Джо Аберкромби – Пів світу (страница 67)
— Для мене це велика честь.
— Не сумніваюся. Але як воно? Що ти робиш?
Шпичка понурилася.
— Наразі нуджуся. Відтоді як я склала присягу, здебільшого тільки стою в конторі й грізно зиркаю на купців, які приходять прохати в королеви ласки. Вони балакають наче якоюсь чужоземною мовою — нічого не втямлю.
— Гадаєш, припустилася помилки? — запитала Рін, набираючи ще одну пригорщу сірої кваші.
— Ні, — відрубала Шпичка. Якусь хвилю вона мовчки заліплювала шпари глиною. Нарешті промовила: — Може, й так. Мені не первина помилятися.
— А ти геть не така сильна й упевнена, як здається. Ти тільки вдаєш, чи не так?
Шпичка глибоко зітхнула.
— А хто з нас не вдає?
Рін злегка подула, жарини на лопаті засичали й заяскріли червоним. Ковалиня лягла на живіт і крізь отвір всунула їх глибоко в горно. Відтак узялася щосили дмухати, раз по раз роздуваючи щоки. Нарешті вона звелася навпочіпки і стала дивитися, як вогонь огортає вугілля й помаранчевими відблисками палахкотить всередині.
— То що там у вас із Брандом? — запитала вона.
Шпичка знала, що рано чи пізно ця тема зрине, але простіше від цього їй не стало.
— Не знаю.
— Хіба це таке складне запитання?
— Я б не сказала, що дуже легке.
— То ти його кинула?
— Ні, — Шпичка сама здивувалася тому, як твердо прозвучала її відповідь.
— Він сказав, що кидає тебе?
— Нам обом відомо, що Бранд не надто балакучий. Але я б не здивувалася, якби він мене кинув. Я — не зовсім те, про що мріють чоловіки, еге ж?
Рін якусь хвилю пильно дивилася на неї.
— Думаю, різні чоловіки мріють про різне. Так само як і різні жінки.
— Але ж він утік за першої-ліпшої нагоди, хіба ні?
— Бранд віддавна прагнув бути воїном. Ще одної нагоди може й не трапитися.
— Угу, — вона глибоко зітхнула. — Я гадала, все стане простіше після… ну, ти розумієш…
— Але не стало?
Шпичка пошкребла стрижений бік голови, намацала серед щетини безволосий шрам.
— Ні, не стало. Я не знаю, що в біса між нами відбувається, Рін. Хотіла б, але не знаю. Я ніколи не була зугарна ні до чого, крім бійки.
— Не поспішай із висновками. Може, ти відкриєш у себе хист до роботи з ковальським міхом.
Рін поклала піддувало перед отвором.
— Коли треба підняти важку ношу, — пробурмотіла Шпичка, опускаючись навколішки, — то підіймай, а не плачся.
Вона зціпила зуби й заходилася нагнітати повітря свистючим міхом, аж їй заболіли плечі, запекло в грудях, а сорочка вся просякла потом.
— Сильніше. Потрібно більше жару, — звеліла Рін і взялася стиха виспівувати молитви до Того-Хто-Розпалює-Вогонь, до Тої-Хто-Б’є-По-Ковадлу, а також до Матері Війни — Матері Ворон, Тої-Хто-Збирає-Померлих, Тої-Хто-Долоню-Перетворює-на-Кулак.
Шпичка працювала міхом доти, доки продухвина не стала в сутінках скидатися на ворота до пекла або на роззявлену драконячу пащу. Працювала доти, доки їй не почало здаватися, що вона ще ніколи так тяжко не гарувала — дарма що Шпичка разом з іншими перетягувала лодію Горішнім волоком туди й назад.
Рін пирхнула.
— Геть, душогубице. Я покажу тобі, як це робиться.
І вона взялася роздувати міх спокійними, дужими й розміреними рухами — достоту як веслував її брат. Жариво розгорілося ще яскравіше. На небі висипали зорі, і Шпичка тихо змовила власну молитву — до батька. Мимоволі сягнула рукою до мішечка на шиї, але його там уже не було: батькові кісточки перетопились у сталь. І це було правильно.
Вона зайшла в річку й напилася, відмокаючи, а потім побрьохала назад, щоб замінити Рін. Шпичка уявила, що міх — це Ґром-ґіль-Ґормова голова, і вона товкла його, доки не обсохла біля горна, а потім знову не змокріла від поту. Урешті вони стали працювати вдвох, пліч-о-пліч. Жар немовби велетенською рукою пхав Шпичку в обличчя, червоно-сині язики полум’я миготіли в продухвині, дим ішов від запечених глиняних боків горна, а іскри сипалися в ніч, до Батька Місяця, що завис над верхівками дерев — великий, товстий і білий.
Коли Шпичці вже почало здаватися, що її груди зараз вибухнуть, а руки відірвуться від плечей, Рін сказала: «Досить», — і вони обоє попадали горілиць на землю, засапані й закіптюжені.
— Що тепер?
— Тепер будемо чекати, поки охолоне, — Рін дістала з торби чималеньку плящину й витягла корок. — І трохи вип’ємо.
Борлак на вимазаній сажею шиї заходив, коли ковалиня перехилила пляшку й добряче хильнула. Витерши губи, вона передала питво.
— А ти знаєш дорогу до жіночого серця, — мовила Шпичка, заплющила очі та втягнула запах доброго елю.
По якійсь хвилі покуштувала його, ще по хвилі проковтнула. Поцмокала зашерхлими губами. Рін тим часом поклала лопату на верх горна, де повітря аж мерехтіло від жару, і кинула на метал кілька шматків бекону, який умить зашипів.
— А ти майстриня на всі руки, еге ж?
— Мені в житті довелося багато чого робити, — Рін розбила яйця на лопату, і ті відразу надулися бульбашками. — То що, буде битва?
— Схоже, що так. Біля Амонового Зуба.
Рін посолила яєшню.
— Бранд теж битиметься?
— Гадаю, ми обоє битимемося. Хоча в отця Ярві якісь свої задуми. Як завжди.
— Я чула, він хитромудрий чоловік.
— Без сумніву, але своєю хитромудрістю він ні з ким не ділиться.
— Зазвичай так і буває, — відказала Рін, перевертаючи бекон лезом ножа.
— Ґорм запропонував королеві Утілю вирішити все герцем.
— Герцем? Утілю ж ніхто не може дорівнятися у володінні мечем, хіба ні?
— Коли він у найкращій формі, так. Але він тепер далеко не в найкращій.
— Я чула, що він занедужав.
Рін зняла лопату з горна й, сівши навпочіпки, поклала її між ними. Від запаху смаженого м’яса з яєшнею у Шпички з рота потекла слина.
— Я бачила короля вчора в Залі Богів, — мовила вона. — Силкувався вдавати, що він із заліза, але, попри все зілля отця Ярві, присягаюся, він ледве стояв на ногах.
— То недобре, зважаючи на те, що йдеться до битви.
Рін дістала ложку й простягнула її Шпичці.
— Так. Геть недобре.
Вони взялися глитати їжу. Шпичці, зголоднілій після важкої праці, здалося, що нічого смачнішого вона зроду-віку не куштувала.
— О боги, — сказала вона з повним ротом. — Жінка, яка готує чудову яєшню, кує чудові мечі
Рін пирхнула.
— Якщо парубки й далі виявлятимуть мені так мало уваги, як тепер, то я, можливо, ще й серйозно поміркую над таким варіантом.