Джо Аберкромби – Пів світу (страница 56)

— Це… — пробурмотіла Шпичка, — це довга історія.

ВІТАННЯ

Бранд сказав, що допоможе розвантажити лодію.

Може, тому, що це був добрий учинок. Може, тому, що хотів відтягнути прощання з командою. А може, тому, що боявся зустрічі з Рін. Боявся дізнатися, що поки його не було, з нею сталося якесь лихо. Боявся, що вона винуватить у цьому його.

Тож Бранд сказав, що допоможе розвантажити лодію, якщо тільки цього разу не треба буде тримати самому всю її вагу, а потім переконав себе, що це добрий учинок. Урешті-решт, мало в якому доброму вчинку немає бодай дрібки корисливості.

Коли вони закінчили й половина команди вже розійшлася кожен своєю дорогою, він обійняв Фрора, Досдувоя, Рульфа, і вони посміялися, пригадуючи Оддині жарти під час подорожі Дивною. Вони сміялися, тимчасом як Мати Сонце сідала за пагорби Торлбю, а тіні густішали, збираючись у різьбленнях, які своїм плетивом вкривали тепер усю щоглу, від гори до низу.

— А ти на славу попрацював, Колле! — сказав Бранд, задираючи голову, щоб роздивитися візерунки.

— Тут розповідь про всю нашу подорож.

Парубійко сильно змінився з того дня, як вони відплили. Він і далі був такий самий меткий і вертливий, але голос його погрубшав, риси обличчя змужніли, а рухи його рук стали впевненішими. Він лагідно провів пальцями по вирізьблених деревах, річках, кораблях і постатях, майстерно переплетених між собою.

— Торлбю ось тут, біля самої основи, Дивна і Денна течуть по одному боці й по другому, а Першоград — нагорі, аж на верхівці щогли. Оце ми перетинаємо Потрощене море. Ось Бранд тримає лодію. Ось наша зустріч із Синім Єннером.

— Здібний хлопчина, еге ж? — сказала Сафріт, міцно обіймаючи сина. — Добре, що ти не звалився з тої клятої реї і не розтрощив собі голови.

— Було б дуже шкода, — пробурмотів Бранд, зі ще більшим зачудуванням розглядаючи щоглу.

Колл вказав на інші фігури.

— Скіфр сіє Смерть у степу. Князь Варослав перегороджує ланцюгами Денну. Шпичка б’ється з сімома противниками. Отець Ярві укладає союз із Імператрицею. А це… — він нахилився до щогли, спрацьованим ножиком трохи підправив похилену фігурку внизу і здмухнув стружку. — А це я, закінчую різьбити, — він відступив і широко всміхнувся. — Готово.

— Це робота справжнього майстра, — мовив отець Ярві, проводячи зсохлою рукою по різьбленнях. — Я маю на думці поставити щоглу на подвір’ї в цитаделі, щоб кожен ґеттландець міг споглядати славетні діяння, здійснені від їхнього імені. І це різьблення — не менш славетне діяння, ніж усі решта.

Після цих слів усмішки зблякли, а очі зволожніли, адже всі розуміли, що подорож завершено і їхня невеличка родина розпадається. Люди, чиї стежки так тісно переплелися в цій великій пригоді, тепер простуватимуть кожен своїм шляхом. Як буревій розносить листя, так і їх доля розкидає по невідь-яких далеких портах, і лише від примхливих богів залежало, чи зійдуться їхні дороги знову.

— Але ж і не щастить мені, — пробурмотів Досдувой, поволі хитаючи головою. — Знаходиш собі друзів, а тепер вони йдуть із твого життя. Ох і не щастить…

— Та годі вже нарікати на своє нещастя, велетенський ти дурню! — роздратовано вигукнула Сафріт. — Моєму чоловікові не пощастило потрапити до рук работорговців, але він ніколи не кидав зусиль повернутися до мене, ніколи не полишав надії. Він загинув, б’ючись до останнього за своїх товаришів по веслу.

— Саме так і було, — підтвердив Рульф.

— Він урятував мені життя, — додав отець Ярві.

— Щоб ти урятував життя мені й моєму синові, — відказала йому Сафріт і штовхнула Досдувоя в плече так, що нанизані на його зап’ясток срібні кільця задзеленчали. — Тільки поглянь на все те, що ти маєш! Силу, здоров’я, багатство і друзів, які одного дня, можливо, знову ввійдуть у твоє життя!

— Хтозна, з ким ти ще перетнешся на звивистому шляху до Останніх Дверей? — глибокодумно пробурмотів Рульф, потираючи підборіддя.

— Чорт забирай, та тобі навпаки пощастило! — вигукнула Сафріт. — Дякуй тому богові, якого шануєш, за кожен день свого життя!

— Я ніколи не дивився на це з такого боку, — зізнався Досдувой, замислено морщачи лоба. — Треба буде поміркувати про ті божі милості, які впали на мене, — він поправив кільцегроші на своєму грубезному зап’ястку. — Але спершу зіграю один раз у кості. Ну, може, два.

І здоровань попрямував до міста.

— Декого життя нічого не вчить, — пробурмотіла Сафріт, уперши руки в боки й проводжаючи його поглядом.

— Воно нікого нічого не вчить, — мовив Рульф.

Бранд простягнув йому руку.

— Я сумуватиму за тобою.

— А я — за тобою, — відказав стерничий, потискаючи йому передпліччя. — Ти маєш силу до весла, маєш силу до битви і маєш силу ось тут, — він стукнув Бранда в груди й нахилився до нього. — Стій у світлі, хлопче, гаразд?

— Я сумуватиму за вами всіма.

Бранд поглянув у бік Торлбю, у тому напрямку, в якому подалася Шпичка, і до горла йому підступив клубок. Ось так піти, заледве слово сказавши, наче він був для неї ніхто. Це було боляче.

— Не переймайся, — Сафріт поклала руку йому на плече і злегка стиснула. — Є багато інших дівчат.

— Таких, як вона, — небагато.

— То це хіба погано? — запитала мати Скер. — Я знаю щонайменше з десяток у Вульсґарді, які видряпають одна одній очі заради такого легеня, як ти.

— То це хіба добре? — своєю чергою запитав Бранд. — Коли вже на те пішло, я волів би мати дружину з очима.

Мати Скер примружила свої очі, від чого він ще більше занервував, і сказала:

— То вибери собі ту, яка переможе.

— Як завжди, мудра порада від тебе, мати Скер, — сказав отець Ярві. — Але тобі настав час покинути наше товариство, — він похмуро глянув на вартових біля міської брами. — Ванстерців нині, схоже, ще менше шанують у Торлбю, ніж зазвичай.

З горла міністерки вихопилося гарчання.

— Мати Ворон знову танцює на нашому кордоні.

— У такому разі наше завдання як міністрів промовляти від імені Батька Мира й кулак перетворити на долоню.

— Цей твій союз… — Скер з нещасним виразом пошкрябала голену голову. — Змити всю ту кров, яку ми проливали одне одному століттями, буде непросто.

— Авжеж непросто, але це буде чин, який оспівуватимуть у піснях.

— Люди дурні, вони воліють оспівувати те, як калічать одне одного, — блакитні шпарини пильно дивилися Ярві у вічі. — Боюся, ти накладаєш шви на одну рану, щоб потім завдати іншої, ще глибшої. Але я дала слово і зроблю все, що зможу.

— Більшого нікому несила зробити.

Ельфійські браслети брязнули на довгій руці матері Скер, коли Ярві потиснув її на прощання. Міністрів погляд, спокійний і рівний, звернувся до Бранда.

— Дякую за всю твою допомогу, Бранде.

— Я лише виконував свою роботу.

— Не лише, як мені видається.

— Ну тоді, мабуть, я просто намагався чинити добро.

— Можливо, настане час, коли мені буде потрібна людина, яка перейматиметься не вищим благом, а звичайним добром. Чи можу я тоді звернутися до тебе?

— Звісно. Матиму це за честь, отче Ярві. Я ваш боржник. За те, що дали мені місце у своїй команді.

— Ні, Бранде, це я твій боржник, — усміхнувся міністр. — І сподіваюся невдовзі віддати борг.

Бранд пробирався поміж наметами, куренями й поганенькими халупами, що виросли на схилі пагорба за містом як гриби після дощу. Їх значно побільшало. Через війну з ванстерцями люди тікали з прикордоння й тулилися якомога ближче до мурів Торлбю.

Крізь шпари у стінах блимало світло каганців, у вечірній сутіні розносилися голоси, звідкілясь линув уривок сумної пісні. Бранд минув велике вогнище, довкола якого сиділи тільки старі й малі. Іскри, вируючи в повітрі, освітлювали змарнілі обличчя. Повітря було насичене гострим смородом диму, кізяків і немитих тіл. Відразливий запах його дитинства, який тепер видавався мало не приємним. Бранд знав, що тут мешкати йому лишилося недовго.

Він ішов і відчував, як під сорочкою погойдується капшук. Доволі важкенький. У ньому було червоне золото князя Варослава, жовте золото імператриці Віаліни, а також добре срібло з викарбуваним на ньому обличчям королеви Лайтлін. Цього було досить, щоб придбати ладний будинок біля підніжжя цитаделі. Досить, щоб Рін більше ніколи нічого не бракувало. Усміхаючись, Бранд штовхнув деренчливі двері їхньої хижки.

— Рін, я…

Він урвався, витріщившись на гурт незнайомих людей. Чоловік, жінка і бозна-скільки дітей. П’ять? Шість? Усі вони тиснулися довкола вогнища, біля якого він колись грів зболені ноги. Рін серед них не було.

— Хто ви в біса такі?

Його охопив страх, і Бранд мимоволі поклав руку на кинджал.

— Усе гаразд! — чоловік здійняв долоні. — Ти Бранд?

— Атож, Бранд. Де в біса моя сестра?!

— Ти ще не знаєш?

— Якби знав, то хіба запитував би? Де Рін?!