Джо Аберкромби – Пів світу (страница 61)

— Чому ми тікали? — пошепки запитав він.

— Не знаю, — прошепотіла у відповідь Шпичка.

— Гадаєш, Рін може нас почути?

— А що як може? — запитала вона.

— Не знаю.

— То це твоя кімната?

Він випростався, широко всміхаючись, наче король, який здобув перемогу.

— Ага, у мене є власна кімната.

— То ти тепер знатний містянин? — мовила Шпичка.

Вона обійшла приміщення й оглянула його. Багато часу це не забрало. В одному кутку стояло просте дерев’яне ліжко, вкрите старою і пошарпаною Брандовою ковдрою. У другому — відчинена подорожня скриня й спертий до стіни меч, що колись належав Одді. Окрім цього — лише голі стіни, голі дошки підлоги й тіні в закутках.

— Тобі не здається, що тут забагато меблів?

— Я ще не закінчив її опоряджати.

— Ти ще й не почав її опоряджати, — мовила вона, завершуючи коло й підходячи до нього.

— Якщо ти звикла в імператорському палаці до розкішніших умов, то я тебе тут не триматиму.

Шпичка пирхнула.

— Я зимувала з сорока чоловіками під човном. Гадаю, якось перебудуся тут.

Бранд не відривав від неї очей, поки вона наближалася до нього. Той його погляд. Почасти спраглий, почасти переляканий.

— То ти залишишся?

— Сьогодні в мене немає ніяких нагальних справ.

Вони знову стали цілуватися, цього разу пристрасніше. Шпичка більше не переймалася ні Брандовою сестрою, ні своєю матір’ю, ні взагалі будь-чим. Її думки були повністю зайняті лише губами — її та його. Принаймні спочатку, бо невдовзі себе почали виявляти інші частини тіла. Щось уперлося Шпичці в стегно, і вона сягнула рукою вниз, щоб з’ясувати, що це, а коли збагнула, то аж відсахнулася. Їй було страшно й гаряче, вона почувалася ніяково й схвильовано, та й, правду кажучи, взагалі не дуже розуміла, що почуває.

— Пробач, — пробурмотів Бранд.

Він зігнувся й підняв одну ногу, мовби намагаючись приховати випнутість на штанах. У цій позі він мав такий безглуздий вигляд, що Шпичка пирснула сміхом.

Він ображено глянув на неї.

— Це не смішно.

— Та ні, трохи смішно.

Вона взяла його за руку, потягла до себе й підбила йому ногу. Він охнув, коли зненацька впав навзнак на підлогу. Шпичка опинилася верхи на ньому. Вони вже не раз так лежали раніше, але тепер усе було інакше.

Вона притиснулася до нього стегнами, гойдаючись уперед-назад, спершу поволі й легенько, а тоді дедалі швидше й сильніше. Шпичка запустила руку в його волосся й притягла його обличчя до свого. Брандова борода залоскотала їй підборіддя, їхні розтулені губи з’єдналися, і їй здалося, що його гаряче й уривчасте дихання виповнило її всю.

Шпичка вже добряче шурувала об нього, і їй це неабияк подобалося. Вона навіть перелякалася через те, що їй це так припало до вподоби, але потім вирішила: нехай усе йде як іде, а хвилюватися вона буде пізніше. З кожним віддихом із її горла вихоплювався тихий стогін. Якась — менша — її частина думала, що це, мабуть, звучить дурнувато, але значно більшій частині було байдуже. Одна його рука ковзнула їй під сорочку на спині, друга поволі спиналася догори по ребрах. Шпичку пройняв дрож, вона відхилилася й глянула на Бранда, що піднявся, спершись на лікоть.

— Вибач, — прошепотів він.

— За що?

Вона ривком розстібнула сорочку і зняла її з себе. Рукав зачепився за ельфійський браслет на зап’ястку, але зрештою вона стягнула одежину й відкинула її геть.

Якусь хвилю Шпичка почувалася ніяково, знаючи, що на вигляд геть не така, якою мала би бути жінка, знаючи, що вона бліда, цупка й жилава. Але Бранд не видавався анітрохи розчарованим. Його руки піднялися по її тілу, обхопили її, нагнули й притиснули до нього. Він знову став цілувати її, легенько покусуючи зубами її вуста. Торбинка з батьковими кісточками вдарила його в око, і Шпичка закинула її за спину. Вона розстібнула йому сорочку, провела долонею по животу, вплела пальці у волосся на грудях. Браслет світився м’яким золотавим сяйвом, що відбивалося в кутиках його очей.

Бранд затримав її руку.

— Ми не мусимо… ну, знаєш… цього робити.

Певна річ, вони не мусили цього робити, і, певна річ, існувала сотня причин, щоб цього не робити, але просто зараз Шпичці на думку не спадала жодна, на яку їй не було б начхати.

— Помовч, Бранде.

Вона звільнила свою руку й узялася розстібати йому ремінь. Вона не знала, що робить, але знала, що навіть цілковиті телепні якось дають собі раду з цим.

То невже це аж так складно?

НЕ ЗОВСІМ САМ

Вони заснули, тримаючи одне одного в обіймах, але це тривало недовго. Бранд ще ніколи не бачив, щоб хтось так кидався вві сні, як Шпичка. Вона смикалася й звивалась, крутилась і вертілась, сіпалася й дриґала ногами. Урешті-решт, вона штурхнула Бранда так, що він прокинувся й скотився з власного ліжка.

Тож йому лишалося тільки сидіти на подорожній скрині, віко якої до блиску вигладила його дупа за довгі місяці веслування. Сидіти й дивитися на Шпичку.

Вона зрештою заспокоїлася й тепер лежала долілиць, розкинувши руки. Смужка світла з вузького вікна падала навскоси через її спину. Ліва рука звісилася з ліжка, і ельфійський браслет кидав тьмяний полиск на підлогу. Довга нога вистромилася з-під ковдри, стегно перетинав зморщений шрам. Переплутане волосся зі срібними й золотими кільцями в ньому затуляло обличчя, тож Бранд бачив тільки половину заплющеного ока й краєчок щоки зі шрамом у формі стріли.

Спочатку він сидів із дурнуватою усмішкою на обличчі й слухав, як вона хропе. Згадував, як вона хропла над його вухом протягом усієї подорожі Дивною і Денною. Думав про те, як йому подобається чути її хропіння. Не йняв віри своєму щастю: невже вона справді тут, оголена, у його ліжку?

А потім він почав непокоїтися.

Що подумають люди, коли дізнаються про них? Що скаже Рін? Як вчинить Шпиччина мати? Що як буде дитина? Він чув, що ось так, відразу, — навряд чи, але часом таке все ж трапляється, хіба ні? Рано чи пізно Шпичка прокинеться. Що, як вона його більше не захоче? Як вона взагалі може його хотіти? А десь у закутку свідомості зачаїлося найстрашніше питання. Що як вона прокинеться і далі хотітиме його? Що тоді?

— Святі боги, — прошепотів Бранд, здійнявши очі до стелі.

Але боги вже одного разу відповіли на його молитви й припровадили її до нього в ліжко, хіба ні? Навряд чи пасувало прохати їх забрати її звідти.

Гучно схропнувши, Шпичка смикнулася й прокинулась. Стиснувши руки в кулаки й випроставши пальці ніг, вона потягнулася так, що аж м’язи затремтіли від напруження. Потім видмухнула шмарклі з однієї ніздрі, утерлася тильним боком руки, другою рукою протерла очі й відкинула з обличчя закошлане волосся. Ураз вона завмерла й, витріщивши очі, різко роззирнулася довкола.

— Доброго ранку, — сказав Бранд.

Шпичка втупилась у нього.

— То це не сон?

— Схоже, що ні.

Хіба що кошмар.

Тривалий час вони дивились одне на одного.

— Хочеш, щоб я пішла? — запитала вона.

— Ні! — вигукнув він, надто голосно й надто гаряче. — Ні. А ти хочеш піти?

— Ні.

Вона поволі сіла, натягнула ковдру на плечі, виставила в його бік вузлуваті коліна й широко позіхнула.

— Чому? — мимоволі вихопилося в нього. Шпичка заціпеніла з роззявленим ротом. — Така собі нічка, еге ж?

Вона здригнулася, наче він дав їй ляпаса.

— Що я зробила не так?

— Ти? Ні! Ти нічого… я кажу про себе, — Бранд не надто тямив, про що він узагалі говорить, але слова вилітали з рота самі. — Рін розповіла тобі, чи не так?

— Розповіла мені що?

— Що батько кинув мене. Що мати теж мене кинула.

Шпичка здивовано насупилася.