Джо Аберкромби – Пів світу (страница 2)

Шпичка перекотилася, мляво й незграбно. Мішечок вислизнув з-під коміра й заколихався на шнурку. Усе обличчя пульсувало болем.

Холодна хвиля накотила на берег і змочила їй коліна. Вона побачила, як Сордаф важко наступає на щось поруч, почула тріск, наче зламалася палиця.

Шпичка спробувала зіп’ястися на ноги, але Рауків чобіт гупнув по ребрах і перекинув її. Вона зайшлася кашлем.

Море всмоктало хвилю назад, і вода відступила. Кров залоскотала верхню губу й закапотіла на мокрий пісок.

— Припиняємо бій? — почула вона Едвалів голос.

— Хіба я казав припиняти? — пролунала Гуннанова відповідь, і Шпичка, збираючись на силі для ще однієї спроби, міцно стиснула руків’я меча.

Раук підступив до неї і намірився кóпнути знову. Вона спіймала ногу й притиснула до грудей, а тоді різко смикнула вгору й загарчала Раукові просто в обличчя, коли той, безпомічно розмахуючи руками, гепнувся навзнак.

Хитаючись, вона рушила до Едвала й не напала, а радше впала на нього. Мати Море, Батько Земля, Гуннанові насуплені брови й обличчя глядачів гойдалися й крутилися перед очима. Едвал піймав її — більше щоб підтримати, ніж повалити додолу. Шпичка вхопилася за його плече, відчула, як їй вивернуло зап’ясток і вирвало меч із руки, коли вона не втрималася на ногах і, пролетівши повз хлопця, упала навколішки. Сяк-так вона знову підвелася, щит теліпався збоку на порваному ремінці. Лаючись і відпльовуючись, Шпичка обернулася й заціпеніла.

Сордаф, безвладно опустивши меча, стояв, витріщаючи очі.

Раук лежав на мокрому піску, спершись на лікті й витріщаючи очі.

Бранд, роззявивши рота, стояв серед інших хлопців — і всі вони витріщали очі.

Едвал хотів щось сказати, але з його рота вихопився якийсь дивний хлипучий звук, схожий на пердіння. Він випустив тренувальну зброю і незграбно здійняв руку, щоб помацати шию.

Із шиї стирчало руків’я Шпиччиного меча. Дерев’яний клинок зламався, коли Сордаф наступив на нього. Лишилася тільки довга скалка, яка наскрізь пробила Едвалові горло. Гостряк її блищав червоним.

— О боги, — прошепотів хтось.

Едвал важко опустився на коліна, із губ потекла на пісок кривава піна.

Відтак завалився на бік, але майстер Гуннан підхопив його. Бранд та інші з’юрмилися довкола них, перекрикуючи один одного. Шпичка майже не чула слів крізь гупання власного серця.

Вона стояла, хитаючись, обличчя пульсувало болем, волосся метлялося на вітрі й шмагало її по очах. Вона стояла й запитувала себе, чи це все не страшний сон. Авжеж, це лише сон. О боги, нехай це буде лише сон. Вона міцно заплющила очі, міцно-преміцно.

Так само як тоді, коли її вели до батькового тіла, що, біле й холодне, лежало під склепінням Зали Богів.

Але і тоді все діялося наяву, і тепер.

Коли вона різко розтулила очі, хлопці досі громадилися довкола Едвала, і Шпичка побачила тільки його чоботи, що безвільно розкинулися носаками назовні. Піщаним берегом, звиваючись, текли чорні струминки, а тоді Мати Море послала хвилю, перетворила їх на червоні, потім на рожеві — й урешті змила їх остаточно.

І вперше за довгий час Шпичка по-справжньому злякалася.

Гуннан поволі підвівся, поволі обернувся. Він завжди грізно дивився на всіх, а найгрізніше — на Шпичку. Але цього разу вона помітила в його очах блиск, якого ніколи доти не бачила.

— Шпичко Бату, — він наставив на неї червоний від крові палець. — Я звинувачую тебе в убивстві.

У ТЕМРЯВІ

«Ч ини добро, — сказала Брандові мати того дня, коли померла. — Стій у світлі».

Бранд мав тоді шість років і не надто тямив, що значить «чинити добро». Тепер, десять років по тому, він не був певен, що наблизився до розуміння цього. Адже ось він, замість пишатися найкращою миттю у своєму житті, марнує її на роздуми, як слід вчинити.

Стояти на варті біля Чорного престолу було великою честю. Бути прийнятим до лав воїнів Ґеттландії перед очима богів і людей. Хіба не цього він прагнув? Хіба не заради цього працював до крові? Хіба не заслужив він право бути тут? Відколи пам’ятав себе, Бранд завжди мріяв стояти зі зброєю серед своїх побратимів на священних плитах Зали Богів.

А проте йому здавалося, що він не стоїть у світлі.

— Мене турбує цей набіг на острів’ян, — знай товкмачив своє отець Ярві, як то, схоже, було заведено в міністрів. — Верховний король заборонив добувати мечі з піхов. Йому це не сподобається.

— Верховний король усе забороняє, — зауважила королева Лайтлін, тримаючи руку на округлому череві, — і йому нічого не подобається.

Король Утіль, що сидів поруч неї на Чорному престолі, подався вперед.

— А тим часом велить острів’янам, ванстерцям та іншим шавкам, яких може схилити до послуху, добувати мечі проти нас.

Гнівний гомін хвилею прокотився по рядах ґеттландських достойників і достойниць, що зібралися перед троном. Тиждень тому Брандів голос долучився б до їхніх і лунав би найгучніше.

Але тепер він міг думати лише про Едвала з пробитою дерев’яним мечем шиєю, про те, як із рота йому текла червона слина, коли він дивно рохнув, наче порося. То був останній звук у його житті. І про Шпичку з волоссям, що липло до її вимазаного кров’ю обличчя. Шпичку, що стояла, хитаючись, на піску і з роззявленим ротом слухала, як Гуннан звинувачує її в убивстві.

— Два моїх кораблі захоплено! — якась купчиня, здійнявши кулак, стрясала ним у напрямку трону так, що оздоблений самоцвітами ключ підстрибував на її грудях. — Я втратила не лише товар, але й людей! Усіх убито!

— А ванстерці знову перейшли кордон! — долинув басовитий голос із чоловічої половини зали. — Пустили димом обійстя, а добрих ґеттландців забрали в неволю!

— Там бачили Ґром-ґіль-Ґорма! — закричав ще хтось, і на саму згадку про це ім’я Зала Богів сповнилася приглушеними прокльонами. — Самого Мечолама!

— Острів’яни мають заплатити кров’ю, — гарикнув старий одноокий войовник, — а потім і ванстерці з Мечоламом!

— Звісно, що мають! — вигукнув Ярві, здіймаючи свою суху, схожу на крабову клішню, ліву руку, щоб заспокоїти розгнівану юрбу. — Питання тільки в тому, коли і як. Мудрий чекає нагоди, а ми зараз аж ніяк не готові до війни з Верховним королем.

— До війни ти готовий завжди, — Утіль м’яким рухом крутнув навершник свого меча, і голий клинок зблиснув у півсутіні. — Або не готовий ніколи.

Едвал був готовий завжди. Той, хто оборонить свого товариша, як і належить ґеттландському воїнові. Невже цим він заслужив на смерть?

Шпичка не переймалася нічим далі свого носа, а Брандові яйця й досі боліли від її удару, тож надмірної прихильності до неї він не почував. Але вона билася до останнього, попри нерівні силі, як і належить ґеттландському воїнові. Невже цим вона заслужила на те, щоб її звинуватили в убивстві?

Бранд винувато звів погляд на велетенські статуї шістьох Великих Богів, що, наче судді, здіймалися над Чорним престолом. Наче судді, які виносять свій присуд йому, Брандові. Хлопець ніяково зіщулився, мовби це він убив Едвала й назвав Шпичку вбивцею. А він же нічого не робив, тільки дивився.

Дивився й нічого не робив.

— Верховний король може скликати пів світу на війну проти нас, — терпляче провадив отець Ярві, наче майстер-військовик, що пояснює дітям ази. — Ванстерці й тровенландці присягли йому на вірність, інглінги й нижньоземці моляться його Єдиному Божеству, а прамати Вексен вибудовує союзи на Півдні. Вороги оточують нас зусібіч, а тому треба шукати друзів, щоб…

— Відповідь на це — сталь, — король Утіль урвав свого міністра гострим, як лезо клинка, голосом. — І сталь завжди має бути відповіддю. Збирайте мужів Ґеттландії. Ми дамо цим стерв’ятникам з Островів науку, яку вони запам’ятають надовго.

Праворуч суворі чоловіки на знак схвалення вдарили себе кулаками в закольчужені груди, а ліворуч жінки з блискучим від олії волоссям гнівним гулом висловили свою підтримку.

Отець Ярві схилив голову. Це був його обов’язок — промовляти від імені Батька Мира, але навіть йому забракло слів. Сьогодні тут панувала Мати Війна.

— Коли так, нехай буде сталь.

Бранд мав би нетямитися від захвату. Славетний морський похід, як ті, що оспівані в піснях! І він братиме в ньому участь як повноправний воїн! Але думки його досі крутилися довкола того, що сталося на бойовищі, роздряпуючи незагоєну рану: що було б, якби він діяв інакше?

Якби не завагався, якби вдарив без жалю, як і належить воїнові, то, мабуть, переміг би Шпичку, і на тому все скінчилося б. Якби підтримав Едвала, коли Гуннан виставив трьох проти одної, то, можливо, разом їм вдалося б спинити це. Але він не підтримав. Щоб стати проти ворога на полі бою, потрібна відвага, однак там поруч із тобою товариші. Щоб виступити самому проти своїх товаришів, теж потрібна відвага, але інакший її ґатунок. Якого Бранд не мав і на який навіть не претендував.

— Нам лишається справа Гільди Бату, — промовив отець Ярві.

Почувши це ім’я, Бранд здригнувся й скинув головою, наче крадій, якого піймали, коли він тримав руку на чужому капшуці.

— Кого? — перепитав король.

— Доньки Сторна Гедланда, — відказала королева Лайтлін. — Вона зве себе Шпичкою.

— Але провина її не в тому, що вона комусь уколола палець, — докинув отець Ярві. — Її звинувачують в убивстві хлопця на тренувальному бойовищі.

— Хто її звинувачує? — голосно запитав Утіль.

— Я!

Золота пряжка на плащі майстра Гуннана зблиснула, коли старий військовик ступив у смугу світла перед тронним помостом.