Джо Аберкромби – Пів короля (страница 7)
Ярві сидів між двома матерями. Тою, що вірила в нього, і тою, що дала йому життя.
Мати Ґундрінг нахилилася ближче й тихо промовила:
— Мені шкода, мій королю. Це не те, чого я бажала для тебе.
Та зараз Ярві не міг виявити слабкість.
— Ми всі повинні змирятися з тим, що посилають нам боги, — відказав він. — Навіть королі.
— Насамперед королі, — скрипучим голосом докинула його мати й подала знак.
По дошках застукотіли копита — на корабель завели дві дюжини коней, а потім усіх зарізали, щоб їхня кров омила палубу. Межи всіма була згода: Смерть із належною повагою проведе короля Утріка та його сина крізь Останні Двері, а серед мертвих їх шануватимуть як великих мужів.
Дядько зі смолоскипом у руці виступив перед вишикуваними на піщаному березі рядами озброєних воїнів. У посрібленій кольчузі, крилатому шоломі й червоному плащі, що маяв за спиною, Одем далебі мав величний вигляд — правдивий син одного короля, брат другого й дядько третього. Він урочисто кивнув Ярві, і Ярві кивнув у відповідь, відчувши, як мати схопила й міцно стиснула його праву руку.
Одем підніс смолоскип до приготованих на розпал просмолених трісок. Язики вогню лизнули корабель, і за якусь мить його весь охопило полум’я. Жалісний стогін долинув від юрмищ люду: від поважних і багатих ґеттландців на високих терасах перед мурами Торлбю, від ремісників і купців під ними, від чужоземців і селян іще нижче, від жебраків і рабів, що позабивалися до закапелків, куди не задував вітер, від кожного, хто перебував у тому місці, яке боги призначили йому.
А Ярві ковтнув клубок, що підступив йому до горла, бо нараз усвідомив, що батько вже не повернеться і що тепер йому, Ярві, доведеться бути королем, аж доки його теж не спалять.
Він сидів, змерзнувши й почуваючись зле, оголений меч лежав у нього на колінах. На небі показався Батько Місяць, повиходили зорі, його діти, а корабель палав, палало добро, палала родина Ярві, і полум’я багаття освітлювало обличчя сотень жалібників. Розкидані вогники займались у міських кам’яницях, у плетених з лози халупах, що тулилися за мурами міста, у вежах цитаделі на узвишші. Його цитаделі, хоча Ярві вона завжди здаватиметься в’язницею.
Йому доводилося докладати героїчних зусиль, щоб не заснути. Минулої ночі — як і протягом усіх попередніх ночей, відколи на нього поклали королівський вінець, — Ярві майже не спав. У холодних глибинах роззявленої пащі батькової спочивальні тіні, здавалось, роїлися від страху, а дверей, які він міг би замкнути на засув, не було за давнім звичаєм, бо ж король Ґеттландії становить одне ціле зі своїм королівством і підданцями й не має права нічого ховати від них.
Такі розкоші, як особисті таємниці та двері до спочивальні, призначені для людей, яким пощастило більше, ніж королям.
Гордовиті чоловіки в бойовому спорядженні й гордовиті жінки з відшліфованими до блиску ключами — дехто з них за життя короля Утріка завдавав йому чимало прикростей — вервечкою сунули повз Ярві та його матір, несамовито тиснучи їм руки, пхаючи недоладні похоронні дарунки й високомовно вихваляючи діяння загиблого володаря. Вони побивалися, що Ґеттландія ніколи більше не побачить такого правителя, а тоді, схаменувшись, кланялись і врочисто казали Ярві: «Мій королю», — а тим часом, ховаючись за усмішками, без сумніву, міркували, як найкраще для себе використати те, що на Чорний престол зійде цей однорукий слабак.
Час від часу мати шипіла до Ярві: «Сядь. Ти король. Не вибачайся. Ти король. Поправ пряжку на плащі. Ти король.
Авжеж, такого спритного торговця, як його мати, годі й шукати на теренах Потрощеного моря, але Ярві сумнівався, що навіть їй до снаги продати цей товар.
Вони сиділи, доки вогонь багаття не стух до слабкого мерехтіння, а вирізьблена на носі голова дракона не обвалилася, здійнявши вихор жарин. Світанок першим тьмяним мазком торкнувся хмар, зблиснув на мідяній бані Зали Богів, пробудив морське птаство, яке сповнило повітря своїм ячанням. Тоді мати плеснула в долоні, і раби, брязкаючи ланцюгами, заходилися кидати землю на жариво, зводячи великий курган, що височітиме поруч із курганами дядька Утіля, якого забрав шторм, діда Бревера й прадіда Анґульфа на прізвисько Ратиця. Порослі травою горби тяглися низкою вздовж берега, гублячись у далечі серед піщаних дюн, зникаючи в імлі часів, коли Та-Хто-Пише ще не виявила жінкам таємницю літер і міністри ще не навчилися втримувати імена померлих у своїх високих книгах.
Мати Сонце показала сліпуче обличчя й запалила край моря. Невдовзі відплив забере з собою силу-силенну кораблів, що чекали на піску, готові нести воїнів до Ванстерландії — мститися Ґром-ґіль-Ґормові. Кораблі мали корму таку саму гостру, як ніс, і завдяки цьому могли однаково швидко пливти що вперед, що назад.
Твердо стискаючи руків’я меча, дядько Одем зійшов на пагорб. Його легка усмішка поступилася місцем суворому виразу воїна.
— Пора, — мовив він.
Тоді Ярві підвівся, ступив повз дядька наперед, високо здійняв не свого меча й, проковтнувши страх, загорлав щосили:
— Я, Ярві, син Утріка і Лайтлін, даю клятву! — Вітер підхопив його слова. — Я клянуся сонцем і місяцем! Я клянуся перед Тою-Хто- Судить, Тим-Хто-Пам’ятає і Тою-Хто-Затягує-Вузол. Нехай брат мій, і батько мій, і всі мої пращури, поховані тут, будуть мені за свідків. Нехай Той-Хто-Дивиться і Та-Хто-Пише будуть мені за свідків. Нехай усі ви будете мені за свідків. Нехай ця клятва буде мені ланцюгом на шиї і рожном у душі! Я помщуся вбивцям мого батька та мого брата! Клянуся!
Вояцтво, що зібралося довкола, на знак схвалення мовчки вдарило «бородатими» сокирами[2] по шоломах, загупало кулаками в розфарбовані щити, затупотіло чоботами по Батькові Землі.
Дядько Ярві насупився.
— Це важка клятва, мій королю.
— Нехай я і пів чоловіка, — відповів Ярві, силкуючись засунути меча до піхов, обтягнутих овечою шкурою. — Але клятву я можу дати цілу. Принаймні воїни це оцінили.
— Вони ґеттландці, — сказав Гурік. — Вони цінять учинки.
— А як на мене, це чудова клятва, — Ісріун підійшла до них, її пшеничне волосся маяло на вітрі. — Королівська клятва.
Ярві усвідомив, що неабияк радий її бачити. Якби ж то ще тут більше нікого не було! Тоді він спробував би поцілувати її знову, і, можливо, цього разу йому вдалося б краще. Але він міг лише всміхнутися й на прощання незграбно підняти свою незграбну руку.
Час на поцілунки прийде, коли вони зустрінуться наступного разу.
— Мій королю, — здавалося, навіть в очах матері Ґундрінг — сухих повсякчас, чи дим був, чи курява, чи вітер, — сьогодні стояли сльози. — Нехай тобі щастить на погоду, а ще більше нехай щастить у бою.
— Не турбуйся, моя міністерко, — відказав він. — Може, я й не загину.
Його рідна мати не зронила й сльозинки. Лише знову поправила скривлену пряжку плаща й промовила:
— Стій, як король, Ярві. Говори, як король. Бийся, як король.
— Я і є король, — відказав він, хоч це й звучало брехнею, а тоді додав, витиснувши крізь стиснуте горло: — Ти пишатимешся мною, — хоча й гадки не мав, як цього досягти.
Він рушив, дядькова рука на плечі м’яко скеровувала його. Колони воїнів, наче закуті в блискучу сталь змії, сунули до води. Ярві озирнувся й побачив, як мати схопила Гуріка за кольчугу й, попри всю його міць, притягнула до себе.
— Бережи мого сина, Гуріку, — почув Ярві її здушений голос. — Він — усе, що в мене лишилося.
Відтак Золота Королева зі сторожею, почтом і численними рабами попрямувала назад до міста, тоді як Ярві простував безбарвним світанком до кораблів, щогли яких, наче ліс, хиталися на тлі неба, яке підпливало синцями. Він намагався йти, як батько, завжди охочий до битви. Дарма що ноги підгиналися, у пересохлому горлі дерло, почервонілі очі пекли, а серце переповнювали сумніви. У повітрі досі було чути запах диму.
Батько Мир лишився ридати на попелищі, а Ярві поквапився до залізних обіймів Матері Війни.
Чоловіча справа
Хвилі, що їх народжувала Мати Море, піднімали труп, перевертали його, шарпали за мокру одіж — він сіпався й ворушився, немов силкувався звестись. Хвилі з сичанням відкочувалися назад, волочили тіло за собою та кидали його на берег. Сплутане, у піні й піску, волосся лежало безживне, як жмутки водоростей на гальці.
Ярві дивився на труп, гадаючи, хто він. Чи то пак ким був. Хлопчиком чи чоловіком? Утікав він чи бився хоробро, коли помер?
Яке це тепер мало значення?
Корабель заскрипів кілем по піску, палуба здригнулася. Ярві заточився. Щоб не впасти, йому довелося схопитися за Гуріка. Воїни з глухим стукотом втягли весла, познімали з гаків щити й сипонули через борти на мілководдя, незадоволені тим, що причалили останніми — запізно, щоб зажити собі слави або якоїсь вартісної здобичі. За короля Утріка плавати на королівському кораблі вважалося за найвищу честь.
За короля Ярві честі в цьому не було ані крихти.
Кілька чоловіків узялися за носову линву й витягли корабель далі на берег, повз труп, який кидало прибоєм. Решта зі зброєю в руках уже поспішали до Амвенда. Містечко палало.
Ярві закусив губу, збираючись перелізти через борт бодай із крихтою королівської гідності, але держак позолоченого щита вирвався з кволої руки, заплутався в плащі, і молодий король заледве не полетів сторч головою в солону воду.