Джо Аберкромби – Пів короля (страница 11)
— Якби ми шукали якість, то пішли б на другий кінець вулиці.
— Хто ж змащує віз найкращою оливою? — мовив другий голос.
Над головою затупотіли кроки, згори посипався пил, рухомі постаті затулили світло в шпаринах між дошками. В’язні довкола Ярві заціпеніли й затамували дихання, щоб краще чути. До них долинув притлумлений голос власника. Меду в ньому було вже менше.
— Ось маєте шість здорових інглінгів. Нашою мовою вони ледве говорять, зате добре розуміють батіг. Чудовий вибір для тяжкої роботи за вигідною ціною…
— Добрим смальцем воза теж не мастять, — відказав другий голос.
— Показуй нам дьоготь, работорговцю, — гарикнув перший.
Іржаві від вологи завіси зарипіли, і ляда вгорі піднялася. Раби, безпорадно зіщулившись на світлі, інстинктивно збилися докупи, Ярві серед них. Хоч рабом він став віднедавна, але в тому, як безпорадно щулитися, досвід мав неабиякий. Під жалісливий передзвін ланцюгів торговцеві щедрою лайкою та кийком вдалося сяк-так вишикувати невільників у хитливу, хрипучу шеренгу.
— Сховай ту руку, щоб ніхто її не бачив, — просичав він до Ярві, і той втягнув долоню в подертий рукав.
Він прагнув лише одного — щоб його купили й забрали з цього смердючого пекла назовні, перед очі Матері Сонця.
Два покупці обережно спустилися сходами. Перший був дебелий і лисуватий, на його шипованому поясі висів скручений бич, а сердитий погляд з-під нахмурених брів повідомляв, що з його власником краще не жартувати. Другий — значно молодший, високий, стрункий і миловидий, з рідкою борідкою та скривленими в гіркій гримасі тонкими губами. Ярві помітив, як на його шиї зблиснув нашийник. Отже, також раб, хоч і у ласці в господарів, судячи з одягу.
Работорговець уклонився і вказав кийком на вишикуваних рабів.
— Найдешевший товар, — повідомив він без прикрас. Пишномовні слова тут прозвучали б безглуздо.
— Якась жалюгідна потолоч, — сказав миловидий раб, зморщивши ніс від смороду.
Його кремезного супутника це не відлякало. М’язистою рукою він обхопив раба за плечі й притягнув до себе, а тоді тихо промовив по- галінейськи:
— Нам потрібні веслярі, а не королі.
Цією мовою розмовляли в Саґенмарку й на островах, але Ярві вчився на міністра, і тому знав більшість мов Потрощеного моря.
— Капітанка не така дурна, Тріґґу, — відказав миловидий раб, нервово торкаючись нашийника. — А ну ж вона здогадається, що ми її дуримо…
— Скажемо, що кращих не було, — Тріґґові безпристрасні очі вивчали убоге зборисько. — А потім ти їй видаси нову пляшку і вона про все забуде. Чи тобі не потрібне срібло, Анкране?
— Знаєш, що потрібне, — Анкран скинув Тріґґову руку, ще більше скривився й почав витягати невільників із ряду, навіть не завдаючи собі клопоту їх оглянути. — Цей… цей… цей…
Його рука затрималася біля Ярві, а тоді стала віддалятися.
— Я вмію веслувати, сер, — це була найбільша брехня в житті Ярві. — Я був помічником рибалки.
Урешті-решт Анкран відібрав дев’ятьох. Серед них був сліпий тровенландець, якого батько продав, щоб не продавати корову, старий острів’янин із кривим хребтом і кульгавий ванстерець, який ледве стримував кашель, аж доки за нього не заплатили.
Ну і ще Ярві, законний король Ґеттландії.
Після затятого торгу Тріґґ і Анкран урешті погодилися на ціні з работорговцем. Блискуча струминка рубленого срібла[3] перетекла йому в пригорщу, трохи повернулося до капшука, а ось більшу частину покупці поділили між своїми кишенями й таким чином — як зрозумів Ярві — обікрали свою капітанку.
За його підрахунками, він коштував менше, ніж добра вівця.
Утім, скаржитися на ціну Ярві не збирався.
Одна родина
«
Порівняно зі швидкими й стрункими суднами ґеттландців, це була незграбна, черевата потвора, що сиділа глибоко у воді; із занедбаним дерев’яним корпусом, який густо обліпили зелені водорості й молюски-причепи, двома обрубками які правили за щогли, двадцятьма чотирма парами здоровенних весел, тупими носом і кормою, на яких горбилися надбудови з прорізями вікон.
— Ласкаво просимо до твого нового дому, — мовив Тріґґ, штовхаючи Ярві на трап поміж двома похмурими охоронцями.
На юті сиділа темношкіра дівчина й, гойдаючи одною ногою, спостерігала за новими рабами.
— Це найкраще, на що ви спромоглися? — запитала вона майже без акценту й легко зіскочила на палубу.
Вона теж мала невільницький нашийник, але зі скрученого дроту, а її ланцюг був довгий і легкий, частково намотаний на руку, наче прикраса, яку дівчина сама вирішила поносити. Отже, це рабиня у ще більшій ласці, ніж Анкран.
Вона зазирнула в рот кашливому ванстерцю й поцмокала язиком, потім потицяла пальцем у скривлений хребет шенда й невдоволено чмихнула.
— Капітанка не буде в захваті від цієї шушвалі.
— А де ж вона сама, наша преславна проводирка? — З Анкранового тону видавалося, що йому відомо де.
— Спить.
— П’яна?
Дівчина порозмірковувала над запитанням, злегка ворушачи губами, ніби підраховувала щось подумки.
— Не твереза.
Переймайся курсом, Сумаеле, — буркнув Тріґґ, штовхаючи Ярві та його товаришів по нещастю далі. — Веслярі — то моя турбота.
Коли Ярві човгав повз неї, Сумаель примружила темні очі й пильно глянула на нього. Верхня губа її була розрубана, і крізь щілину виднів трикутничок білих зубів. Ярві мимоволі замислився над тим, із якої південної країни вона родом і як потрапила сюди. Чи старша вона за нього, чи молодша, важко було сказати, адже волосся мала підстрижене коротко.
Раптом Сумаель блискавично схопила його за зап’ясток і викрутила так, що з подертого рукава показалася долоня.
— Цей має скалічену руку, — мовила без насмішки, лише стверджуючи факт, немовби помітила в стаді кульгаву корову. — Тільки два пальці, — Ярві силкувався висмикнути руку, але дівчина виявилася сильнішою, ніж він гадав. — Та й ті мають кепський вигляд.
— Клятий работорговець! — Анкран проштовхався до Ярві, схопив його за зап’ясток, щоб поглянути. — Ти ж сказав, що вмієш веслувати!
Ярві лише стенув плечима й пробурмотів:
— Я ж не сказав, що добре.
— Схоже, у цьому світі вірити нікому не можна, — здійнявши чорну брову, мовила Сумаель. — І як він веслуватиме одною рукою?
— Якось пристосується, — підходячи, відказав Тріґґ. — У нас дев’ять вільних місць і дев’ять рабів. — Він навис над дівчиною, мало не торкаючись її гострого носа своїм плескатим. — Чи, може, ти хочеш пересісти на лавку?
Сумаель лизнула рубець на губі та обережно відступила.
— Я краще перейматимуся курсом.
— Чудова думка. Каліку прикувати до Джаудового весла.
Ярві потягли проходом між лавками, на яких за величезними веслами сиділо по три чоловіки — усі голомозі, худорляві, у нашийниках. Усі дивилися на нього з різною сумішшю співчуття, жалощів до себе, нудьги й презирства.
Якийсь чоловік, згорбившись рачки, драїв палубу. Обличчя його ховалося за сплутаними пелехами й бородою невизначеного кольору. Він мав такий нужденний вигляд, що проти нього будь-хто з веслярів видавався королевичем. Охоронець байдуже копнув його, наче бездомного пса, і неборака відповз із дороги, волочучи за собою важезний ланцюг. Чого-чого, а ланцюгів на кораблі, схоже, не бракувало.
Із силою — більшою, ніж того вимагали обставини, — Ярві жбурнули на лавку між двома іншими рабами, вигляд яких аж ніяк не підбадьорював. На кінці весла сидів здоровезний південець із грубою складкою м’язів у тому місці, де мала бути шия. Задерши голову, він дивився, як над ними кружляють морські птахи. Біля кочета[4] сидів похмурий чоловік у літах, невисокий, але кремезний, і длубався в мозолях на широких долонях. Його жилаві передпліччя були вкриті густим сивим волоссям, а на щоках видніли судини, що потріскали від життя просто неба.
— А хай йому грець! — хитаючи головою, буркнув старший, коли охоронці прикували Ярві біля нього. — У нас на веслі каліка.
— Ти ж молився про допомогу, хіба ні? — не обертаючи голови, відказав південець. — Ось і маєш.
— Я молився про допомогу з двома руками.
— Будь вдячним і за половину того, про що просив, — мовив Ярві. — Повір мені, я взагалі не просив собі такої долі.
Здоровило скоса поглянув на Ярві, і кутики його губ трішки задерлися догори.
— Коли треба підняти важку ношу, то піднімай, а не плачся. Я Джауд, а твій похмурий сусід по веслу — Рульф.
— Мене звати Йорв, — відповів Ярві, що заздалегідь продумав свою історію.
Старший весляр тренованим рухом скрутив язик трубочкою, смикнув головою набік і сплюнув за борт.
— Тепер ти ніхто, і край. Забуть про все, крім наступного змаху весла. Так легше.
Джауд важко зітхнув.