Джо Аберкромби – Пів світу (страница 63)

— Чи, може, заради себе?

— Нехай і так, заради себе. Хіба я не заслуговую на це?

На якусь мить жовна її напнулися.

— Мене він із собою, схоже, не кличе.

— А ти пішла б? — запитав Бранд, кидаючи свої нечисленні речі на ковдру й зав’язуючи її у клунок.

— Звісно, пішла б. Щоб зацідити ногою йому в пику.

— Може, тому він тебе й не покликав.

— Гуннан не покликав би мене, навіть якби був охоплений полум’ям, а я стояла поруч з відром води. Ніхто з них, воїнів Ґеттландії, мене не покличе. Сміх та й годі! Хоча насправді нічого смішного тут нема, — вона саме натягувала чобіт, аж раптом спинилася. — Сподіваюся, ти так квапишся не тому, що хочеш утекти від мене? Бо якщо ти передумав, то краще просто скажи мені. Гадаю, між нами вже досить було таємниць…

— Я йду з Гуннаном не через це, — відказав він, хоч і замислився, чи не було в тому частини правди.

Йому потрібен був простір, щоб відітхнути вільно. Час, щоб усе обміркувати.

— Іноді я думаю, що краще мені було б лишитися в Першограді, — мовила Шпичка.

— Тоді ти не опинилася б у моєму ліжку.

— Помираючи багатою і уславленою, я шкодувала б тільки про це.

— Дай мені один тиждень, — сказав Бранд, припасовуючи Оддиного меча. — Я нічого не передумав, але я мушу це зробити. Іншої нагоди мені більше може не трапитися.

Вона підібгала губи і з шипінням випустила повітря.

— Один тиждень. Якщо за цей час ти не повернешся, я знайду собі когось іншого, хто може сам утримати корабель.

— Згода.

І він поцілував Шпичку ще раз. Її губи були зашерхлі, а віддих — кислий, але Брандові на це було байдуже. Він закинув щит на плече, підняв клунок, глибоко вдихнув і рушив у залізні обійми Матері Війни.

Щось, однак, затримало його на порозі, і він обернувся ще раз. Немовби хотів пересвідчитися, що Шпичка справді там. Вона була там і всміхалася йому. Її усмішки були такі рідкісні! І тому цінні, як золото. Бранд почув неабияке вдоволення собою через те, що цього разу причиною її усмішки був він.

ОБРАНИЙ ЩИТ

Із цитаделлю Шпичку пов’язували не надто приємні спогади. Коли вона була тут востаннє, її привели сюди як убивцю, закували в кайдани й кинули за ґрати. Перед цим вона приходила до цитаделі, щоб побачити мертвого батька, який лежав під склепінням Зали Богів, блідий і холодний. Поруч хлипала мати, а Шпичка, задерши голову, дивилася на суворі обличчя Великих Богів і думала про те, що всі її молитви були марні. Стискаючи в долоні мішечок із батьковими кісточками, вона похмуро глянула на величезні двері Зали Богів і притлумила відгомін того гніву, який почувала того дня, гніву, який не переставав палахкотіти в ній відтоді.

На подвір’ї під старезним кедром тренувалися юнаки. Як і Шпичка колись, вони вчилися битися на облаштованому бойовищі. Майстер-військовик гарикав накази, а учні поспішно силкувалися вибудувати хитку стіну щитів. Вони видавалися такими юними. Такими повільними й незграбними. Йдучи за Коллом, Шпичка не могла повірити, що колись була однією з них.

— То ти Шпичка Бату?

Біля кута бойовища сидів старий чоловік і тримав на руках оголеного меча. Чоловік був закутаний у густе чорне хутро, дарма що днина стояла тепла. Він був такий змарнілий, згорблений і блідий, що Шпичка не відразу його впізнала навіть попри золотий вінець на чолі.

Вона незграбно опустилася на одне коліно поруч із Коллом і втупилась у траву.

— Так, це я, мій королю.

Король Утіль відкашлявся.

— Я чув, що ти беззбройна вбила сімох чоловіків і посприяла союзу з Імператрицею Півдня. Я не йняв віри цим чуткам, — він примружив сльозаві очі, оглядаючи її з голови до ніг. — Тепер я починаю вірити.

Шпичка натужно ковтнула.

— Я вбила тільки п’ятьох, мій королю.

— Послухайте-но її! Тільки п’ятьох! — він хрипко реготнув, обернувшись до бувалих войовників, що стояли довкола нього.

Лише кілька криво посміхнулися. Решта слухали короля з кислими мінами, що з кожним словом робилися дедалі кислішими. Вони ставилися до Шпички з тим самим презирством, що й раніше, і жодне славетне діяння не здатне було змінити їхню думку про неї.

— Ти мені подобаєшся, дівчино! — сказав Утіль. — Треба буде нам якось потренуватися разом.

Отже, вона могла тренуватися з королем, але не могла навіть думати про те, щоб битися за нього. Шпичка опустила голову, щоб не виявити гніву й удруге не закінчити свого візиту до цитаделі в підземеллі.

— Матиму за велику честь, — витиснула вона з себе.

Утіль зайшовся кашлем і щільніше загорнувся в хутряну накидку.

— Нехай лише зілля мого міністра зробить свою чародійну справу й допоможе подолати мені цю недугу. Присягаюся, це вариво на смак як лайно, і я від нього почуваюся тільки слабшим.

— Отець Ярві — мудрий цілитель, мій королю, — промовила Шпичка. — Якби не його вміння, я б уже не жила на світі.

— Угу, — пробурмотів Утіль, уп’явши очі кудись перед собою. — Сподіваюся, його вміння якнайшвидше допоможуть і мені. Я мушу вирушити на північ і дати науку ванстерцям. Схоже, Мечолам має до нас запитання, — голос короля зсохся до хрипучого свисту. — Якою буде наша відповідь?

— Сталь! — просичала Шпичка, і воїни довкола як один стиха повторили це слово.

Утілева бліда рука тремтіла, коли він притискав до себе меча. Шпичка подумала, що найближчим часом тренуватися з королем їй не доведеться.

— Сталь, — видихнув він і поволі осів, горблячись під хутром; його вологі очі прикипіли до юнаків на тренувальному бойовищі, немовби він уже забув, що Шпичка досі тут.

— Отець Ярві чекає, — тихо нагадав Колл.

Вони минули подвір’я, зайшли до темного передпокою і піднялися довгим сходовим маршем. Рипіння їхніх чобіт відлунювало в темряві, крики учнів знадвору ставали дедалі тихішими.

— Як там Бранд?

— А я звідки знаю? — огризнулася Шпичка, але відразу ж пошкодувала. — Вибач. Сподіваюся, з ним усе гаразд.

— А ви з ним?.. — Колл глянув на неї скоса. — Ну… знаєш…

— Я не знаю, хто ми з ним одне одному, — гиркнула вона; знову на неї наринула хвиля роздратування, яке знову поволі змінилося на почуття провини. — Вибач.

— Тобі нудно.

— Бо я байдикую, — прогарчала вона, — поки інші чинять славетні діяння.

Шпичка вже кілька днів була в препаскудному гуморі, і зневажливе ставлення Утілевих воїнів його анітрохи не покращило. Вона не мала що робити, а тому тільки те й робила, що непокоїлася. Непокоїлася, що Бранд, коли повернеться, більше її не хотітиме, або що вона його не хотітиме, або що він узагалі не повернеться. У її голові вирувало більше сумнівів і розчарувань, ніж до того, як вони провели разом ту ніч. І зарадити цьому Шпичка нічим не могла.

— Кляті чоловіки, — пробурмотіла вона. — Без вас нам було б краще.

— А я тобі чим завинив? — запитав Колл.

— Тебе я не беру до уваги, — усміхнулася Шпичка і скуйовдила йому чуприну. — Поки що.

Важкі двері, рипнувши, відчинилися і впустили їх до справжньої печери чудес. В округлому приміщенні, тьмяно освітленому миготливими лампами, пахло прянощами і цвіллю. Уздовж стін тяглися полички, заставлені книжками, слоїками з сушеним листям і кольоровими порошками, черепами тварин, обламаними гілками, пучками зілля й блискучими кристалами.

Там на них чекала Сафріт. Кивком голови вона вказала Шпичці на сходи, що вели до ще одного аркового проходу, а потім нахилилася до неї і прошепотіла:

— Не хвилюйся.

— Га?

— Усе буде добре, хай що ти вирішиш.

Шпичка спантеличено глипнула на неї.

— Ось тепер я почала хвилюватися.

У наступній кімнаті на стільці біля вогнища сидів отець Ярві. Ельфійський метал прихиленої поруч патериці сяяв відблисками полум’я.

Сафріт ще на порозі опустилася навколішки й уклонилася так низько, що мало не вдарила головою підлогу. Шпичка пирхнула й спокійнісінько зайшла досередини.

— Відколи це добрі люди мусять гнути перед тобою спину, отче Ярві? Я гадала, що ти відмовився від престолу…

Аж тут у її поле зору потрапила решта кімнати, і Шпичка побачила, що по другий бік від вогнища сидить королева Лайтлін. Її сукня була спущена з блідого плеча, і до грудей королева тулила щось, загорнуте в хутро. «Королевич Друїн, — збагнула Шпичка, — спадкоємець Чорного престолу».