Джо Аберкромби – Пів короля (страница 6)
— Авжеж. Може, до Каталії, або до землі альюків, або вгору річкою Дивною до Калиєва, — Ярві стенув плечима. — Але в мене немає навіть двох справних рук, що вже й казати про крила.
Мати Ґундрінг кивнула.
— Урешті-решт кожен повинен бути тим, ким він є.
— І хто ж я?
— Король Ґеттландії.
Ярві судомно ковтнув слину, збагнувши, якою розчарованою вона, мабуть, почувається. Яким розчарованим почувався він сам. У піснях великі королі рідко втікали, щоб сховатися від власного народу. Ярві відвів очі, і погляд його впав на великого орла, що спокійно сидів у клітці.
— Прамати Вексен надіслала повідомлення?
— Повідомлення, — скрипучою пародією на голос вторував йому один із голубів. — Повідомлення. Повідомлення.
Мати Ґундрінг глянула на орла, що сидів нерухомо, наче опудало, і насупилася.
— Він прилетів зі Скекенгауза п’ять днів тому. Прамати Вексен надіслала його, щоб запитати, коли ти прибудеш на іспит.
Ярві пригадав той єдиний раз, коли бачив Першу над міністрами. Це сталося кілька років тому, коли Верховний король відвідував Торлбю. Володар володарів видався йому похмурим і загребущим стариганем, який ображався на найменшу дрібницю. Мати змушена була постійно заспокоювати його, коли хтось кланявся недостатньо шанобливо. Брат насміхався, дивуючись, що такий слабосилий дідок із кількома волосинами на голові править усім Потрощеним морем, але сміх його вщух, коли він побачив, скількох воїнів їхній гість привів із собою. Батько лютував, бо Верховний король тільки брав дарунки, але не дарував жодних. Мати Ґундрінг тоді прицмокнула язиком і сказала:
Прамати Вексен майже не полишала належного їй місця обік Верховного короля й весь час усміхалася, як добротлива бабуся. Коли Ярві опустився перед нею навколішки, прамати глянула на його калічену руку, нахилилася до нього й прошамотіла:
— Перша над міністрами так цікавиться мною? — пробурмотів він, відчуваючи в роті післясмак того страху.
Мати Ґундрінг стенула плечима.
— Не щодня до Міністерства вступає особа королівської крові.
— Прамати, мабуть, буде, як і всі, розчарована, що я натомість зійшов на Чорний перстол.
— Прамати Вексен має досить мудрості, щоб змиритися з тим, що посилають їй боги. Так само чинити повинні й ми всі.
Шукаючи чогось, що відвернуло б його увагу від невеселих думок, Ярві повів очима вздовж решти кліток. У пташиних поглядах не було жалості, та зносити їх однаково було легше, ніж розчаровані погляди його підданців.
— Котрий голуб приніс повідомлення від Ґром-ґіль-Ґорма?
— Я відіслала його назад до Ванстерландії. Із повідомленням матері Скер, що твій батько погоджується на переговори.
— А де мала відбутися зустріч?
— На кордоні, біля Амвенда. Але твій батько так ніколи туди й не дістався.
— На нього влаштували засідку тут, у Ґеттландії?
— Видається, що так.
— Не схоже на батька — так прагнути закінчити війну.
— Війну, — хрипко прокричав один із голубів. — Закінчити війну.
Мати Ґундрінг насупилася, утупивши очі в загиджену сірими плямами підлогу.
— Я йому це порадила. Верховний король звелів не діставати мечей із піхов, доки не добудовано його нового храму Єдиному Божеству. Я гадала, що навіть такий дикун, як Ґром-ґіль-Ґорм, не наважиться зламати священну обітницю, — вона стиснула руку в кулак, немов хотіла себе вдарити, потім поволі розтисла його. — Торувати шлях Батькові Миру — це обов’язок міністра.
— Але чому батько не взяв із собою нікого зі своїх людей? Хіба він…
— Мій королю, — мати Ґундрінг поглянула на нього з-під насуплених брів. — Нам час спускатися.
Ярві важко ковтнув, його шлунок неначе підскочив до горла, а рот наповнився гіркотою.
— Я не готовий.
— Ніхто ніколи не буває готовим. Не був і твій батько.
Ярві якось дивно чи то засміявся, чи то схлипнув, а тоді витер сльози тильним боком скарлюченої долоні.
— Мій батько теж плакав після заручин із моєю матір’ю?
— Правду кажучи, плакав, — визнала мати Ґундрінг. — І не один рік.
Вона ж натомість…
Ярві мимоволі булькотнув сміхом.
— Моя неня на сльози ще скупіша, ніж на золото, — він поглянув на стару жінку, що раніше навчала його, а тепер радитиме, стоячи обік нього як королівська міністерка, поглянув на її покраяне добрими зморшками обличчя, на яскраві, сповнені співчуття очі, і перш ніж усвідомив, що каже, прошепотів: — Ви були мені за матір.
— А ти був мені за сина. Пробач, Ярві. Пробач за все, але… це заради вищого блага.
— І меншого зла, — Ярві стурбовано глипнув на оцупок пальця, потім на птахів. Зграя голубів і один великий орел. — Хто ж їх тепер годуватиме?
— Знайду когось, — мати Ґундрінг простягнула йому кощаву руку, щоб допомогти підвестися. — Ходімо, мій королю.
Обітниці
То було визначне дійство.
Либонь, багато впливових родів із далеких закутків Ґеттландії розлютилися через те що звістка про смерть короля Утріка ще не встигла їх дістатися, а тіло короля вже спалили й таким чином позбавили їх нагоди засвідчити свою важливість на такій вікопомній події.
Певна річ, усемогутній Верховний король на престолі в Скекенгаузі, не кажучи вже про всевіду-праматір обік нього, аж ніяк не втішиться, не отримавши запрошення, про що наполегливо застерігала мати Ґундрінг. Але Лайтлін процідила крізь зціплені зуби: «Їхній гнів для мене — порох». Хоч вона вже й не була королевою, а проте ніхто й подумати не міг, щоб назвати її якось інакше, а мовчазний велетень Гурік, що присягнув служити їй довіку, і далі здіймався за її плечем. Її слово було закон.
Жалобна процесія вийшла з Зали Богів і рушила замковим подвір’ям, на траві якого Ярві зазнав свого часу численних невдач. Потім пройшла попід гіллям крислатого кедра — брат часто глузував з Ярві через те що той не міг видертися на дерево.
Молодий король, звісна річ, очолював ходу. Над ним у прямому і переносному значенні нависала тінь матері. За ними, спираючись на патерицю, дріботіла згорблена мати Ґундрінг. Дядько Одем вів королівську челядь, воїнів і жінок у щонайкращих одежах. Позаду, брязкаючи нашийниками, тяглися раби, як і належало, з опущеними в землю очима.
Ступаючи до єдиного виходу з двору, Ярві нервово глянув догори й побачив, як у темряві блиснув нижній край Ревучої брами, що кожної миті готова була опуститися й відгородити цитадель від ворогів. Розповідали, що таке трапилося тільки одного разу, і то задовго до його народження, але Ярві все одно неспокійно ковтав слину щоразу, коли проходив під нею. Важезне громаддя шліфованої міді тримав один-єдиний штифт, і думка про це не діяла на нерви заспокійливо.
А надто коли збираєшся спалити половину своєї родини.
— Ви чудово даєте раду, — прошепотів дядько на вухо.
— Я лише йду.
— Ви йдете, як король.
— Я і є король. Як же ще мені йти?
Одем усміхнувся.
— Добре сказано. Мій королю.
Ярві помітив, як Ісріун теж усміхнулася йому за Одемовим плечем. У руці вона тримала смолоскип, полум’я якого грало відсвітами в її очах і на ланцюжку на шиї. Незабаром на тому ланцюжку висітиме ключ від ґеттландської скарбівні, а Ісріун стане королевою.
Вони всі несли смолоскипи. Здавалося, неначе світляна змія повзе крізь дедалі густішу сутінь, хай вітер і загасив половину вогнів, доки хода минула міську браму й дісталася голого пагорба.
Лишаючи в піску звивистий слід від кіля, найдостойніші воїни витягли на призначене місце серед піщаних дюн королівський корабель, найкращий серед усіх тих суден, що стояли на причалі у велелюдній гавані Торлбю — на двадцять пар весел, із високим носом і кормою, оздобленими майстерними різьбленнями, не гіршими за різьблення в Залі Богів. То був той самий корабель, на якому король Утрік вирушив через Потрощене море у славетний набіг на Саґенмарк. Той самий, що, вертаючись назад із перемогою, мало не зачерпував воду бортами, так углибнувши під вагою рабів і здобичі.
На палубі лежали бліді тілá короля та його наступника, лежали на марах із мечів, бо ж Утрікова слава видатного воїна поступалася тільки славі його брата Утіля. Споглядаючи це видовище, Ярві думав тільки про те, що великі воїни помирають так само, як і прості люди.
Хіба що зазвичай швидше.
Довкола мертвих розклали багаті приноси у спосіб, який, на думку молитвопряда, був найбажанішим для богів. Зброю та обладунки, які король здобув у битві. Золоті наруччя, срібні монети. Купи блискучих скарбів. Ярві вклав братові в руку оздоблений самоцвітами кубок, а мати накинула мертвому королю на плечі білий хутряний плащ, потім поклала руку йому на груди. Зціпивши зуби, вона стояла, дивлячись на нього, доки Ярві не озвав її:
— Мамо?
Вона мовчки обернулася й повела його до стільців, розставлених на схилі пагорба. Морський вітер шарпав бурі трави, шмагаючи стеблами ноги жалібників. Ярві вовтузився і звивався, намагаючись усістися зручно на твердому високому сидінні. Праворуч нерухомо сиділа мати, за нею велетенською тінню здіймався Гурік. Мати Ґундрінг влаштувалася на стільці ліворуч, стискаючи в кощавій руці патерицю. Різьблені закрути ельфійського металу оживали у відлисках тріскотливого полум’я смолоскипів.