Джо Аберкромби – Пів світу (страница 38)

— І хто тепер править? — після новини про смерть імператриці бадьорості в голосі отця Ярві значно поменшало.

— Як я чув, сьогодні вранці на трон посаджено її сімнадцятилітню племінницю Віаліну, що стала тридцять п’ятою Імператрицею Півдня. Але мене на цю врочисту подію, на жаль, не запросили, — пирхнув Орнульф.

— То хто ж править? — повторив запитання Ярві.

Північанин мотнув головою праворуч, потім ліворуч.

— Наразі — простолюд. Поки закон ще спить, люди зводять порахунки між собою.

— Як я розумію, люди тут добре пам’ятають, хто і що їм винен, — докинув Рульф.

— Ще б пак! Список боргів ведуть із діда-прадіда. Я чув, що саме так і почалася пожежа: якийсь купець вирішив помститися іншому. Ладен битися об заклад: у тому, що стосується давніх образ, сама прамати Вексен може в них дечого повчитися.

— Я б на це не поставив, — пробурмотів отець Ярві.

— Дядько юної імператриці, дука Мікедас, хоче взяти владу у свої руки. У місті повно його воїнів. Буцімто щоб забезпечити порядок, каже він. Поки народ не призвичаїться.

— Призвичаїться до того, що дука став біля керма?

Орнульф гмикнув.

— А я гадав, що ти тут новенький.

— Можновладці скрізь однакові, — відказав Ярві.

— Може, цей дука наведе тут порядок, — з надією мовив Бранд.

— Схоже, що йому треба сотень п’ять мечів, щоб навести порядок у самому лише порту, — зауважила Шпичка, похмуро дивлячись на безладне юрмище.

— Мечів йому не бракує, — відказав Орнульф, — але він неполюбляє північан. Якщо маєте ліцензію від Верховного короля, то будете квітувати. Усім іншим варто забиратися звідси якнайшвидше, поки дука не понакладав на нас мита й не обчухрав до самого стебла, а то й гірше.

Ярві стиснув тонкі губи.

— У нас із Верховним королем не найтепліші стосунки.

— Тоді вертайся на північ, друже, поки ще маєш змогу.

— Якщо вирушиш на північ, то опинишся в сітях князя Варослава, — сказав Бранд.

— Він досі відловлює кораблі з командами? — Орнульф схопився обіруч за двійчату бороду і смикнув її так, наче хотів відірвати. — А бодай йому! Стільки вовків довкола! І як чесний злодій має заробляти собі на життя?

Ярві простягнув йому щось, і Бранд помітив блиск срібла.

— Якщо цей злодій має здоровий глузд, то піде до королеви Ґеттландії Лайтлін і скаже, що його послав її міністр.

Орнульф глянув на свою долоню, потім на зсохлу руку Ярві, а тоді звів витріщені очі.

— То ти отець Ярві?

— Так, я отець Ярві. І я прибув сюди, щоб зустрітися з імператрицею.

Шерег воїнів став напирати на юрбу, відтискаючи її від брами, хоча людям не було куди відступати.

Рульф тяжко зітхнув.

— Навряд чи Теофора почує тебе з-за Останніх Дверей, тож розмовляти доведеться з цією Віаліною.

— Імператриця помирає напередодні нашого прибуття, — нахилившись до міністра, стиха мовив Бранд. — Що ти тепер скажеш про удачу?

Отець Ярві протягло зітхнув, дивлячись, як навантажений візок падає з причалу просто в море, а кінь, звільнившись від упряжі, несамовито хвицається й вирячує очі від жаху.

— Скажу, що трохи удачі нам не завадило б.

ЗА ТРОНОМ

— Я схожа на блазницю, — невдоволено поскаржилася Шпичка, пробираючись велелюдними вулицями за отцем Ярві.

— Ні-ні, — заперечив він. — Люди всміхаються, коли бачать блазнів. Це не твій випадок.

Він змусив її вимитися в гарячій купелі, та ще й вкинув до води якогось гіркого на запах зілля, щоб витравити вошей. Одягнута в нові тісні одежі, Шпичка почувалася під ними такою самою, як ті оббіловані бідолахи в порту Калиєва. Сафріт знову обстригла їй пів голови до коротенької щетини, а тоді кістяним гребенем спробувала розчесати ковтяхи на другій половині, але розчаровано здалася після того, як зламала три зубці. Вона видала Шпичці туніку з якоїсь тканини кривавого кольору і з гаптованим золотом комірцем, таку ніжну й м’яку на дотик, що здавалося, ніби на тобі взагалі нічого нема. Коли Шпичка зажадала свій старий одяг, комірниця вказала на купу лахміття, що горіло на вулиці, і запитала, чи вона справді хоче його назад.

Хоч і нижча на голову, Сафріт була невблаганна, як Скіфр, тільки на свій лад, і не терпіла заперечень. Урешті-решт довелося ще й надіти на руки дзенькотливі срібні браслети, а довкола шиї обернути кілька разів намисто з червоного скла. Її мати сплеснула б руками від гордощів, побачивши доньку такою причепуреною, але Шпичка всі ці прикраси завжди вважала такими ж зручними, як невільницькі ланцюги.

— Тут люди очікують… — Ярві махнув каліченою рукою на гурт чорношкірих чоловіків у шовковому вбранні, на якому блискотіли понашивані уламки дзеркала, — …певної театральності. Вони вважатимуть тебе захопливо страшною. Або страшенно захопливою. Словом, вигляд у тебе саме той, що треба.

— Ха.

Шпичка знала, що вигляд у неї як у повної дурепи, бо коли постала перед усіма напахчена й виряджена в усе це безглуздя, Колл захихотів, Скіфр надула щоки й пхикнула, а Бранд мовчки вирячився так, ніби побачив живого мерця. Шпичка тоді спаленіла від сорому, і обличчя їй пашіло ще й досі.

Якийсь чоловік у високому капелюсі витріщав на неї очі. Шпичка залюбки показала б йому батькового меча, але чужинцям не дозволяли носити зброю в Першограді. Тому замість цього вона наблизилася до чоловіка й грізно клацнула зубами. Цього виявилося цілком досить, щоб глядько зойкнув від страху й шаснув геть.

— А чому ж тоді ти не вдягнув нічого показного? — запитала вона, наздоганяючи Ярві.

Здавалося, у нього був якийсь хист просочуватися крізь натовп, тимчасом як їй доводилося проштовхуватися за ним, лишаючи позаду себе розгніваних перехожих.

— Я вдягнув, — заперечив міністр і розгладив своє звичайне чорне вбрання без жоднісінької оздоби. — Серед цієї пістрявої юрби я вирізнятимуся скромною простотою, як і годиться гідному довіри служителю Батька Голубів.

— Ти — гідний довіри служитель?

— Я ж не сказав, що є ним. Я сказав, що матиму такий вигляд, — отець Ярві похитав головою, коли Шпичка вчергове обсмикнула на дупі надто тісні штани. — Слово честі, Бранд мав рацію, коли сказав, що нема такого благословення, яке б ти не вважала за прокляття. Більшість людей були б удячні за нове ошатне вбрання. Я ж не можу взяти тебе до палацу, коли від тебе тхне, як від жебрачки.

— А навіщо тобі взагалі брати мене до палацу?

— Я ж не піду сам-один.

— То треба було взяти когось, хто не бовкне якоїсь дурниці в найбільш неслушну мить. Сафріт, чи Рульфа, чи навіть Бранда. Він має таке обличчя, яке заохочує йому вірити.

— Він має таке обличчя, яке заохочує його ошукати. Я, звісно, не відкидаю неабияких дипломатичних талантів Сафріт, Рульфа чи Бранда, але існує ймовірність, що юна імператриця Віаліна тепло прийме дівчину свого віку.

— Мене?! Мене ніхто ніколи не приймає тепло, — вона пригадала зневагу від дівчат у Торлбю, їхні колючі погляди й отруйний сміх. Хоча відтоді вона вбила вже вісьмох чоловіків, на саму згадку про їхні кпини Шпичку пройняв дрож. — А дівчата мого віку — і поготів.

— Цього разу все буде інакше.

— Чому?

— Тому що ти триматимеш язика за зубами й солодко всміхатимешся.

Шпичка здивовано здійняла брови.

— Це на мене не дуже схоже. Ти певен, що воно так буде?

Ярві, примруживши очі, скоса глянув на неї.

— О так, я певен. Зачекай-но!

Шпичці відпала щелепа, коли вона побачила шість дивоглядних чудовиськ, що перетинали вулицю, прикуті одне до одного срібним ланцюгом. Їхні довжелезні шиї — завдовжки з людину — сумовито похитувалися.

— Як далеко ми від Ґеттландії, — пробурмотіла вона, дивлячись, як чудернацькі тварини чвалають між білими будинками, такими височенними, що покручений провулок унизу скидався на тінистий каньйон.

Шпичка пригадала вогке й темне каміння Ґеттландії, світанкову імлу над сірою Матір’ю Морем, віддих, що парує в холодному ранковому повітрі, довгі вечори, коли вона тулилася до вогнища, щоб зігрітися, материн голос, що проказує нічну молитву. Здавалось, це все було в якомусь іншому житті. У якомусь іншому світі. Світі, за яким Шпичка ніколи й не думала, що буде сумувати.

— Так, далеко, — погодився Ярві, рушаючи жвавою ходою крізь липку смердючу спеку Першограда; тепла пора року вже минала, але восени тут було куди жаркіше, ніж у середлітті в Торлбю.

Шпичка подумала про той довгий і важкий шлях, який вони подолали. Про місяці веслування. Про виснажливий перехід Горішнім волоком. Про постійний острах у степах. Не кажучи вже про загрозу від князя Варослава, що нависала над ними під час подорожі Денною.

— Імператриця зможе нам допомогти, якщо захоче?

— Коли не сталлю, то сріблом точно зможе, — відказав Ярві й пробурмотів якоюсь невідомою мовою вибачення, обходячи гуртик жінок, завішених темними запиналами. Їхні обведені фарбою очі стежили за Шпичкою, мовби це вона тут мала дивний вигляд.