Джо Аберкромби – Пів світу (страница 8)

— Три роки, — мовив Ярві, схиляючи голову. — Три роки минуло від того дня в Залі Богів, мій королю.

Шпичка здивовано закліпала. Вона чула, що Верховний король — це висхлий підсліпуватий старий шкарбун, що боїться власної їжі. Чутки вочевидь виявилися неправдивими. На бойовищі вона навчилася оцінювати силу противника, і нікого сильнішого за цього велетня їй ще не доводилося бачити. Він був воїн, на це вказували шрами й численні клинки, заткнуті за пояс із золотою пряжкою. Цей чоловік справді мав вигляд короля.

— Авжеж, я добре пам’ятаю той день, — мовив він. — Усі тоді вельми, вельми грубо повелися зі мною. Така вже вона, ґеттландська гостинність, еге ж, мати Скер? — звернувся він до голомозої жінки, що стояла поруч і блимала спідлоба на Ярві та його команду, наче на купу лайна.

— А це хто? — погляд короля впав на Шпичку.

Як почати бійку, вона чудово знала, а ось щодо інших правил поведінки була цілковитою невігласкою. Мати силкувалася навчити її, як слід поводитися дівчині: коли кланятися, коли ставати навколішки, коли торкатися ключа, — але Шпичка тільки кивала головою, тим часом думаючи про мечі. А втім, Рульф радив падати на коліна, тож, відліпивши мокре волосся від обличчя й мало не перечепившись через власну ногу, вона незграбно опустилася на мокре каміння набережної.

— Мій королю. Себто, мій Верховний… королю…

Ярві пирхнув.

— Це — Шпичка Бату. Моя нова блазниця.

— І як? Смішно жартує?

— Поки що не дуже.

Велетень посміхнувся.

— Я не Верховний король, дитино. Я лише маленький король Ванстерландії, і моє ім’я Ґром-ґіль-Ґорм.

Шпичці здалося, що в неї всередині все перевертається. Багато років вона мріяла зустріти батькового вбивцю. Однак жодна її мрія не скидалася на те, як ця зустріч насправді відбулася. Шпичка стала навколішки перед Мечоламом і Сиротителем, найзапеклішим ворогом Ґеттландії, за наказом якого ванстерці безупинно вчиняли набіги на прикордоння. Вона побачила обернутий чотири рази довкола його грубезної шиї ланцюг із навершників, що їх знято з мечів переможених ворогів. Шпичка знала, що один із цих навершників колись оздоблював руків’я того меча, який вона зберігала вдома. Найціннішої речі, яку вона мала.

Шпичка поволі підвелася, намагаючись зібрати докупи рештки своєї знищеної гідності. Вона не мала меча, на руків’я якого поклала б руку, тож натомість випнула підборіддя вперед, наче клинок.

Король Ванстерландії поглянув на неї згори донизу, як величезний собацюра на мале наїжачене кошеня.

— Я вже звик до погордливих поглядів ґеттландців, але ця блазниця позирає на мене щось аж надто неприязним оком.

— Так, наче має порахунок, який хоче звести, — додала мати Скер.

Шпичка стиснула мішечок на шиї.

— Ти вбив мого батька.

— Он воно що, — Ґорм стенув плечима. — Я вбив багатьох батьків. Як його звали?

— Сторн Гедланд.

Шпичка очікувала насмішок, погроз, гніву, але натомість Ґормове пооране зморшками обличчя проясніло:

— О так! То був герць, вартий пісні! Я пам’ятаю кожен крок, кожен удар. Гедланд був великий воїн і гідний супротивник! Холодними ранками, як сьогодні, мені досі ниє нога, яку він поранив. Однак Мати Війна була на моєму боці. Вона дихнула на мене в колисці. Провіщено, що жодному чоловікові мене не вбити. Так воно й сталося, — Ґорм широко всміхнувся до Шпички; знічев’я бавлячись одним із навершників, він крутив його на ланцюзі двома пальцями. — Донька Сторна Гедланда, і вже так виросла! Але ж роки летять, еге ж, мати Скер?

— І то невпинно, — погодилася міністерка, пильно дивлячись на Шпичку яскраво-блакитними примруженими очима.

— Одначе годі розмов про давні звитяги, — Ґорм змахнув рукою, підкреслено ґречним жестом вказуючи їм дорогу. — Верховний король чекає, отче Ярві.

Ґром-ґіль-Ґорм повів їх через вимоклий під дощем порт, і Шпичка волочилася позаду, замерзла, мокра, сповнена гіркоти й безсилля. Увесь захват від думки, що вона побачить найвеличніше місто Потрощеного моря, кудись звітрився. Якби людину можна було вбити лютим поглядом у спину, то Мечолам упав би закривавлений і того ж дня пройшов би крізь Останні Двері, але погляд — це не клинок, і Шпиччина ненависть ранила тільки її саму.

Команда «Південного вітру» пройшла крізь величезні двійчасті двері й уступила до передньої зали, стіни якої — від гладенької підлоги до височенної стелі — були завішені зброєю. Там висіли стародавні мечі, поїдені іржею. Списи з поламаними ратищами. Щити, порубані й потрощені. Зброя, що колись належала людям, трупи яких горою нагромадив Бейл Будівничий, щоб зійти на трон і стати першим Верховним королем. Зброя, що лишилася від армій, які його наступники винищили, поширюючи свою владу від Ютмарку до Нижніх Земель і далі до Інґлефолду — на половину країн довкола Потрощеного моря. Сотні років перемог. І хоча мечі, сокири й розколоті шоломи не мали голосу, разом вони промовляли красномовніше, ніж шепіт міністра, і звучали гучніше, ніж ревіння майстра-військовика.

Опиратися Верховному королю — дуже-дуже невдала думка.

— Мушу зізнатися, я здивований, — промовив отець Ярві. — Не очікував побачити, що Мечолам служить Верховному королеві за придверника.

Ґорм скоса кинув на нього похмурий погляд.

— Усі ми маємо схиляти коліно перед кимось.

— Авжеж, тільки дехто схиляє коліно охочіше, ніж інші.

Король Ванстерландії спохмурнів ще дужче, але втрутилася його міністерка:

— Прамати Вексен може бути вельми переконливою.

— Вона вже переконала вас молитися Єдиному Божеству? — запитав Ярві.

Скер так несамовито чмихнула, що лише дивом не видмухнула шмарклі собі на одяг.

— Ніщо не вирве мене з кривавих обіймів Матері Війни, — прогарчав Ґорм. — Це я тобі обіцяю.

Ярві всміхнувся, мовби теревенив собі з добрими друзями.

— Мій дядько каже точнісінько те саме. У нас, ґеттландців і ванстерців, так багато спільного. Ми молимося так само, розмовляємо так само, б’ємося так само. Нас розділяє тільки вузенька річка.

— І сотні років, протягом яких гинули наші батьки й сини, — пробурмотіла Шпичка собі під ніс.

— Тсс, — цитьнув на неї Рульф.

— Ми маємо криваве минуле, — вів далі Ярві. — Але добрі правителі повинні лишити його позаду й дивитися вперед, у майбутнє. Що довше я міркую над цим, то більше переконуюся: чвари послаблюють обидва наші народи і йдуть на користь комусь іншому.

— То ти пропонуєш, щоб після всіх наших битв ми взялися за руки? — запитав Ґорм. Шпичка побачила, як кутик його губ вигнувся в посмішці. — Станцюємо на курганах наших мертвих предків, а тоді разом підемо у твоє чудесне майбутнє?

Нехай собі всміхаються, нехай танцюють, а ось Шпичка тим часом озиралася на стіни й міркувала, чи встигне зірвати якийсь меч і розчерепити Ґормові голову, перш ніж Рульф зупинить її. Це був би чин, гідний войовниці Ґеттландії.

Але Шпичка — не войовниця Ґеттландії і ніколи нею не стане.

— Ти мастак снувати гарні мрії, отче Ярві, — протягло зітхнув Ґорм. — Та одного разу ти вже виснував мені гарну мрію. Нам усім треба прокинутися, і подобається нам стояти навколішках чи ні, а світанок належить Верховному королю.

— І його міністерці, — додала мати Скер.

— Їй — передусім, — сказавши це, Мечолам штовхнув великі двері в кінці зали, і ті широко розчахнулися.

Шпичка добре пам’ятала той єдиний раз, коли була в ґеттландській Залі Богів. Вона стояла перед блідим і холодним батьковим тілом і міцно стискала долоню матері, щоб та перестала хлипати. На ту мить дівчина гадала, що це найбільша зала у світі — здавалося неможливим, щоб людські руки звели щось настільки велике. Але Шепіткі Покої звели не людські, а ельфійські руки. У них помістилося б п’ять Зал Богів, і ще лишилося б досить місця на чимале ячмінне поле. Стіни з гладенького ельфійського каменю й чорного ельфійського скла здіймалися вгору так паморочливо високо, що стеля губилася десь у мороці.

Похмуро позираючи на присутніх, шість статуй Великих Богів височіли довкола. Однак Верховний король відвернувся від віри в них, і його каменярі не гаяли часу. Тепер над усіма підносилася сьома статуя. Бог південців. Єдине Божество. Обличчя його не виражало ні радості, ні смутку. Ні чоловік, ні жінка, воно широко розкинуло руки, огортаючи все задушливими обіймами і з незворушною байдужістю споглядаючи на людську дрібноту.

Люди юрмилися попід стінами й на балконі-галереї із сірого ельфійського металу на висоті в десять людських зростів. Удвічі вище бігла ще одна галерея з колом крихітних облич на ній. Шпичка побачила ванстерців із заплетеним у кіски довгим волоссям, тровенландців з руками, унизаними аж до плечей кільцегрошима. Побачила дебелих нижньоземців, острів’ян із обвітреними обличчями й інглінгів із кошлатими бородами. Худорлявих жінок — либонь, шендок — і гладких купців із Саґенмарку. Темнолицих посланців чи то з Каталії, чи то з Південної імперії, чи то навіть із дальших країв.

Скидалося на те, що тут зібралися люди з усього світу з єдиною метою — лизнути Верховного короля в дупу.

— О найвеличніший серед людей! — вигукнув отець Ярві. — Той, чиє місце — між королями й богами! Я падаю ницьма перед тобою!

І він запопадливо бухнувся мало не долілиць на підлогу, а луна його голосу, відбившись від галерей угорі, розкололася на тисячі тисяч шепотів, від яких зала й узяла свою назву.