Джо Аберкромби – Пів світу (страница 7)
Що пильніше Бранд розглядав кинджал, то більше він йому подобався. На зміях було виразно видно кожну-кожнісіньку лусочку, дракон грізно вищиряв до нього маленькі зуби, а сталь була блискуча, як срібло, і смертельно гостра. Бранд навіть зніяковів, торкаючись кинджала: йому видалося, що така гарна річ не пасує до його брудних рук.
— Святі боги, та це ж просто майстерна робота!
Сестра відкинулася назад із байдужісіньким виразом, мовби й сама це знала від початку.
— Здається, я знайшла кращий спосіб витоплювати сталь. Із більшим жаром. У такому собі глиняному горщику. Кістки й деревне вугілля стоплюються з залізом у сталь, а пісок і скло очищують її від брудних домішок. Але вся річ у жарі… Та ти ж мене не слухаєш.
Бранд вибачливо стенув плечима.
— Махати молотом я зугарний, але не тямлю цієї всієї магії. Ти в десять разів краща за мене в ковальстві.
— Ґаден каже, що мене торкнулася Та-Хто-Б’є-По-Ковадлу.
— Вона, мабуть, нетямиться з радості, що я пішов з кузні, а її підмайстринею стала ти.
— У мене хист.
— До скромності?
— Скромність — для тих, кому немає чим хизуватися.
Бранд виважив кинджал на долоні — той був бездоганно збалансований.
— Моя сестричка — майстриня ковальства. Це найкращий подарунок, який я отримував, — не те щоб він отримував їх багато. — Шкода, що я не можу дати тобі ніякого подарунка у відповідь.
Рін знову лягла на лавку й накинула на ноги подерту ковдру.
— Ти дав мені все, що я маю.
Він скривився.
— Не надто багато.
— Я не скаржуся.
Вона простягнула над вогнищем сильну, шкарубку й мозолясту від праці в кузні руку. Бранд потис її, а сестра потисла руку йому у відповідь.
Упнувши погляд у втрамбовану земляну долівку, він кахикнув і запитав:
— Як ти тут будеш без мене?
— Я? Як той плавець, що нарешті скинув обладунок.
Вона скривила презирливу гримасу, але Бранд бачив сестру наскрізь. Рін мала п’ятнадцять років, і, окрім нього, у неї нікого не було. Вона боялася, і через це Бранд боявся також. Боявся битви. Боявся покидати домівку. Боявся лишати сестру саму.
— Я повернуся, Рін. Швидше, ніж ти встигнеш зогледітися.
— Із купою скарбів, певна річ.
Він підморгнув їй.
— Про мої славетні діяння співатимуть у піснях, а з собою я приведу десяток добрих рабів-острів’ян.
— І де ж вони житимуть?
— У великому кам’яному будинку біля цитаделі, який я куплю тобі.
— І я матиму цілу кімнату на саму тільки одіж, — сестра провела пучками пальців по стіні з переплетеного хмизу, обмазаного глиною.
Халупа їхня, звісно, поганенька, але, боги свідки, Бранд і Рін були вдячні й за це. Раніше траплялося й таке, що вони не мали над головою нічого, крім неба.
Бранд теж улігся — підібгавши ноги, адже ті звисали з лавки, що останнім часом зробилася йому закороткою, — і став розгортати власну обірвану й смердючу ковдру.
— Рін, — несамохіть вихопилося в нього, — здається, я втнув дурницю.
Він не надто вмів приховувати щось. Тим паче від сестри.
— Що цього разу?
Бранд узявся колупати дірку в ковдрі.
— Розповів правду.
— Про що?
— Про Шпичку Бату.
Рін затулила обличчя долонями.
— Що там у тебе з нею?
— У мене з нею? Що ти маєш на увазі? Вона мені навіть не подобається.
— Вона нікому не подобається. Вона — скалка в дупі у всього світу. Але тебе, схоже, постійно тягне до неї.
— Мабуть, боги взяли собі за звичку зіштовхувати нас одне з одним.
— А ти намагався відвернутися й піти в протилежний бік? Вона вбила Едвала. Вбила його. Він мертвий, Бранде.
— Знаю. Я був там. Але то не було навмисне вбивство. Коли ти така розумна, то скажи мені, що я мав робити? Не розтуляти рота, як усі решта? Не розтуляти рота, і нехай би її каменували? Я б не зміг знести такого тягаря! — Бранд кипів з гніву. Він усвідомив, що мало не кричить, і змусив себе стишити голос. — Я б не зміг.
Якусь хвилю обоє мовчали, похмуро дивлячись одне на одного. Вуглини прогоріли й, розсипавшись, здійняли вгору снопик іскор.
— Чому завжди тобі доводиться все виправляти? — запитала сестра.
— Мабуть, тому, що більше нікому.
— Ти змалечку був добрий, — Рін дивилася вгору — на димовий отвір і латку зоряного неба, видну крізь нього. — Такий і лишився, коли подорослішав. І це твоя біда. Я не знаю більше нікого, хто, чинячи добро, спричиняв би такі погані наслідки. Кому ти розповів правду?
Бранд важко ковтнув і теж поглянув у продухвину, мовби сподівався побачити там щось неймовірно цікаве.
— Отцеві Ярві.
— О боги, Бранде! Півзаходи — це не для тебе, еге ж?
— Ніколи не бачив у них сенсу, — пробурмотів він. — Думаю, усе якось залагодиться, правда ж? — додав, відчайдушно прагнучи, щоб сестра притакнула йому.
Але Рін лежала мовчки, утупившись у стелю, тож Бранд знову взяв її кинджал і замилувався, коли блискуча сталь заграла барвами вогню.
— Це справді чудова робота, Рін.
— Спи вже, Бранде.
НАВКОЛІШКАХ
— Коли не знаєш, що робити, падай навколішки, — Рульф, стерничий
— Падати навколішки, — пробурмотіла Шпичка. — Зрозуміло.
Вона сиділа за заднім веслом, де роботи було найбільше, а честі — найменше, просто під вічно пильним оком стерничого. Вона раз по раз крутилася й озиралася через плече, прагнучи побачити Скекенгауз, але в повітрі висіла мряка і з імли виступали тільки невиразні обриси. Височезні примари славнозвісних ельфійських мурів. Ледь видна тінь неосяжної Вежі Міністерства.
— Мабуть, поки ти тут, краще взагалі не підводься з колін, човгай собі на них, — порадив Рульф. — І заради богів, припни свого язика. Бо якщо завдаси якоїсь образи праматері Вексен, то каменування видасться тобі легкою карою.
Плавно линучи над водою, лодія наближалася до пристані. Шпичка помітила там якісь постаті. Постаті виявилися чоловіками. Воїнами. Почесна варта, яка більше скидалася на тюремний конвой.
У свої шістнадцять зим Шпичка була вища за більшість чоловіків, однак той велетень, що ступив їм назустріч, здіймався над нею щонайменше на цілу голову. Помережане сивими пасмами довге волосся й борода потьмяніли від дощу, а біла хутряна накидка на плечах була зрошена краплинами води.
— Гай-гай, отче Ярві, — наспівний голос здорованя навдивовижу не пасував до його могутньої статури. — Скільки літ, скільки зим минуло відтоді, як ми з тобою мали нагоду перекинутися словом.