Джо Аберкромби – Пів світу (страница 4)

— Законом? — зневажливо чмихнув отець Ярві. — Закон вічно мінливий, він більше схожий на Матір Море, ніж на Батька Землю. Він — наче лялька в руках лялькаря, Бранде. Каже те, що я вкладаю йому в уста.

— Я просто подумав, що повинен розповісти комусь… Правду, я маю на увазі…

— Нібито правда має якусь цінність. Я знайду тобі тисячу правд під осіннім опалим листям, Бранде. У кожного власна правда. А ти просто вирішив перекласти тягар своєї на мене. Красно дякую, мені саме бракувало клопоту тепер, коли я силкуюся запобігти війні між Ґеттландією та всім Потрощеним морем.

— Я гадав, що… чиню добро.

Ураз добрий вчинок перестав здаватися Брандові провідним сяйвом, яскравим і чистим, як Мати Сонце. Тепер він більше скидався на облудний вогник-блимавку в мороці Зали Богів.

— Кому ти вчинив добро? Мені? Едвалові? Собі? Як і правда, добро в кожного з нас своє, — Ярві підсунувся ще ближче і стишив голос. — Майстер Гуннан може здогадатися, що ти поділився зі мною своєю правдою. Що тоді? Ти подумав про наслідки?

Бранд не подумав. Усвідомлення впало на нього, наче холодний сніг. Він звів погляд і в темряві майже спорожнілої зали побачив недобрий блиск у Раукових очах.

— Той, хто думає лише про те, щоб чинити добро, але не замислюється про наслідки… — отець Ярві здійняв суху руку й тицьнув скарлюченим пальцем Брандові в груди. — Це небезпечна людина.

Міністр обернувся й рушив геть, постукуючи товстим кінцем ельфійської патериці по кам’яних плитах, що з плином часу вичовгалися і стали гладкими, як скло. Огорнутий ще більшим неспокоєм, ніж досі, Бранд лишився стояти, витріщаючись у сутінь.

Він анітрохи не почувався як той, хто стоїть у світлі.

ПРИСУД

Ш пичка сиділа й дивилася на брудні пальці ніг, що в темряві здавалися блідими, як хробаки.

Навіщо в неї забрали чоботи, дівчина й гадки не мала. Навряд чи вона спромоглася б утекти, прикута за ліву ногу до однієї вогкої стіни й за праву руку — до другої. Вона ледве могла дотягтися до дверей камери, що вже й казати про те, щоб зірвати їх із завіс. Окрім розколупувати до крові струпи під розбитим носом, їй лишалося хіба що сидіти й думати.

Те, що їй подобалося найменше.

Вона важко й уривчасто втягнула повітря. Боги, але ж і сморід стояв у камері! Тхнуло гнилою соломою, тхнуло щурячим послідом, тхнуло з горщика, якого ніхто не завдавав собі клопоту виносити, тхнуло пліснявою та іржавим залізом, а найгірше тхнуло від неї самої після двох ночей, проведених тут.

Якби це був звичайний день, Шпичка б зараз плавала в затоці, борючись із Матір’ю Морем, або дерлася б на стрімкі кручі, змагаючись із Батьком Землею, або бігала б, веслувала б чи вправлялася б зі старим батьковим мечем на їхньому подвір’ї. Тріски летіли б навсібіч, коли вона билася б із порубцьованими стовпами, удаючи, ніби то вороги Ґеттландії — Ґром-ґіль-Ґорм, Стир Острів’янин або й сам Верховний король.

Але сьогодні їй не вдасться помахати мечем. Шпичка поступово приходила до думки, що не тільки сьогодні, а й узагалі ніколи. Це видавалося вкрай нечесним, але, як сказав Гуннан, чесність — це не те, на що варто покладатися воїнові.

— До тебе прийшли, — повідомила ключниця, огрядна, як брила, жінка з десятком брязкучих в’язок на шиї і кострубатим, наче мішок із сокирами, обличчям. — Тільки не довго!

Важезні двері зі скрипом відчинилися.

— Гільдо!

Цього разу вона не стала нагадувати матері, що покинула це ім’я відтоді, як у шестирічному віці вколола батька його ж кинджалом і він назвав її «шпичкою». Їй довелося зібрати докупи всі сили, щоб розігнути ноги й підвестися. Зболена й утомлена, Шпичка зненацька безглуздо засоромилася свого стану. Нехай їй і було байдуже на свій вигляд, але вона знала, що на це не байдуже матері.

Мати притисла бліду руку до рота, побачивши доньку, що поволі вийшла на світло.

— О боги! Що вони вчинили з тобою?

Брязнувши ланцюгом, Шпичка здійняла руку до обличчя.

— Це сталося ще на бойовищі.

Мати підійшла ближче до ґрат, довкола її очей були червонуваті обводи від сліз.

— Кажуть, ти вбила хлопця.

— То не було навмисне вбивство.

— Але хлопець мертвий?

Шпичка натужно ковтнула, у пересохлому горлі щось клацнуло.

— Так. Його звали Едвал.

— О боги… — прошепотіла мати тремтливими губами. — О боги, Гільдо, чому ти не могла?..

— Бути кимось іншим? — докінчила за неї Шпичка.

Кимось слухняним, кимось нормальним. Донькою, яка б не орудувала нічим тяжчим за голку, вбиралася б у південні шовки замість кольчуги й не плекала ніяких мрій, окрім як носити на шиї ключ якогось багатія.

— Я знала, що все цим закінчиться, — гірко мовила мати. — Відтоді, як ти вперше пішла на бойовище. Відтоді, як ми побачили мертве тіло твого батька, я знала, що все цим закінчиться.

Шпичці смикнулася щока.

— Що ж, тепер можеш утішатися тим, що мала рацію.

— Ти гадаєш, для мене це втіха? Чути, що мою єдину дитину заб’ють камінням до смерті?

Ураз Шпичку пройняло холодом. Ба навіть морозом. Дихати стало важко, немовби її вже привалило камінням.

— Хто це каже?

— Усі.

— А отець Ярві?

Закон промовляє через міністра. Саме він мав би виголосити присуд.

— Не знаю. Здається, ні. Ще ні.

Ще ні. Ці слова визначали межу її надій. Шпичку охопила така слабкість, що вона ледве трималася за ґрати. Вона звикла робити хоробре обличчя, хоч якою наляканою була. Але Смерть — це та пані, зустрівшись із якою лицем до лиця, важко поводитися без страху. Ой як важко.

— Вам уже час іти, — ключниця злегка потягнула Шпиччину матір від ґрат.

— Я молитимуся, — вигукнула та, по обличчю її текли сльози. — Я молитимуся за тебе Батькові Миру.

Шпичка хотіла була відповісти: «До біса Батька Мира!» — але їй забракло повітря. Вона зневірилася в богах, коли ті дозволили померти батькові, попри всі її молитви. Одначе скидалося на те, що тепер урятувати її могло тільки диво.

— Мені шкода, — сказала ключниця, допихаючи двері плечем, щоб зачинити їх.

— Навряд чи так сильно, як мені.

Шпичка заплющила очі, притулилася чолом до ґрат і щосили стиснула мішечок під брудною сорочкою. У мішечку були кісточки батькових пальців.

«Нам відміряно небагато часу. Не варто марнувати його, жаліючи себе». Шпичка носила в серці кожне батькове слово, але зараз була саме та мить, коли жалість до себе видавалася виправданою. Хіба це все справедливо? Хіба це чесно? З іншого боку, що б ви сказали Едвалові про чесність того, що сталося з ним? Хоч винна й не лише Шпичка, але вбила його саме вона. Це ж його засохла кров у неї на рукаві.

Вона вбила Едвала, а тепер уб’ють її.

За дверима почулися притлумлені звуки розмови. Материн голос благав, улещував, схлипував. Йому відповідав чоловічий, холодний і рівний. Шпичка не могла розібрати слів, але звучали вони суворо. Вона здригнулася й шарпнулась назад у темряву камери, коли двері відчинились і через поріг переступив отець Ярві.

Він завжди видавався їй дивним. Чоловік із міністерською патерицею був майже такою самою рідкістю, як жінка на бойовищі. Старший за Шпичку лише на кілька років, Ярві, однак, мав очі старця. Очі, які багато чого попобачили. Дивні речі розповідали про нього. Буцімто він сидів на Чорному престолі, але відрікся від нього. Буцімто дав тяжку клятву помсти. Буцімто вбив свого дядька Одема кривим мечем, який повсякчас носив при боці. Казали, що він хитрий, як Батько Місяць, і довіряти йому не слід, а переходити дорогу — і поготів. І ось тепер у руках цієї людини — чи то пак у руці, адже замість лівої він мав скарлючену куксу — лежало її, Шпиччине, життя.

— Шпичко Бату, — промовив він. — Тебе звинувачено в убивстві.

Часто дихаючи, вона спромоглася лише кивнути.

— Маєш, що сказати?

Мабуть, їй слід було виплюнути у відповідь слова зневаги. Розреготатися в обличчя Смерті. Як, за розповідями, учинив її батько, коли лежав, стікаючи кров’ю, біля Ґром-ґіль-Ґормових ніг. Але Шпичка прагнула тільки одного — жити.

— Я не мала наміру його вбивати, — пробелькотіла вона. — Майстер Гуннан виставив проти мене трьох. То не було навмисне вбивство.

— Гадаєш, Едвалові від цього легше?

Ні, Едвалові від цього легше не було, вона це знала. Дівчина закліпала, силкуючись стримати сльози. Їй було соромно своєї слабкодухості, але вона нічого не могла вдіяти. Тепер Шпичка гірко шкодувала, що пішла на бойовище замість учитися гарно всміхатись і рахувати монети, як того завжди хотіла її мати. Але за шкодування нічого не купиш.

— Будь ласка, отче Ярві, дайте мені шанс, — вона поглянула в його спокійні холодні сіро-блакитні очі. — Я прийму будь-яке покарання. Спокутую свою провину так, як накажете. Клянуся!

Міністр звів світлу брову.

— Будь обережна, Шпичко, з клятвами, які даєш. Кожна сковує тебе, наче ланцюгом. Я присягнувся помститися вбивцям мого батька, і ця обітниця досі лежить на мені важким тягарем. Гляди, твоя може виявитися таким самим.