Джо Аберкромби – Пів світу (страница 66)

— Ти бував там?

Здоровань стенув плечима.

— Там добрий овечий торжок. Навесні з дядьком переганяли туди ягнят. Тут поблизу є брід.

— Хіба його не вартуватимуть? — запитав Бранд.

— Ну, ми зі свого боку не вартували.

— Тоді виступаємо, — Гуннан видобув меча до половини, а потім зі стуком засунув назад до піхов. — Переправимося через брід і нападемо на Ріссентофт. Ворушіть своїми кістлявими дупами!

Майстер-військовик нагнув голову й рушив уперед.

Бранд наздогнав його й заговорив упівголоса. Він не хотів здіймати суперечку перед усіма іншими. У них і без того вистачало сумнівів.

— Майстре Гуннане, заждіть. Якщо те, що вчинили ванстерці з нами, — неправильно, то хіба правильним буде вчинити з ними так само?

— Коли не можеш дістатися до пастухів, то треба помститися на отарі.

— Але ж це зробили не вівці. І не пастухи. Це зробили воїни.

— Це війна, — скрививши губи, відказав Гуннан. — Правильність чи неправильність не має з нею нічого спільного. Король Утіль сказав, що відповіддю на все має бути сталь. І так воно й буде.

Бранд махнув рукою в бік нещасної купки вцілілих, що рилися в рештках своїх хатин.

— Хіба не краще лишитися й допомогти їм? Що доброго вийде з того, коли ми спалимо інше село тільки тому, що воно по той бік річки?

Гуннан різко обернувся до нього.

— Це допоможе нашому наступному селу! Чи тому, яке буде після нього! Ми воїни, а не няньки! Ти дістав другий шанс, хлопче, але мені починає здаватися, що в тобі більше від Батька Мира, ніж від Матері Війни.

Зважаючи на те, що наробила Мати Війна з поселенням позаду них, Бранд подумав, що це не так уже й погано.

— Що коли б тут убили твою родину, га? Спалили би твій будинок? А сестру зробили б рабинею якогось ванстерця? Тоді б ти мстився?

Бранд озирнувся через плече на решту ватаги, що понуро й безладно тяглася позаду. Відтак зітхнув і підтягнув вище обидва щити.

— Мабуть, мстився б, — відказав він.

Проте Бранд усе одно не бачив, як із цього може вийти щось добре.

ПОЛУМ'Я

— Мабуть, мені потрібен новий меч.

Шпичка зі стуком кинула батьків клинок на стіл.

Рін провела ще раз точильним каменем по лезу меча, над яким працювала, і звела насуплений погляд.

— Десь я це вже чула.

— Знаю. Але цього разу сподіваюся від тебе на іншу відповідь.

— Чому? Бо ти переспала з моїм братом?

— Бо невдовзі буде битва, а королева Лайтлін бажає, щоб її Обраний Щит була озброєна належним чином.

Рін відклала точило й підійшла до Шпички, обтрушуючи руки від ошурків.

— Обраний Щит королеви? Ти?

Шпичка випнула підборіддя й гордо глянула на ковалиню.

— Я.

Тривалу хвилю вони дивилися одна на одну. Урешті Рін узяла Шпиччиного меча, повертіла його в руці, потерла великим пальцем дешевий навершник, після чого поклала клинок назад на стіл і вперлася руками в боки.

— Ну, якщо королева Лайтлін так каже, то так тому й бути.

— Атож, — підтвердила Шпичка.

— Нам потрібні кістки.

— Навіщо?

— Щоб стопити з залізом у сталь, — кивком голови Рін вказала на блискучий клинок, затиснутий у лещатах на лавці, під якою назбиралася купка металевих ошурків. — Для цього я взяла яструбині. Але раніше використовувала й вовчі. І ведмежі. Якщо зробити все правильно, то можна ув’язнити в клинку дух звіра. Вибери якогось сильного і лютого. Який би щось значив для тебе.

Шпичка замислилася, а тоді їй дещо спало на думку. На її обличчі з’явилася усмішка. Вона зняла з шиї мішечок і висипала з нього на стіл гладенькі пожовклі кісточки. Вона достатньо носила їх. Настав час знайти їм краще застосування.

— Як щодо кісток героя?

Рін глянула на них, здивовано здійнявши брови.

— Ще краще.

Вони зупинилися біля річки на галявині, всипаній попелом. Посередині колом стояло каміння, таке почорніле, ніби тут палало вогнище до неба.

Рін зняла з плеча велику торбу зі ковальським знаряддям.

— Ми на місці.

— Конче було пертись аж так далеко? — Шпичка кинула на землю мішки з деревним вугіллям, випростала спину й передпліччям обтерла піт із лиця.

— Я не хочу, щоб хтось підгледів мою таємницю. До речі, якщо розкажеш комусь, що я тут роблю, мені доведеться тебе вбити, — Рін кинула Шпичці лопату. — А тепер іди до річки й накопай мені трохи глини.

Шпичка глянула на неї спідлоба і прицмокнула крізь дірку в зубах.

— Я починаю думати, що Скіфр була не така вже й вимоглива.

— Хто така Скіфр?

— Не має значення.

Вона зайшла по пояс у воду — та була така холодна, що, попри літнє тепло, Шпичці аж забило дух, — а тоді взялася відкопувати брили сірої глини з дна й викидати їх із чваканням на берег.

Рін поклала до горщика кілька тьмяних грудок залізної руди, всипала туди жменьку піску й чорний попіл, що лишився від кісточок Шпиччиного батька, докинула дві скляні намистини, а тоді стала обмазувати глиною накривку, щільно закорковуючи вміст.

— А скло навіщо? — запитала Шпичка.

— Щоб витягнути бруд із заліза, — пробурмотіла Рін, не підводячи голови. — Що жаркіше розтопимо горно, то чистішою буде сталь і міцнішим меч.

— Звідки ти дізналася це все?

— Вчилася у ковалині на ім’я Ґаден. Дивилася, як працюють інші ковалі. Спілкувалася з торговцями, що пливуть сюди Дивною з півдня, — Рін постукала пальцем по скроні, після чого там лишилася плямка глини. — Решту додумала сама.

— А ти кмітлива дівчинка, еге ж?

— У тому, що стосується сталі, — так, — ковалиня обережно поставила обмазаний глиною горщик посеред кам’яного кола. — Лізь знов у воду.

Шпичка, тремтячи від холоду, побрьохала назад у річку, а Рін тим часом узялася будувати горно. Вона закидала горщик вугіллям, потім обклала камінням, скріплюючи його глиною. Вийшла споруда заввишки до грудей, схожа на склепінчасту піч для випікання хліба, з продухвиною внизу.

— Допоможи мені зашпарувати це, — Рін брала глину пригорщами й товстим шаром розмащувала по зовнішній поверхні горна. Шпичка взялася робити те саме. — Як воно? Бути Обраним Щитом?

— Я мріяла про це все своє життя, — відказала Шпичка, надуваючи від гордості. — І я нікому так сильно не хотіла б служити, як королеві Лайтлін.

Рін кивнула.

— Її недарма називають Золотою королевою.