Джо Аберкромби – Пів світу (страница 23)
— Але ти стверджувала, що знаєшся на магії.
— Знаюся. Достатньо, щоб завдати багато лиха, але недостатньо, щоб із того вийшло багато добра. Так воно завжди — з магією.
— А можеш показати мені?
Скіфр пирхнула.
— Ти юний і нерозважливий, і не знаєш, про що просиш, хлопче.
Вони саме пропливали в тіні неосяжного муру. Основа його ховалася під водою, а обламана верхівка стовбурчилася скрутнями покорченого заліза. Ряди велетенських вікон зяяли пусткою.
— Ті самі сили, що звели це місто, обернули його на руїну. Ризики величезні, і ціна страшна. Завжди треба платити ціну. Імена скількох богів ти знаєш?
— Усіх, — відказав Колл.
— Тоді молися їм усім, щоб ніколи не побачити магії.
Скіфр зиркнула на Шпичку.
— Скидай чоботи.
Та здивовано закліпала.
— Чого б то?
— Бо ти заслужила відпочити від веслування.
Шпичка глянула на Бранда, той лише стенув плечима. Вони одночасно втягли весла, і вона зняла чоботи. Скіфр скинула з себе плащ, склала його й повісила на стернове весло. А тоді видобула свого меча. Шпичка вперше побачила його оголений клинок, довгий, тонкий і ледь вигнутий. Убивче лезо палахкотіло в промінні Матері Сонця.
— Ти готова, моя голубко?
Відпочинок від веслування враз видався не таким уже й принадним.
— Готова до чого? — невпевненим і тихим голосом запитала Шпичка.
— Войовниця або готова, або мертва.
Її врятувала якась дрібка інстинкту, що підказала шарпнути весло догори. Клинок увігнався в дерево просто між руками.
— Ти божевільна! — вереснула вона, поквапно задкуючи.
— Ти далеко не перша, хто мені це каже, — Скіфр штрикнула зліва, потім справа, змушуючи Шпичку перестрибнути через опущену щоглу. — Я сприймаю це як комплімент, — вона вишкірилася й зі свистом кілька разів розітнула повітря мечем; веслярі налякано сахалися з її дороги. — Сприймай усе як комплімент, і тоді тебе ніхто не зможе образити.
Вона знову стрибнула вперед, і Шпичці довелося пірнути під щоглу. Їй забило дух, коли клинок із глухим стуком рубонув дерево раз, другий.
— Мої різьблення! — закричав Колл.
— Вкомпонуєш їх у мої! — відгиркнула Скіфр.
Шпичка перечепилася через ланцюг, що тримав окуту залізом скриню, і полетіла просто Одді на коліна. Вона зірвала його щит з гачків, схопила обіруч і відбила удар, але Скіфр видерла його в неї і копняком повалила її навзнак.
Шпичка налапала скручену линву й жбурнула моток в обличчя старій наставниці. Відтак кинулася до Фрорового меча, але ванстерець ляснув її по руці.
— Свого бери!
— Мій у скрині! — вереснула вона й перекотилася через Досдувоєве весло; сховавшись здорованеві за спину, обережно визирнула з-за його широченного плеча.
— Боже порятуй! — охнув він, коли клинок Скіфр, пробивши дірку в його сорочці, мало не черкнув по ребрах спочатку з одного боку, а потім з другого.
Шпичка відчайдушно ухилялася, але відступати було вже майже нікуди: різьблений ніс лодії невблаганно наближався. На носі стояв отець Ярві й з усмішкою спостерігав за дійством.
— Припини! Годі! — закричала Шпичка, здійнявши тремтливу руку. — Будь ласка! Дай мені бодай якийсь шанс!
— Невже берсеркери-нижньоземці припиняють бій заради своїх ворогів? Невже Блискучий Їллінг спиниться, якщо ти ввічливо його попросиш? Невже Ґром-ґіль-Ґорм дає шанси своїм противникам?
Скіфр знову зробила випад. Шпичка одним стрибком минула Ярві, захиталася на краю борта, ступила ще один відчайдушний крок і зіскочила з корабля на переднє весло. Те прогнулося під її вагою, і весляр напружився, щоб утримати його. Широко розвівши руки для рівноваги, Шпичка переступила на наступне, хитаючись і вигинаючи босу стопу, щоб надійніше стати на слизькій жердині. Спинитися, задуматися, завагатися означало впасти. Вона могла тільки швидко перестрибувати. Вода мерехтіла внизу, весла рипіли й стукотіли в кочетах, а у вухах дзвеніли підбадьорливі вигуки команди.
Охоплена радісним захватом, Шпичка пронизливо скрикнула й відчула, як у розтулений рот вривається вітер. Біг по веслах був славетним чином, який часто оспівували в піснях, але рідко бралися здійснити в житті. Однак радість її тривала недовго.
Весло боляче вдарило її в бік, рукав порвався, і вона полетіла сторч головою у воду. За мить, хапаючи ротом повітря, вона виринула серед вировиння бульбашок.
— Похвальна спроба! — гукнула до неї Скіфр, стоячи на кормовому підвищенні й обіймаючи рукою Рульфа за плечі. — А плавба — це навіть краща вправа, ніж веслування! Ми станемо табором за кілька миль звідси й зачекаємо на тебе!
Шпичка зі злістю вдарила рукою по воді.
— За кілька миль?
Але її лють не сповільнила
Над водою розлігся голос Скіфр:
— Я подбаю про твої чоботи!
Лаючись крізь зуби, Шпичка пустилася пливти, лишаючи позаду мовчазні руїни.
СВЕРБІЖ
Бранд боляче гепнувся об землю. Дерев’яний меч випав із його руки, а сам він, охкаючи, покотився схилом і зі стогоном простягнувся горілиць. У вухах відлунювало кепкування команди.
Якусь хвилю він лежав отак і дивився в сутінкове небо. Численні забої пульсували болем, а від почуття власної гідності лишилися самі лише клапті. Бранд збагнув, що вона, либонь, підбила йому ногу, але як це сталося, він навіть не встиг помітити.
Шпичка встромила свій меч у горбкуватий дерен, на якому вони тренувалися, і простягнула Брандові руку, щоб допомогти підвестися.
— Котрий це вже раз поспіль? Третій чи четвертий?
— П’ятий, — пробурчав він. — Наче ти не знаєш.
Він узяв її руку. Бранд і так ніколи не міг дозволити собі забагато гордості, а поєдинки зі Шпичкою, завдавали значних втрат її жалюгідним решткам.
— Святі боги, але ж і швидкою ти стала, — він вигнув спину й поморщився: та досі боліла від удару чобота. — Як змія, тільки безжальна.
Шпичка вишкірилася й витерла струминку крові з-під носа — єдине ушкодження, якого він їй завдав за останні п’ять поєдинків. Вона вочевидь узяла його слова за комплімент, хоч він і не мав цього на меті. Скіфр теж сприйняла це як похвалу.
— Гадаю, юному Брандові на сьогодні достатньо дісталося, — сказала стара наставниця й звернулася до команди: — Чи не знайдеться серед вас увішаний кільцегрошима герой, що відважиться випробувати себе проти моєї учениці?
Ще не так давно вони всі вибухнули б реготом на таку пропозицію. Чоловіки, які вчиняли набіги на суворі береги всього Потрощеного моря. Чоловіки, які жили мечем і ворожнечею, а стіну щитів називали своєю домівкою. Чоловіки, які сукупно пролили стільки крові, що по ній проплив би великий корабель. І це вони мали б стати до бою з якимось лайливим дівчиськом?
Але тепер ніхто не засміявся.
Бо вони протягом кількох тижнів спостерігали, як це дівчисько з диявольською впертістю тренується за будь-якої погоди. Вони спостерігали, як вона падає і встає, знову й знову, аж доки їм самим не ставало боляче на це дивитися. Протягом місяця вони засинали, слухаючи брязкіт її зброї замість колискової, і прокидалися від її бойових вигуків замість кукурікання півня. Вони бачили, як день у день вона стає швидшою, сильнішою і спритнішою. Тепер вона билася одночасно мечем і топірцем з убивчою спритністю, а крім того, дедалі краще наслідувала ту п’яну ходу Скіфр, тож неможливо було передбачити, де наступної миті опиниться вона або її зброя.
— Не раджу зачіпатися з нею, — сказав Бранд, сідаючи біля багаття; кривлячись від болю, він злегка помацав свіжу рану на голові.
Шпичка вертіла топірець між пальцями так вправно, наче то була зубочистка.
— Що, ні в кого з вас немає яєць?
— Хай тобі грець, дівчино! — Одда скочив зі свого місця біля вогнища. — Я тобі зараз покажу, на що здатен справжній чоловік!
Одда показав їй, як справжній чоловік виє, коли дерев’яний меч влучає йому просто в пах. Потім він показав їй, як справжній чоловік гризе власний щит, і то з таким старанням, якого Бранд ще ніколи не бачив. І врешті-решт, полетівши через зарості ожини в калюжу, він показав їй брудний зад справжнього чоловіка.
Обліплений багнюкою з голови до п’ят, він піднявся на ліктях і видмухнув воду з носа.
— Хочеш іще?
— Я хочу, — Досдувой спроквола нахилився, щоб підняти Оддиного меча, а тоді випростався у весь зріст і випнув широченне огруддя. Дерев’яна зброя в його кулачищі видавалася крихітною.
Дівчина випнула підборіддя й похмуро зиркнула на велетня.