Джо Аберкромби – Пів світу (страница 57)
Перед ним стояв ладний будинок біля підніжжя цитаделі.
Будинок, очевидно, належав заможній жінці — із тесаного каменю, з повноцінним другим поверхом і з різьбленою драконячою головою на гребені даху. Це був затишний будинок, з-за віконниць якого у вечірню сутінь цідилося привітне світло домашнього вогнища. Ошатний будинок, поблизу якого, збігаючи крутим каналом під вузеньким містком, дзюрчав струмок. Доглянутий будинок зі свіжопофарбованими зеленими дверима й повішеною над ними вивіскою у формі меча, що злегка колихалася на вітрі.
— Тут?
Свого часу, важко спинаючись стрімкими вуличками, Бранд частенько тягав ящики й бочки до осель багатіїв. Вулицю він знав, але ніколи не бував у цьому будинку й гадки не мав, з якого б то дива його сестра мала бути всередині.
— Тут, — підтвердив чоловік і постукав у двері кісточками пальців.
Бранд стояв, міркуючи, якої пози прибрати, але так і не визначився, коли двері рвучко відчинилися.
Рін змінилась. Мабуть, навіть більше за нього. Вона виросла й тепер мала вигляд дорослої жінки. Обличчя її витягнулося, темне волосся було коротко підстрижене. На ній була гарна, з вигадливим гаптованням біля комірця туніка, яку могла б носити заможна купчиня.
— Усе гаразд, Гейле? — запитала вона.
— Усе чудово, — відказав чоловік. — До нас тут гість прийшов.
Він відступив убік, і світло впало Брандові на обличчя.
— Рін… — прохрипів він, не знаючи, що сказати. — Я…
— Ти повернувся!
Вона кинулася йому на шию з такою силою, що мало не збила з ніг, і здушила в обіймах так міцно, що йому зробилося зле.
— То що, ти збираєшся й далі стояти на порозі й витріщатися?
Сестра затягнула його досередини.
— Цілуй за мене дітей! — крикнула вона Гейлові.
— Із радістю!
Рін затріснула ногою двері й зняла скриню з його плеча. Коли вона ставила її на викладену плиткою підлогу, з-за коміра випав ланцюжок — срібний ланцюжок із блискучим срібним ключем на ньому.
— Чий це ключ? — пробурмотів Бранд.
— Гадаєш, я вискочила заміж, поки тебе не було вдома? Це мій власний ключ до моєї власної комори. Ти зголоднів? Хочеш пити? У мене є…
— Чий це будинок, Рін?
Вона широко всміхнулася до нього.
— Твій. Мій. Наш.
— Оцей дім? — Бранд спантеличено втупив у неї погляд. — Але… як?..
— Я ж казала тобі, що одного дня викую меча.
Бранд зробив великі очі.
— Мабуть, то був меч, вартий пісні.
— Король Утіль теж так вирішив.
Брандові очі зробилися ще більшими.
— Король Утіль?
— Я знайшла новий спосіб витоплювати сталь. Із більшим жаром. Перший клинок тріснув, коли ми його гартували, але другий витримав. Ґаден сказала, що ми маємо віддати його королеві. А король підвівся з трону в Залі Богів і оголосив, що сталь — це відповідь на все і що ця сталь — найкраща, яку він бачив у своєму житті. Я чула, тепер він носить мого меча при боці, — вона знизала плечима, мовби прихильність короля Утіля — то не бозна-яка річ. — Після цього всі захотіли, щоб я викувала їм меча. Ґаден сказала, що їй не годиться тримати мене підмайстринею. Що це я маю бути майстринею, а вона ученицею, — Рін знову стенула плечима. — Колись про таких, як я, казали, що їх благословила Та-Хто-Б’є-По-Ковадлу.
— Святі боги, — прошепотів Бранд. — Я збирався змінити твоє життя, а ти всього досягла сама.
— Без тебе я не мала б жодного шансу цього досягти, — сестра взяла його за зап’ясток і спохмурніла, побачивши шрами. — Що сталося?
— Нічого особливого. Мотузка зіслизнула, коли перетягували лодію через Горішній волок.
— Підозрюю, ця історія трохи довша.
— У мене є й цікавіші.
Рін закопилила губу.
— Аби тільки в них не було Шпички Бату.
— Вона врятувала Імператрицю Півдня від її дядька, Рін! Імператрицю! Півдня!
— Цю історію я вже чула. Її співають по всьому місту. Буцімто Шпичка сама здолала дванадцятьох чоловіків. Потім чоловіків стало п’ятнадцять. А коли я чула цю байку востаннє, їх уже, здається, було два десятки. А ще вона буцімто скинула з даху якогось дуку, погнала навтікача орду конярів, здобула собі ельфійську реліквію і до того всього ще й підняла цілий корабель. Підняла корабель!
Рін зневажливо чмихнула.
Бранд здивовано звів брови.
— Гадаю, пісні мають схильність дещо перебільшувати правду.
— Розкажеш мені пізніше, як усе було насправді, — сестра взяла лампу й повела його через ще одні двері до сходів, які підіймалися в темряву. — Ходи побачиш свою кімнату.
— У мене є власна кімната? — пробурмотів Бранд, а очі його зробилися такими великими, як ніколи.
Як часто він мріяв про це, коли в них не було даху над головою! Коли вони не мали чого їсти і не мали жодної близької душі на всьому світі, окрім одне одного!
Рін обійняла його рукою за плечі, і Бранд відчув себе вдома.
— Так, у тебе є власна кімната.
НЕПОРОЗУМІННЯ
— Мабуть, мені потрібен новий меч.
Шпичка зітхнула й обережно поклала батьків клинок на стіл. Полум’я горна освітило численні подряпини, зблиснуло в глибших пощербинах. За роки шліфування лезо сточилося й тепер навіть видавалося кривуватим. Обплетення руків’я стерлося на засмальцьовані клапті, а дешевий залізний навершник розхитався.
Підмайстриня скинула на меч швидким поглядом, але Шпичці не приділила і цієї дрібки уваги.
— Мабуть, потрібен.
На дівчині був поцяткований опалинами шкіряний фартух і рукавиці по лікоть. На голих плечах блищали краплини поту, а тверді м’язи ходили під шкірою, коли вона кліщами обертала в жариві довгастий шматок заліза.
— Це добрий меч, — Шпичка провела пальцями по вкритому шрамами лезу. — Належав моєму батькові. Він багато чого побачив і добре послужив. І йому, і мені.
Підмайстриня навіть не кивнула у відповідь. Ця дівчина мала дещо шорсткі манери, але Шпичка й сама на вдачу була не надто привітна, тож вирішила не брати цього за образу.
— Твій майстер тут? — запитала вона.
— Ні.
Не дочекавшись більше нічого, Шпичка вирішила уточнити:
— А коли він повернеться?
Дівчина лише чмихнула у відповідь, витягла залізо, уважно оглянула його й сунула назад у жар так рвучко, що звідти з тріском вихопився сніп іскор.
Шпичка вирішила спробувати знову:
— Я шукаю коваля з Шостої вулиці, який кує мечі.
— Я перед тобою, — відказала дівчина, не відриваючи очей від роботи.
— Ти?