Джо Аберкромби – Пів короля (страница 9)

— Я намагався його зупинити. Але мерзотник мав захованого ножа. — Одем показав руку, і в руці його був кинджал. Довгий, з гагатовим навершником. Хоч Ярві й розпашів після сходження, та зненацька його від голови до ніг всипало морозом. — Я гірко картатиму себе, що не встиг урятувати любого небожа.

Недбалим рухом руки, немов відрізаючи шматок м’яса, Одем угородив кинджал бранцеві між шиєю і плечем, а тоді пхнув його ногою в обличчя. Кров зацебеніла на дощаний поміст.

— Що ти маєш на увазі? — вереснув Ярві пронизливим, ламким голосом і враз усвідомив, як багато довкола нього дядькових воїнів, озброєних і в обладунках.

Коли Одем спокійно, дуже спокійно наблизився до нього, Ярві на тремтливих ногах ступив крок назад, потім іще один, але позаду не було нічого — лише низьке поруччя та прірва за ним.

— Пригадую ту ніч, коли ти народився, — дядьків голос був холодний і рівний, як крига на зимовому озері. — Твій батечко лютував на богів за оте, що в тебе замість руки. Але я, дивлячись на тебе, завжди всміхався. З тебе вийшов би чудовий блазень, — Одем звів брови й зітхнув. — Але невже моя донька матиме за чоловіка однорукого хирляка? Невже Ґеттландія матиме пів короля? Каліку, що буде маріонеткою в руках матері? Ба ні, небоже, гадаю… що ні.

Кеймдаль схопив Ярві за руку й потягнув до себе. Скреготнула сталь, коли він вихопив меча.

— Ставайте за мене, мій…

Кров забризкала Ярві обличчя, майже засліпивши його. Кеймдаль упав навколішки, пирхаючи й булькочучи, притискаючи руку до шиї. Між пальців його текло щось чорне. Ярві глянув убік і побачив хмурого Гуріка, що тримав у руці кинджал, блискучий від Кеймдалевої крові. Кольчугу Ярві воїн-велетень із брязкотом кинув додолу.

— Ми повинні діяти на благо Ґеттландії, — промовив Одем. — Убити його.

Ярві, вражено роззявивши рот, сахнувся, і Гурік схопив його за плащ.

Тенькнуло, і батькова масивна золота пряжка розстібнулася. Несподівано звільнившись, Ярві поточився назад.

Дерев’яні перила боляче вдарили під коліна, і він із відчайдушним криком перекинувся через них.

Скелі, вода й небо завертілися довкола нього. Король Ґеттландії падав, і падав, аж доки вода не вдарила його з силою, з якою молот б’є по залізу.

А тоді Мати Море прийняла його у свої холодні обійми.

Ворог

Ярві прийшов до тями в темряві. Його давила задуха, з рота швидко вихоплювалися бульбашки повітря, і він, звиваючись, замолотив руками, заборсався, керований найпростішим інстинктом — вижити.

Либонь, боги мали ще на нього якісь плани, бо коли Ярві вже здавалося, що грудна клітка вибухне, якщо він не вдихне з того, що його оточувало, — байдуже, море то було чи небо, — його голова виринула з води. Бризки засліпили Ярві, він зайшовся кашлем, відчайдушно задригав ногами, але його знову потягло донизу, шарпнуло й закрутило течією.

Наринула хвиля і жбурнула його на скелю. Він схопився за гостру мушлю молюска-причепи й за жмуток слизьких зелених водоростей і зумів протриматися стільки, щоб вистачило на ще один ковток повітря. Промучившись якусь хвилю з пряжкою, Ярві нарешті розстібнув її та звільнився від обтяжливих обіймів пояса з мечем. М’язи ніг горіли, а він далі боровся з безжальним морем, силкуючись скинути важезні, наче свинцеві, чоботи.

Зібравши докупи всі свої сили, Ярві дочекався, коли чергова хвиля підняла його, і виліз, підтягуючись і тремтячи від натуги, на вузький кам’яний виступ, укритий медузами й гострими скойками. Прискалок цей раз по раз омивало солоними бризками.

Поза всяким сумнівом, Ярві неабияк пощастило лишитися живим, але щасливцем він себе не почував.

Він опинився у фіорді, з північного боку фортеці. Вузьку затоку оточували, здіймаючись стіною, зубчасті скелі, а між ними вирували піняві хвилі, точили камінь, плескаючи, хлюпочучи й розлітаючись фонтанами блискучих крапель. Ярві відліпив мокре волосся з очей, сплюнув сіль із рота. У горлі дерло, обидві руки — і здорова, і хвора — були подряпані й пекли страшенно.

Імпульсивне рішення зняти кольчугу врятувало йому життя, але стьобаний підобладунок набряк водою. Ярві засмикав ремінці. Нарешті розстібнув, скинув його з себе й зіщулився, тремтячи від холоду.

— Бачиш його? — почувся голос згори, так близько, що Ярві припав до слизької скелі й прикусив собі язика.

— Мертвий, мабуть, — другий голос. — Розбився об скелі. Мати Море забрала його — це вже напевне.

— Одемові потрібне тіло.

— То нехай тоді Одем його й виловлює.

— Або Гурік, — долучився третій голос. — Це ж він упустив каліку.

— І котрому з них ти першому запропонуєш поплавати, Одему чи Гуріку?

Пролунав регіт.

— Незабаром тут буде Ґорм. У нас немає часу вишукувати в морі однорукі трупи.

— Вертаймося до кораблів, а королеві Одему скажемо, що його небіж розкошує на дні…

Голоси стали стихати, віддаляючись у напрямку піщаного берега.

Король Одем. Рідний дядько, якого Ярві любив, як рідного батька. Який повсякчас був поруч із заспокійливим словом і співчутливою усмішкою, який спрямовував, поклавши руку на плече. Його рідна кров! Здоровою рукою Ярві чіплявся за скелю, натомість калічена затремтіла, стиснувшись у кулак. Батькова лють зненацька прокинулась у ньому з такою силою, аж йому забило дух. Але мати завжди казала: «Ніколи не турбуйся про те, що сталося, турбуйся про те, що станеться».

Мати.

На згадку про неї Ярві жалісливо схлипнув. Золота Королева завжди знала, що робити. Але ж як до неї дістатися? Ґеттландські кораблі вже відпливали. Невдовзі сюди прибудуть ванстерці. Усе, що лишалося Ярві, — це чекати на темряву. А потім якимось способом перебратися через кордон і податися на південь, до Торлбю.

Спосіб завжди є.

Якщо йому доведеться пройти босоніж сотню миль лісом, він пройде. Він помститься і сволоті дядечку, і цьому зрадливому поганцеві Гуріку! Він помститься й поверне собі Чорний престол. Ярві клявся в цьому знову й знову, тимчасом як тіні видовжувалися, а Мати Сонце помалу ховала своє лице за скелями.

Та він забув про найбезжальнішого месника — приплив. Невдовзі крижані хвилі досягли прискалка, за який чіплявся Ярві. Вода піднялася йому до босих стоп, згодом до кісточок, до колін, і по недовгім часі море навісніло у вузькій затоці зі ще більшою люттю, ніж раніше. Ярві охоче порозмірковував би над тим, який спосіб дій йому слід вибрати, але коли вибору немає, розмірковувати над ним не доводиться.

Тому він подерся нагору. Змучений і зболений, він дрижав від холоду, хлипав і кляв Одема, шукаючи на слизькій скелі, куди поставити ногу чи за що вхопитись рукою. Ризик був жахливий, але віддатися на ласку Матері Моря, сподіватися, що вона тебе пожаліє, — ще гірше, бо кожному моряку відомо: вона не знає жалю.

З останніх сил Ярві підтягнувся й переліз через край урвища, потім перекотився й якусь хвилю лежав горілиць у чагарнику, важко відсапуючи. Застогнав, перевертаючись на живіт, і почав підводитися.

Щось ударило його по голові, з рота вихопився крик, а перед очима спалахнуло блискуче сяйво. Земля похитнулась і боляче вдарила його в бік. Причмелений, Ярві звівся рачки, спльовуючи кров’ю.

— Ага, ґеттландська собака, по патлах бачу.

Ярві зойкнув, коли його смикнули вгору за волосся.

— Радше щеня.

Чобіт зацідив йому в дупу, і Ярві зарився обличчям у землю. Він прорачкував кілька кроків, і його знову копнули. Над ним стояли двоє чоловіків. У кольчугах і зі списами. Ванстерці, без сумніву. Хоча, крім довгих косичок довкола жорстких облич, вони мало чим відрізнялися від воїнів, які похмуро дивилися на Ярві під час тренувальних боїв у Торлбю.

Беззбройному всі озброєні видаються однаковими.

— Вставай, — наказав ванстерець, ще одним копняком збиваючи Ярві.

— Тоді перестань мене кóпати, — важко видихнув той.

За це він дістав ратищем в обличчя й вирішив більше не жартувати. Один із ванстерців схопив його за комір подертої сорочки й напівповів-напівпотягнув за собою.

Воїни були повсюди, деякі з них — верхи на конях. Траплялися й селяни — либонь, ті, що повтікали, побачивши кораблі, а тепер повернулися до своїх зруйнованих домівок. Вимазані сажею, з патьоками сліз на обличчі, вони порпалися на згарищі. Тіла мертвих виклали в ряд і підготували до спалення. Морський вітер лопотів саванами.

Однак зараз увесь жаль Ярві потрібен був для самого себе.

— На коліна, собако!

Його знову пхнули на землю, він простягся долі й вирішив цього разу не поспішати підводитися. Кожен віддих вихоплювався стогоном із роз’юшеного рота, що пульсував болем.

— Що це ти мені приволік? — пролунав чистий голос, дзвінко й переливчасто, немовби співав пісню.

— Ґеттландця. Виліз із моря біля фортеці, мій королю.

— Дивні дари часом викидає на берег Мати Вод. Поглянь-но на мене, морське створіння.

Долаючи біль, Ярві поволі, з острахом підвів голову й побачив два великих чоботи зі стертими сталевими носаками. Потім просторі штани в червоні й білі смужки. Важкий пояс із золотою пряжкою, руків’я дворучного меча й чотирьох кинджалів. Сталеву кольчугу з ламаними лініями втопленого в неї золота. Широкі плечі, на яких лежало біле хутро з вовчою головою, у порожній очницях якої червоніли гранати. Ланцюг із нанизаних упереміш золотих, срібних і оздоблених миготливими самоцвітами навершників, що їх знято з мечів переможених супротивників. Їх було так багато, що ланцюг обернули тричі довкола грубезної шиї, і він усе одно звисав аж до пояса. Нарешті — так високо, що чоловік здався йому велетнем, — Ярві побачив над собою перекошене, як повалене вітром дерево, пооране зморшками обличчя, посріблені сивиною довге волосся й розкошлану бороду, викривлені в посмішці очі й губи. Посмішці, з якою чоловік роздивляється жуків, міркуючи, котрого б то з них йому розчавити.