Джо Аберкромби – Пів світу (страница 3)

— Майстре Гуннане, — кутиків королевих губ торкнулася усмішка, що рідко там гостювала. — Я добре пам’ятаю наші з тобою герці на бойовищі.

— Ці спогади цінні й для мене, мій королю, нехай і болісні.

— Ха! Ти на власні очі бачив, як сталося вбивство?

— Я випробовував найстарших учнів, серед них і Шпичку Бату, щоб визначити, хто гідний приєднатися до вашого походу.

— Вона зганьбила себе, прагнучи зайняти місце, належне воїнові! — вигукнула котрась жінка.

— Вона зганьбила всіх нас, — вторувала їй інша.

— Жінці не місце на полі бою! — пролунав грубий голос із чоловічої половини зали, і голови по обидва боки схвально закивали.

— Хіба ж сама Мати Війна — не жінка? — король вказав на статуї Великих Богів, що нависали над зібранням. — Лише вона, Мати Ворон, вибирає гідних. Ми тільки приводимо до неї людей.

— Шпичку Бату вона не вибрала, — мовив Гуннан. — Дівчина має нестерпну вдачу.

Щира правда.

— Вона не пройшла випроби, яку я їй призначив.

Почасти правда.

— Почувши моє рішення, вона розлютилася й убила Едвала.

Бранд вражено закліпав. Не те щоб цілковита брехня, але ж геть далеко від правди. Гуннан похитав головою, і його сива борода заколихалася.

— Ось так я втратив двох учнів.

— Чимале недбальство з твого боку, — зауважив отець Ярві.

Майстер-військовик стиснув кулаки, але перш ніж здобувся на відповідь, заговорила королева Лайтлін:

— Яка покара за таке вбивство?

— Каменування, моя королево, — відказав міністр спокійним тоном, наче йшлося про те, щоб прибити жука, а не людину. І то людину, яку Бранд знав ізмалечку. Нехай і почував неприязнь чи не відтоді ж, та все ж…

— Чи хтось із присутніх бажає виступити на захист Шпички Бату? — прогримів король.

Коли стихло відлуння його слів, у залі залягла мертва тиша. Саме час розповісти правду. Вчинити добро. Стати у світло. Бранд роззирнувся по Залі Богів, відчуваючи, як слова лоскочуть йому губи. Раук, посміхаючись, стояв на своєму місці. Сордаф теж, його одутле обличчя скидалося на маску. Ніхто з них не пустив і пари з вуст.

Промовчав і Бранд.

— Нелегко засудити на смерть таку юну дівчину, — Утіль підвівся з трону. Почувся брязкіт кольчуг і шурхіт спідниць: усі, крім королеви, опустилися навколішки. — Однак не можна ухилятися від правильного рішення лише тому, що воно болісне.

Отець Ярві схилив голову ще нижче.

— Я подбаю, щоби правосуддя було вчинене відповідно до закону і вашої волі.

Утіль подав руку Лайтлін, і вони разом зійшли сходами з тронного помосту. Розгляд справи Шпички Бату завершився. Останнє, що було сказано, — її каменують.

Бранд стояв і дивився, не ймучи віри побаченому й почутому. Йому зробилося зле. Він був певен, що хтось із його товаришів конче висловиться, бо ж усі вони були начебто чесні хлопці. Або що Гуннан — майстер-військовик, якого неабияк шанували, — розповість про свою роль у тому, що сталося. Що король і королева добудуть правду, адже вони мудрі й доброчесні. Що боги не допустять такої несправедливості. Що хтось удіє щось.

Мабуть, усі вони, як і він, сподівалися на те, що хтось інший усе виправить.

Король, притискаючи до грудей оголеного меча, ступав прямо, ніби спис проковтнув. Його сталево-сірі очі дивилися просто поперед себе, не відхиляючись ні праворуч, ні ліворуч. Королева злегка кивала то одному, то іншому, немов роздавала подарунки, а іноді скупим словом давала знати, що того чи того вшановано особливою ласкою і йому належить навідатися до королевиної контори, щоб обговорити якусь важливу оборудку. Королівське подружжя підходило дедалі ближче. Вони вже були майже поруч.

У вухах Брандові лунко гупала кров. Він розтулив був рот, але королева на якусь мить спинила на ньому холодний погляд, і Бранд, засоромившись, ганебно промовчав. Пара пройшла повз нього.

Сестра постійно казала йому: «Виправляти світ — не твоя справа». Але якщо не він, то хто?

— Отче Ярві! — вихопилося в нього занадто голосно.

Коли міністр обернувся, він хрипко прошепотів, цього разу занадто тихо:

— Мені треба з вами поговорити.

— Про що, Бранде?

Той збентежився й не відповів одразу: він не очікував, що Ярві має бодай якесь уявлення, хто він.

— Про Шпичку Бату.

Запала тривала мовчанка. Міністр, либонь, був лише на кілька років старший за Бранда. Бліде обличчя й білясте волосся справляли враження, наче з нього змило всі кольори. Здавалося, він був такий худорлявий, що дужий подмух вітру міг його знести. Та ще й мав калічену руку… А проте зблизька в його очах прозирало щось крижане. Щось, від чого Бранд зіщулився під міністровим пильним поглядом.

Але вороття назад уже не було.

— Вона не вбивця, — пробурмотів він.

— Король вважає інакше.

О боги… Брандові пересохло в горлі, але він не відступив, як і належить справжньому воїнові, і мовив далі:

— Короля не було на бойовищі. Він не бачив того, що бачив я.

— І що ж ти бачив?

— Ми змагалися за участь у поході…

— Ніколи не кажи мені того, що я вже й так знаю.

Усе йшло далеко не так гладко, як Бранд сподівався. Але зі сподіваннями таке часто буває.

— Шпичка билася зі мною, а я завагався… Вона мала би здобути право на участь у поході, але майстер Гуннан поставив проти неї ще трьох.

Ярві глянув на потік людей, що поволі невпинно витікав із Зали Богів, і підступив трохи ближче.

— Трьох за раз?

— Один із них був Едвал. Шпичка не мала наміру його вбивати…

— І як вона трималася, одна проти трьох?

Бранд спантеличено закліпав.

— Ну… вона вбила одного. Більше, ніж її противники.

— Авжеж, авжеж. Я саме нещодавно втішав Едвалових батьків і обіцяв їм справедливий вирок. Їй шістнадцять зим, чи не так?

— Шпичці? — Бранд не міг уторопати, яким чином це стосується її вироку. — Здається, так.

— І весь цей час вона давала собі раду в поєдинках із хлопцями? — він зміряв Бранда поглядом. — Із чоловіками?

— Зазвичай навіть дуже добре давала.

— Мабуть, вона вельми затята. Цілеспрямована. Уперта.

— Як на мене, то радше не вперта, а твердолоба, — сказавши це, Бранд усвідомив, що такою характеристикою не надто допоможе Шпичці, і мляво промимрив: — Але… вона не погана.

— Ніхто не поганий… для власної матері, — отець Ярві важко зітхнув. — І що ти від мене хочеш?

— Що я… хочу?

— Атож. Як мені вчинити? Звільнити цю клопітну дівчину й нажити собі ворогів — Гуннана й Едвалову родину? Чи задовольнити їх і наказати каменувати її? Яка твоя рада?

Бранд не очікував, що йому доведеться давати якусь раду.

— Гадаю… треба вчинити згідно з законом.