веслу, сміялися над тим, які руїни їм винайняв отець Ярві, — палац хоч куди: крізь дірки в даху світить сонце. Але тепер Шпичка лише вдавала, що спить, відчуваючи його близькість. Іноді їй здавалося, що він теж удає, що його розплющені очі дивляться на неї. Але вона не була певна. Думка про те, щоб спати поруч із ним, пригнічувала її, так само як і думка про те, щоб спати деінде.

«Я… подобаюся тобі? Тобто подобаюся?»

Усе це було наче якась бісова загадка, написана невідомою їй мовою.

Бранд зітхнув і витер піт із чола, вочевидь не здогадуючись про ту бурю сумнівів, які спричинив.

— Мабуть, ми заберемося звідси, щойно укладемо угоду з імператрицею.

Шпичка спробувала опанувати себе й говорити нормально, хоч і не дуже тямила, як це.