Джо Аберкромби – Пів світу (страница 57)

Перед ним стояв ладний будинок біля підніжжя цитаделі.

Будинок, очевидно, належав заможній жінці — із тесаного каменю, з повноцінним другим поверхом і з різьбленою драконячою головою на гребені даху. Це був затишний будинок, з-за віконниць якого у вечірню сутінь цідилося привітне світло домашнього вогнища. Ошатний будинок, поблизу якого, збігаючи крутим каналом під вузеньким містком, дзюрчав струмок. Доглянутий будинок зі свіжопофарбованими зеленими дверима й повішеною над ними вивіскою у формі меча, що злегка колихалася на вітрі.

— Тут?

Свого часу, важко спинаючись стрімкими вуличками, Бранд частенько тягав ящики й бочки до осель багатіїв. Вулицю він знав, але ніколи не бував у цьому будинку й гадки не мав, з якого б то дива його сестра мала бути всередині.

— Тут, — підтвердив чоловік і постукав у двері кісточками пальців.

Бранд стояв, міркуючи, якої пози прибрати, але так і не визначився, коли двері рвучко відчинилися.

Рін змінилась. Мабуть, навіть більше за нього. Вона виросла й тепер мала вигляд дорослої жінки. Обличчя її витягнулося, темне волосся було коротко підстрижене. На ній була гарна, з вигадливим гаптованням біля комірця туніка, яку могла б носити заможна купчиня.

— Усе гаразд, Гейле? — запитала вона.

— Усе чудово, — відказав чоловік. — До нас тут гість прийшов.

Він відступив убік, і світло впало Брандові на обличчя.

— Рін… — прохрипів він, не знаючи, що сказати. — Я…

— Ти повернувся!

Вона кинулася йому на шию з такою силою, що мало не збила з ніг, і здушила в обіймах так міцно, що йому зробилося зле.

— То що, ти збираєшся й далі стояти на порозі й витріщатися?

Сестра затягнула його досередини.

— Цілуй за мене дітей! — крикнула вона Гейлові.

— Із радістю!

Рін затріснула ногою двері й зняла скриню з його плеча. Коли вона ставила її на викладену плиткою підлогу, з-за коміра випав ланцюжок — срібний ланцюжок із блискучим срібним ключем на ньому.

— Чий це ключ? — пробурмотів Бранд.

— Гадаєш, я вискочила заміж, поки тебе не було вдома? Це мій власний ключ до моєї власної комори. Ти зголоднів? Хочеш пити? У мене є…

— Чий це будинок, Рін?

Вона широко всміхнулася до нього.

— Твій. Мій. Наш.

— Оцей дім? — Бранд спантеличено втупив у неї погляд. — Але… як?..

— Я ж казала тобі, що одного дня викую меча.

Бранд зробив великі очі.

— Мабуть, то був меч, вартий пісні.

— Король Утіль теж так вирішив.

Брандові очі зробилися ще більшими.

— Король Утіль?

— Я знайшла новий спосіб витоплювати сталь. Із більшим жаром. Перший клинок тріснув, коли ми його гартували, але другий витримав. Ґаден сказала, що ми маємо віддати його королеві. А король підвівся з трону в Залі Богів і оголосив, що сталь — це відповідь на все і що ця сталь — найкраща, яку він бачив у своєму житті. Я чула, тепер він носить мого меча при боці, — вона знизала плечима, мовби прихильність короля Утіля — то не бозна-яка річ. — Після цього всі захотіли, щоб я викувала їм меча. Ґаден сказала, що їй не годиться тримати мене підмайстринею. Що це я маю бути майстринею, а вона ученицею, — Рін знову стенула плечима. — Колись про таких, як я, казали, що їх благословила Та-Хто-Б’є-По-Ковадлу.

— Святі боги, — прошепотів Бранд. — Я збирався змінити твоє життя, а ти всього досягла сама.

— Без тебе я не мала б жодного шансу цього досягти, — сестра взяла його за зап’ясток і спохмурніла, побачивши шрами. — Що сталося?

— Нічого особливого. Мотузка зіслизнула, коли перетягували лодію через Горішній волок.

— Підозрюю, ця історія трохи довша.

— У мене є й цікавіші.

Рін закопилила губу.

— Аби тільки в них не було Шпички Бату.

— Вона врятувала Імператрицю Півдня від її дядька, Рін! Імператрицю! Півдня!

— Цю історію я вже чула. Її співають по всьому місту. Буцімто Шпичка сама здолала дванадцятьох чоловіків. Потім чоловіків стало п’ятнадцять. А коли я чула цю байку востаннє, їх уже, здається, було два десятки. А ще вона буцімто скинула з даху якогось дуку, погнала навтікача орду конярів, здобула собі ельфійську реліквію і до того всього ще й підняла цілий корабель. Підняла корабель!

Рін зневажливо чмихнула.

Бранд здивовано звів брови.

— Гадаю, пісні мають схильність дещо перебільшувати правду.

— Розкажеш мені пізніше, як усе було насправді, — сестра взяла лампу й повела його через ще одні двері до сходів, які підіймалися в темряву. — Ходи побачиш свою кімнату.

— У мене є власна кімната? — пробурмотів Бранд, а очі його зробилися такими великими, як ніколи.

Як часто він мріяв про це, коли в них не було даху над головою! Коли вони не мали чого їсти і не мали жодної близької душі на всьому світі, окрім одне одного!

Рін обійняла його рукою за плечі, і Бранд відчув себе вдома.

— Так, у тебе є власна кімната.

НЕПОРОЗУМІННЯ

— Мабуть, мені потрібен новий меч.

Шпичка зітхнула й обережно поклала батьків клинок на стіл. Полум’я горна освітило численні подряпини, зблиснуло в глибших пощербинах. За роки шліфування лезо сточилося й тепер навіть видавалося кривуватим. Обплетення руків’я стерлося на засмальцьовані клапті, а дешевий залізний навершник розхитався.

Підмайстриня скинула на меч швидким поглядом, але Шпичці не приділила і цієї дрібки уваги.

— Мабуть, потрібен.

На дівчині був поцяткований опалинами шкіряний фартух і рукавиці по лікоть. На голих плечах блищали краплини поту, а тверді м’язи ходили під шкірою, коли вона кліщами обертала в жариві довгастий шматок заліза.

— Це добрий меч, — Шпичка провела пальцями по вкритому шрамами лезу. — Належав моєму батькові. Він багато чого побачив і добре послужив. І йому, і мені.

Підмайстриня навіть не кивнула у відповідь. Ця дівчина мала дещо шорсткі манери, але Шпичка й сама на вдачу була не надто привітна, тож вирішила не брати цього за образу.

— Твій майстер тут? — запитала вона.

— Ні.

Не дочекавшись більше нічого, Шпичка вирішила уточнити:

— А коли він повернеться?

Дівчина лише чмихнула у відповідь, витягла залізо, уважно оглянула його й сунула назад у жар так рвучко, що звідти з тріском вихопився сніп іскор.

Шпичка вирішила спробувати знову:

— Я шукаю коваля з Шостої вулиці, який кує мечі.

— Я перед тобою, — відказала дівчина, не відриваючи очей від роботи.

— Ти?