Джо Аберкромби – Пів короля (страница 5)

— Спосіб завжди є, — Ярві схопив дівчину за руку, перш ніж рештки її нігтів знову опинилися б у роті. — Моя мати тобі допоможе. Вона ж твоя тітка, хіба ні?

— Твоя мати допоможе мені? — Замість вирвати руку, Ісріун притягнула його ближче. — Твій батько був великий воїн, але мені здається, що найбільше в родині боялися не його.

Ярві всміхнувся, не заперечуючи.

— Тобі пощастило більше. Дядько Одем завжди такий спокійний, як вода в тихому затоні.

Ісріун нервово зиркнула на двері.

— Ти не знаєш мого батька так добре, як я.

— Тоді… я допомагатиму тобі, — він тримав її руку пів дня, і йому здавалося, що в його липкій долоні лежить дохла риба. Тепер рука дівчини була геть інакшою — сильною, прохолодною і дуже живою. — Хіба не в цьому суть шлюбу?

— Не тільки в цьому.

Раптом виявилося, що Ісріун зовсім близько. Ярві бачив, як тьмяне світло свічок відбивається в кутиках її очей, а поміж напіврозтулених вуст блищать зуби.

Вона пахла не солодко і не гірко. Він не міг сказати, що то був за запах. Ледь чутний, але серце від нього закалатало швидше.

Ярві не знав, чи слід йому заплющити очі, але тут Ісріун заплющила, тож він заплющив також, і вони незграбно зіткнулись носами.

Її віддих лоскотав йому щоку, від чого та спалахнула рум’янцем. Пал цей трохи лякав.

Вуста дівчини ледь торкнулися його вуст, і Ярві відскочив із гідністю наполоханого кролика. Нога його перечепилася за меч, і незграбний наречений ледве-ледве не впав.

— Вибач, — промовила Ісріун, відсторонюючись і опускаючи очі.

— Це я маю просити вибачення, — як на короля, Ярві щось забагато перепрошував. — Я найжалюгідніший чоловік у всій Ґеттландії. Мій брат, певна річ, цілував тебе краще. У нього було більше практики… мабуть.

— Твій брат лише те й робив, що розповідав про всі ті бої, у яких він переміг, — пробурмотіла вона, уп’явши погляд у свої ноги.

— Зі мною тобі це не загрожує.

Він не знав, навіщо вчинив те, що вчинив далі, — чи то хотів шокувати дівчину, чи то помститися за невдалий поцілунок, чи то просто прагнув бути чесним із нею. Ярві видобув із рукава скарлючену руку й простягнув її, жахливо потворну, перед Ісріун.

Він гадав, що дівчина відсахнеться, зблідне чи відступить, але вона лише замислено дивилася на руку.

— Болить?

— Та ні… хіба що іноді.

Вона потягнулася до нього, а тоді провела пальцями по ґулястих суглобах і натиснула великим пальцем на скоцюрблену долоню. Ярві забило дух. Досі ніхто не торкався цієї руки так, наче це просто рука. Частина його тіла, що так само відчуває, як і все решта.

— Я чула, що навіть так тобі вдалося побити Кеймдаля на бойовищі, — мовила Ісріун.

— Я лише віддав наказ. Я вже давно збагнув, що в чесному бою мені не перемогти.

— Б’ються воїни, — сказала дівчина, поглянувши йому просто в очі. — Король наказує.

Широко всміхнувшись, вона потягнула його на тронний поміст. Ярві пішов знехотя і, хоча зала належала йому за правом, із кожним кроком йому дедалі більше здавалося, ніби він зазіхає на чуже.

— Чорний престол, — пробурмотів Ярві, коли вони дісталися трону.

— Твій престол, — відказала Ісріун.

Він із жахом побачив, як вона простягнула руку й провела кінчиками пальців по бездоганному металу бильця. Почувся шурхіт, від якого йому на шкірі повиступали сироти. — Аж не віриться, що це найдавніша річ у цій залі. Витворена ельфами ще до Розламу Світу.

— Ти цікавишся ельфами? — пискливим голосом запитав Ярві. Він боявся, що дівчина змусить його теж торкнутися трону або — ще гірше — сісти на нього, і відчайдушно прагнув спрямувати її увагу на щось інше.

— Я прочитала всі книжки про них, які тільки були в матері Ґундрінг, — відказала вона.

Ярві вражено витріщився на неї.

— Ти вмієш читати?

— Колись мене готували на міністерку. Я була ученицею матері Ґундрінг до тебе. Моє життя мало минути серед книжок, трав і тихих слів.

— Вона мені ніколи про це не розповідала.

Схоже, вони з Ісріун мають набагато більше спільного, ніж він собі уявляв.

— Потім мене пообіцяли твоєму братові, і моя наука скінчилася. Ми повинні діяти на благо Ґеттландії.

Вони зітхнули майже однаково та майже одночасно.

— Мені всі кажуть те саме, — мовив Ярві. — Ми обоє втратили Міністерство.

— Зате здобули одне одного. І ось це, — її очі блищали, коли вона востаннє погладила досконалий вигин Чорного престолу. — Непоганий весільний подарунок, — ніжні пальці дівчини ковзнули з металу на його руку, і Ярві усвідомив, що йому неабияк приємно, коли вони там. — Ми мали домовитися, коли справимо весілля.

— Щойно я повернуся, — промовив він дещо хрипким голосом.

Ісріун востаннє стиснула його суху руку й відпустила.

— Я сподіваюся на кращий поцілунок, коли ви повернетеся з перемогою, мій королю.

Дивлячись, як вона прямує до виходу, Ярві майже радів, що ніхто з них не вступив до Міністерства.

— Намагатимусь не перечепитися через меч! — гукнув він, коли Ісріун уже підійшла до дверей.

Вона обернулася й усміхнулась йому через плече, а тоді вийшла, і сонячне світло засяяло у її волоссі. Двері тихо причинилися за нею, і Ярві, наче вцілілий після кораблетрощі моряк, лишився на помості сам-один посеред усього цього моря тиші. Ураз сумніви його знову виросли, стали більшими за Великих Богів, що нависали над ним. Ярві коштувало страшенних зусиль повернути голову й глянути на Чорний престол.

Невже він справді зможе на ньому сидіти? Між богами й людьми? Він, що не наважується торкнутися його тим цурпалком, якого людям на посміх має замість руки? Тамуючи дихання, Ярві простягнув до трону калічену руку. Змусив себе покласти тремтячий палець на металеву поверхню.

Холодна й тверда. Саме така, яким мав би бути король.

Саме така, яким був батько Ярві, коли сидів тут із королівським вінцем на схмуреному чолі, коли його пошрамовані руки міцно стискали бильця, а меч завжди був напохваті. Меч, який тепер висів на поясі в молодшого сина, незвиклого до його ваги.

«Я не просив собі пів сина».

Ярві сахнувся від порожнього трону, маючи навіть принизливіший вигляд, ніж коли там іще сидів батько. Він кинувся не до дверей і юрби, що чекала за ними, а до статуї Батька Мира. Припав до каменю й сунув пальці в щілину біля велетенської ноги цього бога-заступника міністрів. У тиші рипнули й відчинилися таємні двері, і Ярві, наче злодій, що втікає з місця злочину, ковзнув у темряву за ними.

У цитаделі було повно прихованих ходів, але ніде їхнє плетиво не було таке густе, як у Залі Богів. Переходи йшли під підлогою, у стінах, навіть попід склепінням. У давнину міністри користувалися ними, щоб являти волю богів за допомогою дрібних див — пір’я, що опадало додолу, диму, що здіймався з-поза статуй. А одного разу, коли король закликав до війни, на неохочих воїнів зі стелі закрапала кров.

Переходи були темні й сповнені всіляких звуків, однак Ярві не боявся. Ці коридори віддавна стали його володінням. У їхній темряві він ховався від спалахів батькового гніву. Від братових любовних стусанів. Від холоду материного розчарування. Він міг пройти цитадель з краю до краю, жодного разу не виходячи на світло.

Тут, як і належить хорошому міністрові, Ярві знав усі шляхи.

Тут він був у безпеці.

Голуби

Голубник прилаштувався на вершечку однієї з найвищих цитадельних веж, за багато віків уздовж і впоперек посмугованої патьоками пташиного посліду. Досередини крізь численні вікна вдирався пронизливо-холодний вітер.

Бувши учнем матері Ґундрінг, Ярві мав за обов’язок опікуватися голубами. Він годував їх, навчав повідомлень і спостерігав, як птахи лопотять крилами й злинають у небо, щоб нести новини, пропозиції та погрози іншим міністрам країн Потрощеного моря.

Тепер із кліток, облаштованих уздовж стін, вони дивилися на нього, голуби і бронзовокрилий орел — мабуть, посланець зі Скекенгауза від Верховного короля. Віднині то була єдина людина в землях Потрощеного моря, яка могла щось вимагати від Ярві. А він ось де — сидить, прихилившись спиною до поплямованої послідом стіни, смикає ніготь великого пальця на сухій руці й почувається похованим під горою обов’язків, яких йому ніколи не виконати.

Він завжди був слабкий, але по-справжньому безсилим Ярві відчув себе, лише коли став королем.

Почулося човгання на сходах, і за хвилю, пригнувшись у низькому проході, важко дихаючи, з’явилася мати Ґундрінг.

— Я гадав, вам сюди ніколи не видертися, — мовив Ярві.

— Мій королю, — відказала стара міністерка, коли перевела дух, — тебе чекали перед Залою Богів.

— Таємні переходи для того й існують, щоб король міг урятуватися втечею, хіба ж ні?

— Від озброєних ворогів — так. Від своєї родини, підданців, не кажучи вже про майбутню наречену, — навряд чи, — вона звела очі й поглянула на склепінчасту стелю, де були намальовані боги в пташиних подобах, що линули в яскраво-блакитне небо. — Ти збирався полетіти геть?