Джо Аберкромби – Пів світу (страница 5)

— Важчим, ніж те каміння, яким мене збираються закидати? — вона простягнула до нього відкриті долоні так далеко, як тільки дозволяли ланцюги. — Я клянуся сонцем і місяцем, що виконаю будь-яке завдання, яке ви мені призначите.

Міністр, насупившись, поглянув на її брудні руки, що тяглися й не могли дотягтися до нього. Перевів погляд на розпачливі сльози, що котилися по щоках. Повільно схилив голову набік, наче купець, що оцінює товар. Нарешті важко зітхнув і знехотя мовив:

— Ну що ж, гаразд.

Запала мовчанка, протягом якої Шпичка обмірковувала його слова.

— Ви не закидаєте мене камінням?

Отець Ярві помахав каліченою рукою так, що палець на ній зателіпався туди-сюди.

— Мені кидати важке не з руки.

І знову залягло мовчання, достатньо довге, щоб Шпиччина полегкість поступилася місцем підозріливості.

— То… яке буде моє покарання?

— Я щось придумаю. Звільнити її.

Тюремниця з шумом втягнула повітря крізь зуби, немовби кожен відімкнений замок завдавав їй болісної рани, але зробила, як наказано. Шпичка потерла садна від залізних кайданів на зап’ястку. Без їхньої ваги вона почувалася незвично легко. Так легко, що не була певна, чи все це не сон. Вона міцно заплющила очі й за хвилю охнула: ключниця кинула їй чоботи і влучила просто в живіт. Отже, таки не сон.

Натягуючи їх, Шпичка не змогла стримати усмішки.

— Твій ніс, схоже, зламаний, — зауважив отець Ярві.

— Мені не первина.

Якщо їй вдасться викрутитися з цієї халепи лише зі зламаним носом, вона вважатиме себе далебі щасливицею.

— Дай-но гляну.

Міністр — це насамперед цілитель, тому Шпичка не відсторонилася, коли Ярві підійшов ближче й, зосереджено насупивши чоло, злегка помацав кістки під її очима.

— Ай! — стиха зойкнула вона.

— Вибач. Болить?

— Лише тро…

Він запхав вказівний палець їй у ніздрю, а великим безжалісно натиснув на перенісся. Шпичка охнула й упала на коліна. Пролунав хрускіт, обличчя пройняв пекучий біль, і сльози нестримним потоком ринули з очей.

— Тепер має бути краще, — сказав міністр, витираючи руку об її сорочку.

— О боги! — проскімлила вона, притискаючи руки до зболеного обличчя.

— Іноді невеликий біль потрібен, щоб у майбутньому запобігти значно більшому.

Отець Ярві рушив до дверей, тож Шпичка, хитаючись, підвелася й поплентала за ним, досі сумніваючись, чи це, бува, не якийсь жарт.

— Дякую за доброту, — пробурмотіла вона, проходячи повз ключницю.

Жінка зиркнула на неї.

— Сподіваюся, тобі більше ніколи не доведеться нею скористатися.

— Не ображайтеся, але я теж на це дуже сподіваюся.

Шпичка попрямувала за отцем Ярві темним коридором, піднялася сходами й закліпала, вийшовши на світло.

Нехай молодий міністр і мав лише одну здорову руку, але ноги його працювали цілком справно. Швидкою ходою він простував через подвір’я цитаделі, тимчасом як гілля старого кедра над ними шепотіло щось на вітрі.

— Мені треба поговорити з матір’ю… — силкуючись не відставати, сказала Шпичка.

— Я вже поговорив. Сказав їй, що визнав тебе невинною в убивстві і що ти дала обітницю служити мені.

— Але… звідки ви знали, що я…

— Це завдання міністра — знати, як поведеться та чи та людина. До того ж, — чмихнув отець Ярві, — твоя натура, Шпичко, — це книжка, яку не надто важко прочитати.

Минувши Ревучу браму, вони вийшли з цитаделі в місто й попрямували в бік Матері Моря. Вони спускалися з великої скелястої гори покрученими звивами сходів і крутими вузенькими вуличками, що бігли повз тісно скупчені будинки й повз людей, які тісно купчилися між будинками.

— Я не вирушу в похід з королем Утілем, так?

Безглузде запитання, авжеж, але тепер, коли Шпичка вийшла з тіні Смерті на світло, вона почула жаль за зруйнованою мрією.

Отець Ярві не поділяв її жалóбного настрою.

— Тішся, що не вирушиш у землю.

Вони минули вулицю Ковадл. Там Шпичка колись проводила довгі години, пожираючи очима зброю, як малий жебрак — тістечка. Там батько носив її на плечах, і їй паморочилось у голові від гордості, коли ковалі благали його звернути увагу на їхні вироби. Але тепер уся ця блискуча сталь, виставлена перед кузнями, здавалося, брала її на кпини.

— Мені ніколи не стати войовницею Ґеттландії, — сумно прошепотіла вона сама до себе, але отець Ярві мав гострий слух.

— Поки ти жива, те, ким тобі стати, передусім у твоїх руках, — міністр злегка торкнувся якихось давніх шрамів на шиї. — Спосіб завжди є, як казала мені королева Лайтлін.

На саму лише згадку про це ім’я вона мимоволі випросталася. Лайтлін не була войовниця, але жодною іншою людиною Шпичка не захоплювалася так, як нею.

— Золота королева — це та жінка, до якої жоден чоловік не посміє поставитися легковажно, — мовила вона.

— Атож, — Ярві скоса глянув на Шпичку. — Якщо навчишся погамовувати впертість здоровим глуздом, то, може, одного дня і ти станеш такою.

Утім, наразі видавалося, що такий день настане ще не скоро. Коли вони минали людей, ті кланялися, тихо бурмотіли: «Отче Ярві», — і поступалися дорогою міністрові Ґеттландії, однак похмуро хитали головами, коли бачили Шпичку, брудну і знеславлену, що, скулячись, плелася за ним крізь міські брами аж до заюрмленого порту. Вони вихляли, пробираючись поміж моряків і торговців, що прибули з усіх земель довкола Потрощеного моря, а деякі — навіть із дальших країв. Шпичка раз по раз нагиналася, щоби пройти під мокрими рибальськими сітями й обходила кошелі з блискучим ворушким уловом.

— Куди ми прямуємо? — запитала вона.

— До Скекенгауза.

Шпичка завмерла на місці з роззявленим ротом, і її мало не збило візком. Вона зроду-віку не бувала далі, ніж за пів дня ходи від Торлбю.

— Але якщо хочеш, можеш лишитися, — кинув Ярві через плече. — Каміння вже напоготові.

Вона важко ковтнула, а тоді поквапилася наздогнати міністра.

— Я їду.

— Твоя мудрість домірна твоїй вроді, Шпичко Бату.

Це був чи то подвійний комплімент, чи то подвійна образа, і вона підозрювала, що радше друге. Старі дошки причалу глухо задудніли під їхніми чоботами, тимчасом як солона вода хлюпотіла об палі, вкриті зеленим намулом. Поруч на хвилях гойдалася лодія[2], невелика, але зграбна. Ніс і корму оздоблювали пофарбовані білим голуби. Низка блискучих щитів уздовж кожного борту вказувала на те, що команда зібралася й готова відпливати.

— Ми вирушаємо вже? — запитала Шпичка.

— Мене викликає Верховний король.

— Верховний… король? — вона поглянула на своє вбрання, зашкарубле від в’язничного бруду, із плямами її та Едвалової засохлої крові. — Можна мені принаймні перевдягтися?

— Я не маю часу на твоє чепуріння.

— Від мене тхне.

— Ми кинемо тебе за борт і протягнемо трохи за кормою, щоб ти помилася.

— Ви справді це зробите?

Міністр глянув на неї, здивовано звівши брову.

— А ти з почуттям гумору не товаришуєш, еге ж?

— Коли зустрінешся віч-на-віч зі Смертю, вся охота до жартів зникає, — пробурмотіла вона.