Джо Аберкромби – Пів світу (страница 58)

— Я кую мечі і я мешкаю на Шостій вулиці, хіба ні?

— Я думала, що ти… старша.

— Схоже, думання — не твоя сильна сторона.

Шпичка на хвилю замислилася, чи слід їй розсердитися на ці слова, але зрештою вирішила, що не варто. Останнім часом вона намагалася спокійніше реагувати на такі речі.

— Ти не перша, хто це каже. Просто рідко побачиш дівчину, що кує мечі.

Ковалиня звела на неї погляд. З-під пасом волосся, що пристало до обличчя, відсвітом жарива гнівно блимнули очі. Щось у цьому лиці з виразними рисами було до біса знайоме, але Шпичка не могла збагнути, що саме.

— Майже так само рідко, як і дівчину, що махає ними.

— Твоя правда, — погодилася Шпичка й простягнула руку. — Я…

Ковалиня дістала з горна шматок заліза, якому належало стати клинком. Розпечений метал промайнув так близько, що руку довелося відсмикнути.

— Я знаю, хто ти, Шпичко Бату.

— А, ну так. Звісно.

Її слава бігла попереду неї, і Шпичка тільки тепер починала розуміти, що це не завжди добре.

Дівчина взяла молот і стала кувати меч, видзвонюючи музику ковадла, як це називали ковалі. Тут було на що подивитися й чого повчитися. Короткі й швидкі удари, жодного марно витраченого зусилля, цілковита впевненість і контроль. Кожен рух — бездоганно вивірений, як випад майстерного мечника. Від заготовки навсібіч розліталися жаристі порошинки. Шпичка значно більше зналася на тому, як користуватися мечами, ніж як їх виготовляти, але тут навіть цілковитий телепень збагнув би, що ця дівчина — справжня майстриня свого діла.

— Кажуть, ти робиш найкращі мечі в Торлбю, — мовила Шпичка.

— Я роблю найкращі мечі на берегах Потрощеного моря, — заявила ковалиня.

Вона підняла заготовку, і її блискуче від поту обличчя освітилося відблиском розжареного заліза.

— Мій батько завжди казав мені, що не можна впадати в гординю.

— А тут не йдеться ні про яку гординю. Я просто кажу те, що є.

— Викуєш мені меча?

— Ні, не викую.

Люди, які найкращі у своєму фаху, часом нехтують ґречністю, але така поведінка вже починала видаватися Шпичці дивною.

— У мене є гроші.

— Мені не потрібні твої гроші.

— Чому?

— Ти мені не подобаєшся.

Зазвичай Шпичка блискавично реагувала на зневагу до себе, але цих слів вона геть не очікувала і вони заскочили її зненацька.

— Ну… гадаю, не лише ти куєш мечі.

— Авжеж, не лише я.

— Тоді піду пошукаю собі іншого коваля.

— Коли знайдеш, скажи йому, щоб викував тобі довгого меча, — ковалиня з Шостої вулиці нахилилася, щоб, склавши губи, легенько здмухнути попіл з металу. — А коли викує, засунь його собі в дупу.

Шпичка схопила зі столу свій старий клинок, маючи намір добряче тріснути нахабницю плазом по голові, але передумала й обернулася до дверей. Проте перш ніж вона взялася за ручку, дівчина заговорила знову:

— Чому ти так ставилася до мого брата?

Вона божевільна. Певно, що так.

— Якого в біса брата?

Ковалиня похмуро зиркнула на неї.

— Бранда.

Це ім’я приголомшило Шпичку, як удар ногою в голову.

— Того Бранда, що плавав зі мною до?..

— А ти знаєш багато інших Брандів? — дівчина тицьнула себе в груди великим пальцем. — Я — Рін.

Тепер Шпичка виразно побачила схожість, і це приголомшило її ще більше. У її голосі прозвучали вибачливі пискляві нотки:

— Я не знала, що в Бранда є сестра…

Рін презирливо гмикнула.

— Авжеж, звідки тобі знати? Ви ж провели разом на лодії лише один рік.

— Він ніколи не розповідав мені!

— А ти запитувала?

— Звісно! Ну… щось ніби запитувала, — Шпичка ніяково ковтнула слину. — Власне кажучи, ні.

— Цілий рік його не було, — Рін сердито пхнула клинок назад у жариво. — А коли він нарешті повертається, то як ти думаєш, про що починає мені розповідати?

— Е-е…

Ковалиня взялася товкти міх так затято, як Шпичка товкла Брандові голову на тренуваннях.

— Шпичка Бату бігала по веслах посеред ельфійських руїн. Шпичка Бату врятувала йому життя в стіні щитів. Шпичка Бату уклала союз, який всіх урятує. А коли я вже думала, що вкушу його, якщо бодай раз іще почую твоє ім’я, як гадаєш, що він мені сказав?

— Е-е…

— Він мені сказав, що дорогою назад Шпичка Бату заледве словом обізвалася до нього. Що Шпичка Бату відрізала його, наче мозоль. І знаєш що? Ця Шпичка Бату має бути добрячою сукою, щоб чинити так із Брандом після того всього, що він для неї зробив! І ні, я не маю бажання кувати меча для…

— Годі тобі, — відгиркнула Шпичка. — Ти не маєш ані найменшої гадки, що сталося між мною і твоїм братом.

Рін покинула міх і гнівно глянула на неї.

— Просвіти мене.

— Ну…

Шпичці менше за все хотілося розколупувати рану, яка саме починала гоїтися. Вона не збиралася визнавати, що припустилася дурної помилки, тяжко ошукала сама себе, і через це їй довелося щодня і щохвилини змушувати себе не дивитися на Бранда, не розмовляти з Брандом і взагалі не мати з Брандом жодної справи, щоб не ошукатися знову.

— Ти все зрозуміла неправильно!

— Дивно: у тебе завжди якісь непорозуміння, завжди люди думають про тебе якось неправильно. Скільки ще разів це має статися, щоб до тебе почало доходити, що, може, вони думають якраз правильно?

Рін витягла залізо із жару й знову поклала його на ковадло.

— Ти нічого про мене не знаєш, — гарикнула Шпичка, немовби ковальським міхом роздмухуючи власний гнів. — Ти не знаєш, через що мені довелося пройти.

— Авжеж, у всіх нас є свої негаразди, — відказала Рін, здіймаючи молот. — Ось тільки декотрі плачуться над ними в просторому будинку, якого надбав їм татуньо.

Шпичка обвела руками новеньку кузню на задньому подвір’ї новенького дому, що сусідив із цитаделлю.

— Ага, я бачу, ви з Брандом ледве кінці з кінцями зводите!

Рін завмерла. М’язи на її плечах напнулися, а очі розлючено блиснули. Так розлючено, що Шпичка навіть відступила на крок, з осторогою поглядаючи на молот, занесений над ковадлом.