Джо Аберкромби – Пів світу (страница 59)

Ураз Рін із гуркотом віджбурнула його вбік, стягла рукавиці й кинула їх на стіл.

— Ходи зі мною.

— Мати померла, коли я була маленькою.

Рін привела Шпичку за міські мури, до місця з завітряного боку Торлбю, звідки сморід сміття не турбував носів порядних містян.

— Бранд трохи пам’ятає її. Я — ні.

Деякі — давніші — кучугури покиді з роками присипало землею, і вони перетворилися на порослі травою пагорки. Інші були свіжі й смердючі, утворені з кісток, шкаралуп, шмаття, людського й тваринячого лайна.

— За його словами, вона наказала йому чинити добро.

Шолудивий собака глипнув на Шпичку підозріливим оком, так, ніби бачив у ній суперницю, після чого знову заходився обнюхувати гнилі рештки.

— Мій батько загинув у поєдинку з Ґром-ґіль-Ґормом, — пробурмотіла Шпичка, намагаючись урівноважити її нещастя своїм.

Правду кажучи, її трохи нудило. Від вигляду цього місця, від його смороду і від того, що вона навіть не здогадувалася про його існування, бо сміття завжди вивозили материні раби.

— Його поклали в Залі Богів.

— А тобі дістався його меч.

— Але без навершника, — додала Шпичка, намагаючись не дихати носом. — Ґорм лишив його собі.

— Тобі пощастило, що ти бодай щось маєш від свого батька, — Рін, здавалося, сморід зовсім не дошкуляв. — Нам від свого дісталося небагато. Він полюбляв перехилити чарку. І то не одну. Він покинув нас, коли Брандові було дев’ять. Пішов якось уранці й не повернувся, і, мабуть, без нього було навіть краще.

— І хто вас узяв до себе? — тихо запитала Шпичка; вона починала розуміти, що в суперечці, чия доля нещасливіша, їй не перемогти.

— Ніхто, — Рін замовкла на мить, даючи їй час усвідомити почуте. — Тоді тут жило чимало таких, як ми.

— Тут?

— Так, порпалися в смітті. Часом знаходили щось, що можна з’їсти. Часом — щось, що можна продати. Узимку… — Рін зіщулила плечі й здригнулася. — Узимку було важко.

Шпичка лише стояла й здивовано кліпала очима, відчуваючи, як її всю проймає холодом, хоча днина була вже майже літня. Вона завжди гадала, що в неї було складне дитинство. Але, як виявилося, поки Шпичка у себе вдома, в теплі й достатку, бісилася через те, що мати не називає її тим іменем, яке їй подобається, тут, на смітнику, діти рилися серед лайна, шукаючи якихось недогризків.

— Чому ти розповідаєш мені це все?

— Бо мій брат не розповів, а ти його не запитувала. Ми жебрали. Я крала, — Рін гірко посміхнулася. — Але Бранд сказав, що має чинити добро, і став працювати. Він працював у кузнях і в порту. Брався за будь-яку роботу. Гарував, як віл, і не раз був битий, як пес. Якось я занедужала, але він мене виходив. Потім я занедужала знову, і Бранд виходив мене знову. Він не переставав мріяти, що одного дня стане воїном, долучиться до команди корабля, матиме родину побратимів довкола себе. Тож він пішов тренуватися на бойовище. Частину спорядження випрохав, частину позичив, але не відступився. Він працював перед тренуваннями, працював після, а якщо потім хтось потребував допомоги, Бранд ніколи не відмовляв. «Чини добро людям, — завжди казав він, — і люди чинитимуть добро тобі». Мій брат був добрим хлопцем і став добрим чоловіком.

— Я й без тебе це знаю, — пробурчала Шпичка, відчуваючи, як біль від роз’ятреної рани накочує знову, ще гостріший, адже тепер до нього домішувалося почуття провини. — Він найкращий чоловік, якого я знаю. Тож це для мене ніяка в біса не новина!

Рін здивовано глянула на неї.

— Тоді як ти можеш до нього так ставитися? Якби не він, я б уже була потойбіч Останніх Дверей! І ти теж! І оце така твоя дяка…

Нехай Шпичка і помилялася щодо дечого, нехай не знала того, що мала б знати, нехай була надто зайнята собою і не бачила того, що було в неї під носом, але брати на себе провину за все на світі вона не збиралася.

— Стривай-но, стривай-но, таємна Брандова сестричко! Визнаю, ти розплющила мені очі на те, яка я самолюбна сволота. Але ми з твоїм братом були товаришами по веслу. У команді так заведено, що ти стоїш пліч-о-пліч зі своїми товаришами. Авжеж, він рятував мене, але і я рятувала його, і…

— Я не про це! Раніше. Коли ти вбила того хлопця. Едвала.

— Що? — Шпичку занудило ще сильніше. — Я чудово пам’ятаю той день, і Бранд тоді ні чорта не зробив, лише стояв і мовчки дивився.

Рін аж роззявила рота від подиву.

— Ви двоє взагалі розмовляли там протягом цілого року?

— Про Едвала не розмовляли, це точно!

— Звісно, — Рін заплющила очі й усміхнулася, мовби все збагнула. — Бранд завжди відмовляється від подяки, на яку заслуговує. Упертий дурень! Він тобі не розказав.

Шпичка нічого не розуміла.

— Що він мені не розказав, чорт забирай?

— Бранд говорив з отцем Ярві, — Рін м’яко, але рішуче взяла її за плече і, чітко карбуючи слова, мовила далі: — Він розповів йому, що сталося того дня на бойовищі. Розповів, хоча знав, чого це може йому коштувати. Майстер Гуннан довідався й позбавив його права на участь у королівському поході, права стати воїном. Позбавив його всього, про що Бранд мріяв.

Зі Шпиччиного горла вихопився дивний звук. Якесь здушене кудкудакання. Наче в курки, якій скрутили голову.

— То Бранд говорив з отцем Ярві? — прохрипіла вона.

— Ага.

— Урятував мені життя? І через це не вирушив у похід?

— Ага.

— А я за це глузувала над ним і ставилася як до дурника протягом усієї подорожі Дивною та Денною туди й назад?

— Ага.

— Чого ж він мені просто не сказав?..

Раптом Шпичка помітила, як на шиї Рін щось блиснуло. Вона простягнула руку, а тоді підчепила тремтячим пальцем і витягла з-під сорочки на світло.

Намисто. Синьо-зелене скляне намисто.

Те, яке Бранд купив на ринку в Першограді. Те, про яке Шпичка спочатку подумала, що воно для неї, а потім — що для іншої дівчини в Торлбю. Те, що, як тепер виявилося, призначалось для його сестри, про існування якої Шпичка не здогадувалася, бо навіть і не думала запитати.

Вона знову здушено кавкнула, цього разу голосніше.

Рін витріщилася на неї, як на божевільну.

— Що сталося?

— Яка ж я дурепа!

— Га?

— Де він?

— Бранд? У моєму будинку. Тобто нашому…

— Вибач, — Шпичка вже задкувала. — Поговоримо про меч пізніше!

Вона обернулася й побігла до міської брами.

Він видався їй ще гарнішим, ніж завжди. А може, вона просто дивилася на нього інакше, знаючи все те, що тепер знала.

— Шпичко, — Бранд вочевидь не очікував її побачити, і не дивно. Ураз він занепокоївся: — Що сталося?

Шпичка усвідомила, що сама вона, либонь, має навіть гірший вигляд, ніж зазвичай. Вона пошкодувала, що всю дорогу бігла щодуху. Можна було принаймні відсапатися й обтерти піт із чола, перш ніж стукати у двері. Але вона й без того змарнувала вже забагато часу. Пора з цим покінчити, байдуже, спітніла вона чи ні.

— Я розмовляла з твоєю сестрою, — сказала Шпичка.

Це занепокоїло Бранда ще більше.

— Про що?

— По-перше, про те, що в тебе є сестра.

— Це не таємниця.

— Може, й ні, та я про це не знала.

Він занепокоївся ще дужче.