Джо Аберкромби – Пів світу (страница 16)

— Останнім часом — крадійка, — повідомила чорношкіра жінка, а коли занепокоєння перейшло в неприховану тривогу, весело додала: — Але крім цього, я досвідчена вбивця! А ще — навігаторка, борчиня, звіздарка, дослідниця, історикиня, поетка, шантажистка, броварниця… може, ще щось забула. Я вже мовчу про те, що на дозвіллі я вельми майстерно передбачаю майбутнє!

Жінка зішкрябала з дерев’яного стовпа дрібку свіжого пташиного посліду, розтерла між пальцями, ретельно понюхала й, здавалося, мала намір спробувати на смак, але таки передумала й витерла пальці об свій клаптиковий плащ.

— Лихе знамення, — пробурмотіла вона, дивлячись на мартинів, що кружляли вгорі. — До цього всього додайте мій неперевершений хист… — вона промовисто гойднула стегнами, — у мистецтві кохання — і ви, моя голубко, зрозумієте, що немає такої царини, важливої і потрібної для сучасної дівчини, у якій я б не надавалася за вчительку для вашої донечки.

Шпичку потішив би вигляд матері, яка втратила дар мови, що траплялося вкрай рідко, якби вона не оніміла сама.

— Шпичко Бату! — крізь метушню й руханину на пристані пропихався Рульф. — Ти спізнилася! Тягни свою кістляву дупу он туди й берися вантажити мішки. Твій приятель Бранд уже… — ураз він замовк і натужно ковтнув. — Я й не знав, що в тебе є сестра.

Шпичка кисло скривилася.

— Це мати.

— Не може бути! — Рульф узявся чесати п’ятірнею свою бороду, марно намагаючись приборкати сивувато-каштанові ковтуни. — Ваша врода, пані, освітлює цю пристань, наче ліхтар у сутінках, якщо ви не заперечуєте проти компліменту простого старого войовника, — він глянув на срібний ключ, що висів у неї на грудях. — Ваш чоловік, мабуть…

Шпиччина мати не заперечувала проти компліменту. Ба більше: вона вхопилася за нього обома руками.

— Помер, — поквапилася пояснити вона. — Ось уже вісім років, як ми звели над ним курган.

— Мені шкода це чути, — насправді чого-чого, а шкоди в його голосі не було помітно. — Я — Рульф, стерничий «Південного вітру». Команда може видатися вам шорсткою, але життя навчило мене ніколи не довіряти надто прилизаним. Цих людей вибирав я, і кожен із них знає свою справу. Шпичка веслуватиме просто в мене під носом, і я ставитимусь до неї з м’яким серцем і твердою рукою, як ставився б до рідної доньки.

Шпичка закотила очі, але ніхто на неї не зважав.

— У вас є діти? — запитала мати.

— Двоє синів, але я не бачився з ними вже багато років. Боги розлучили мене з моєю родиною надто давно.

— Може б, вони розлучили тебе ще й із моєю? — пробурмотіла Шпичка.

— Тсс, — цитьнула на неї мати, не відриваючи очей від Рульфа, а точніше від грубого золотого ланцюга на його шиї. — Це велика втіха для мене — знати, що за мою доньку дбатиме такий достойний чоловік, як ви. Нехай вона і колюча, але Гільда — це все, що в мене є.

Дужий вітер і міцний ель уже давно почервонили Рульфові щоки, але Шпичці здалося, що вони все одно залилися рум’янцем.

— Щодо достойного чоловіка з вами багато хто не погодиться, але я дбатиму за вашу доньку якнайпильніше. Обіцяю, що зроблю все, що зможу.

Шпиччина мати манірно заусміхалася:

— Більшого нікому несила зробити.

— О боги, — прошипіла Шпичка й відвернулася Вона не любила, коли довкола неї метушилися, але ще більше ненавиділа, коли на неї не зважали.

Бріньйольф Молитвопряд саме зарізав якусь ні в чому не винну тварину й тепер мазав її кров’ю фігурку голубки на носі «Південного вітру». Руки його були червоні по зап’ястки; протягло голосячи, він випрохував благословення в Матері Моря, у Тої-Хто-Визначає-Курс, у Тої-Хто-Спрямовує-Стрілу і ще в десятка інших Малих Богів, імена яких Шпичка чула вперше. Вона ніколи не надавала ваги молитвам і підозрювала, що погоді до них теж байдуже.

— Як це дівчина опинилася в команді воїнів?

Шпичка обернулася й побачила хлопчину, що непомітно підійшов до неї. На вигляд він мав років чотирнадцять: худенький, вертлявий, з кмітливими очима, копицею волосся пісочного кольору й першим пушком на гострому підборідді.

Шпичка похмуро глянула на нього.

— Хочеш сказати, що мені тут не місце?

— Це не мені вирішувати, — парубійко стенув плечима, у голосі його не було ні переляку, ні зневаги. — Я просто запитав, як це тобі вдалося.

— Облиш її! — маленька тендітна жінка дала хлопчині порядного запотиличника. — Хіба не казала я тобі взятися до чогось корисного?

На її шиї гойдалися бронзові важки´, ознака того, що жінка — купчиня або комірниця й не обважує. Відпровадивши парубійка до «Південного вітру», вона вперла руки в боки й відрекомендувалася:

— Мене звати Сафріт. А цей цікавий до всього хлопчина — мій син, Колл. Йому ще тільки належить збагнути: що більше людина дізнається, то краще усвідомлює, як багато всього вона ще не знає. Але він не має лихих намірів.

— Я їх теж не маю, — мовила Шпичка. — Але, попри це, постійно спричиняюся до якогось лиха.

— Дехто має таку схильність, — широко всміхнулася Сафріт. — Я куховаритиму й пильнуватиму корабельних припасів і товарів на обмін. Тож руки геть від вантажу, домовились?

— То ми беремо з собою ще якісь товари на обмін? Я гадала, що мета нашої подорожі — здобути союзників для Ґеттландії…

— Ми веземо хутра, деревні сльози, моржові ікла і… ще дещо, — Сафріт похмуро глянула в бік окутої залізом скрині, що стояла на палубі, прикріплена ланцюгом до щогли. — Наше головне завдання — це перемовини в ім’я Батька Мира, але гроші на цю подорож дала королева Лайтлін…

— Он воно що! Авжеж, ця жінка ніколи не змарнує нагоди отримати зиск!

— Чого б то я мала марнувати таку нагоду?

Знову обернувшись, Шпичка опинилася лицем до лиця з королевою, що стояла за крок від неї. Дехто видається показнішим іздалеку, але королеви Лайтлін це не стосувалося. Радше навпаки: зблизька вона сяяла, як Мати Сонце, і була сувора, як Мати Війна. На грудях у неї блищав великий ключ від скарбівні, а позаду юрмилися її раби, охоронці й слуги, несхвально позираючи на Шпичку.

— О боги… Тобто… Пробачте мені, моя королево, — вона незграбно опустилася на коліно, утратила рівновагу й мало не вхопилася за шовкову спідницю Лайтлін, щоб не впасти. — Пробачте, мені не дуже добре вдається ставати навколішки…

— Можливо, тобі варто повправлятися.

Дарма що була такого самого віку, як Шпиччина мати, королева анітрохи не скидалася на неї — не слізливо-м’яка й надміру обережна, а тверда та яскрава, як діамант, і пряма, як удар кулаком в обличчя.

— Це велика честь для мене — пливти на судні, спорядженому за ваші кошти, — пробелькотіла Шпичка. — Присягаюся, я щонайсумлінніше служитиму вашому сину… себто отцю Ярві, — виправилася вона, згадавши, що той уже не вважається королевиним сином. — Я щонайсумлінніше служитиму вашому міністру…

— Хіба це не ти обіцяла віддухопелити того хлопчину, а закінчилося все тим, що він віддухопелив тебе? — Золота королева здійняла брову. — Дурні похваляються тим, що збираються зробити. А герої беруться до діла й роблять.

Клацнувши пальцями, вона підкликала до себе слугу й, минаючи Шпичку, взялася стиха давати йому якісь вказівки.

Шпичка, мабуть, так і лишилася б стояти навколішках, якби Сафріт не взяла її під руку й не допомогла звестися.

— Здається, ти їй сподобалася.

— Як же тоді вона ставиться до тих, хто їй не подобається?

— Моли богів, щоб тобі не довелося цього дізнатися.

Ураз Сафріт схопилася за голову, побачивши, що її син спритно, наче мавпа, видерся на щоглу й тепер сидів високо на реї, перевіряючи вузли, якими кріпилося вітрило.

— А нехай тобі абищо, Колле, негайно злізь звідти!

— Ти ж сама наказала мені взятися до чогось корисного! — крикнув він у відповідь і відпустив перекладину, щоб, розвівши руки, спантеличено знизати плечима.

— І яка ж із того буде користь, якщо ти впадеш і скрутиш собі в’язи, дурню?

— Радий бачити, що ти пливеш разом із нами.

Шпичка вкотре за сьогодні обернулася й побачила поруч із собою отця Ярві разом зі старою короткостриженою жінкою.

— Я ж поклялася, хіба ні? — буркнула у відповідь Шпичка.

— Виконати будь-яке завдання, яке я тобі призначу, якщо я правильно пригадую.

Чорношкіра жінка тихенько хихотнула собі під ніс.

— Доволі невизначена обітниця.

— Атож, — погодився Ярві та звернувся до Шпички: — Добре, що ти вже почала знайомитися з командою.

Дівчина роззирнулася довкола й кисло скривилася, побачивши занурених у розмову матір і Рульфа.

— Еге ж, шляхетне товариство.

— Шляхетність переоцінена. Зі Скіфр ти вже знайома, чи не так?

— То ти — Скіфр? — Шпичка витріщилася на чорношкіру жінку, мовби бачила її вперше. — Крадійка ельфійських реліквій? Убивця? Та, кого розшукує прамати Вексен?

Скіфр понюхала пальці, на яких ще виднілися сірі плями від пташиного посліду, і насупилася, мовби не могла збагнути, звідки вони там узялися.

— Щодо крадійки, то реліквії просто лежали собі в Строкомі. Якщо хтось і може звинуватити мене в крадіжці, то хіба що ельфи. Щодо вбивці, то різниця між убивцею і героєм полягає лише в репутації вбитого. Що ж до розшукування, то завдяки своїй життєрадісній вдачі я завжди була загальною улюбленицею. Отець Ярві найняв мене для… деяких завдань, а серед них — бозна-навіщо йому це здалося — навчити тебе битися, — вона вперла довгий вказівний палець Шпичці в груди.

— Я вмію битися, — прогарчала дівчина, войовничо випростуючи плечі.