Джо Аберкромби – Пів світу (страница 64)
— О боги!
Члени королівської родини, здавалося, чигали на неї за кожним рогом. Вона поспішно опустилася на коліно, ліктем збила з полички якийсь слоїк, а коли миттєво витягнула руку, щоб спіймати його, зачепила інший. Урешті-решт їй довелося незграбно підпихати грудьми все це брязкітливе начиння назад на поличку.
— Пробачте, моя королево, мені не дуже добре вдається ставати навколішки.
Ураз Шпичка пригадала, що промовила точнісінько ці самі слова під час їхньої останньої зустрічі в порту Торлбю, перед відплиттям
Але Лайтлін наче не помітила цього.
— Усі найдостойніші мають із цим клопоти, — вона вказала на третій стілець біля вогнища. — Краще сідай.
Шпичка сіла, але почуватися вільніше не стала. Королева й міністр обоє пильно дивилися на неї, ледь відхиливши голови й примруживши очі. Схожість між ними була дивовижна. Хоча Ярві й зрікся родини заради Міністерства, а проте вони й далі лишалися матір’ю та сином. Обоє мовчки, спокійно вивчали її очима. Під цим подвійним оцінювальним поглядом Шпичка почувалася крихітною, як шпилькова головка. Немовля тим часом усе смоктало груди. Із-під хутряного покривала вистромилася маленька ручка і смикнула пасмо золотого волосся.
— Коли ми востаннє бачилися, — нарешті мовила Лайтлін, — я сказала тобі, що дурні похваляються тим, що збираються зробити, а герої беруться до діла й роблять. Схоже, ти дослухалася до моїх слів.
Шпичка спробувала опанувати себе. Нехай Торлбю тепер і видавалося їй меншим після всього того, що вона побачила, а уславлені воїни — слабаками після того, що вона здійснила сама, але Золота королева, як і раніше, викликала в неї шанобливий захват.
— Я намагалася, моя королево.
— Отець Ярві розповів мені, що ти стала смертельно небезпечною. Він каже, що ти вбила шістьох конярів у битві на березі Денної. А коли семеро чоловіків зазіхнули на життя Імператриці Півдня, ти сама, без зброї, билася з ними й здобула перемогу.
— Мені допомагали. Я мала найкращу з наставниць і доброго друга поруч… тобто друзів. Добрих друзів поруч зі мною.
Лайтлін ледь-ледь усміхнулася.
— Отже, ти навчилась і скромності.
— Я навчилася багато чого завдяки отцю Ярві, моя королево.
— Розкажи мені про Імператрицю Півдня.
— Ну… — все, що тої хвилі спадало Шпичці на думку, — це те, наскільки Віаліна відрізняється від королеви Лайтлін. — Вона юна, невисока на зріст, розумна…
— І щедра, — королева промовисто глянула на ельфійський браслет, що спалахнув рожевим сяйвом, тимчасом як сама Шпичка знову зашарілася.
— Я намагалася відмовитися, моя королево, але…
— Ця реліквія мала зруйнувати ворожий союз. Натомість вона допомогла нам створити дружній. Більшого зиску від неї годі й сподіватися. Ти шкодуєш, що не лишилася в Першограді?
Шпичка здивовано закліпала.
— Я…
— Мені відомо, що імператриця пропонувала тобі. Стояти опліч неї, боронити її від ворогів і допомагати кермувати великою державою. Мало кому випадає дістати таку пропозицію.
Шпичка важко ковтнула.
— Ґеттландія — це моя батьківщина.
— Авжеж. Але ти нудиш світом тут, у Торлбю, тимчасом як прамати Вексен зачиняє Потрощене море для наших кораблів, а полчища ванстерців сунуть на нашу землю. Славнозвісна войовниця сидить без діла, тоді як неоперених юнаків і спорохнявілих старців кличуть до бою. Мій чоловік, король Утіль, мабуть, видається тобі дурним. Він чинить як той, хто йде косити леваду ложкою, а нову гостру косу залишає іржавіти в кутку, — королева опустила погляд на своє дитя. — Світ міняється. Цього не уникнути. Але Утіль — це чоловік із заліза, а залізо нелегко вигнути на новий лад.
— Він видається мені не схожим сам на себе, — пробурмотіла Шпичка.
Міністр із королевою обмінялися коротким поглядом, значення якого вона не збагнула.
— Король нездужає, — мовив Ярві.
— До того ж він мусить заспокоювати почуття старших і ще закостеніліших воїнів, — додала Лайтлін.
Шпичка облизала губи.
— Я накоїла забагато дурниць, щоб звинувачувати когось іншого в дурості, а тим паче — короля.
— Але ти б хотіла битися?
Шпичка задерла підборіддя й поглянула королеві просто в очі.
— Це те, для чого я створена.
— Мабуть, твою воїнську гордість шкребе, коли тобою так нехтують.
— Мій батько наказував мені ніколи не впадати в гординю.
— Добра порада.
Маленький королевич заснув. Лайтлін обережно відсунула його від грудей, передала Сафріт і накинула сукню на плече.
— Твій батько, як я розумію, був Обраним Щитом.
— Охороняв Утілеву матір, — стиха докинув Ярві.
— Що з ним сталося? — запитала королева, поки Сафріт колихала королевича і щось лагідно воркотіла до нього.
Шпичка відчула тягар мішечка на грудях і ніяково засовалася.
— Він загинув у герці з Ґром-ґіль-Ґормом.
— Мечолам — грізний воїн. Лютий ворог Ґеттландії. Страшний ворог Ґеттландії. Тепер нам знову доводиться протистояти йому. Колись у мене теж був Обраний Щит.
— Гурік, — мовила Шпичка. — Я бачила, як він бився на тренувальному бойовищі. Він був великий воїн.
— Він зрадив мене, — відказала королева, дивлячись на неї холодними очима. — І мені довелося його вбити.
Шпичка знову нервово ковтнула слину.
— Он як…
— Я довго не могла знайти йому гідної заміни, — запала довга і значлива мовчанка. — Аж донині.
Шпиччині очі зробилися величезними. Вона глянула на Ярві, а тоді знову на королеву.
— Я?
Ярві здійняв калічену руку.
— Ну не я ж.
Серце зненацька загупало, наче молотом.
— Але… я так і не пройшла випроби на воїна. Не склала присяги…
— Ти пройшла значно важчі випроби, — відказала королева, — а єдину присягу Обраний Щит повинен скласти мені.
Шпичка ковзнула зі стільця й упала навколішки перед Лайтлін, цього разу нічого не скинувши у вогнище.
— Які слова я маю промовити, моя королево?
— Ти хоробра, — Лайтлін нахилилася вперед і ледь торкнулася пучками пальців пошрамованої щоки. — Але не дій поспішно.
— Будь обережна з клятвами, які даєш, — мовив отець Ярві.
— Це не лише честь, але й важка ноша. Тобі, можливо, доведеться битися за мене. Можливо, доведеться померти за мене.
— Смерть чекає на кожного, моя королево, — Шпичці не потрібен був час на роздуми. Ще ніколи вона не була така впевнена у своєму рішенні. — Я мріяла про це відтоді, як змогла тримати меча. Я готова. Які слова я маю промовити?
— Отче Ярві!
До кімнати влетів Колл, червоний від хвилювання і геть засапаний.