Джо Аберкромби – Пів короля (страница 12)

— Не дозволяй Рульфові вичавити з тебе всю веселість. Він кислий, як лимон, але добрий товариш, що прикриє тобі спину, — південець надув щоки й пихнув. — Хоча, треба визнати, що цього ніколи не станеться, поки ви прикуті до весла пліч-о-пліч.

Ярві сумовито розсміявся — можливо, вперше, відтоді як став рабом. Можливо, вперше, відтоді як став королем. Та сміх його не тривав довго.

Дверцята юта зі стуком розчахнулися, і звідти бундючною ходою на світло вийшла жінка, театрально здійняла руки й пронизливо вигукнула:

— Я прокинулась!

Вона була дуже висока, з гострими, яструбиними рисами обличчя, блідим шрамом, що перетинав смуглу щоку, і волоссям, зібраним у вузол. Її вбрання було строкатою і вкрай непрактичною мішаниною десятка культур: шовкова сорочка, з рукавів якої звисали обтріпані торочки; сріблясте хутро, яке ворушив вітер; рукавиця без пальців на одній руці, безліч перснів на другій; оздоблений кришталем пояс, золочений кінець якого хльоскав по руків’ю кривого меча, почепленого безглуздо низько.

Жінка відштовхнула ногою найближчого весляра, щоб поставити гостроносий чобіт на лавку, і, зблиснувши золотими зубами, широко всміхнулася до всього корабля.

Невільники, сторожа й матроси негайно заходилися плескати в долоні. Не приєдналися до них тільки Сумаель, що сиділа на юті, вперши язик у щоку, обідранець, який далі шурував пемзовим шкребком палубу, та Ярві, колишній король Ґеттландії.

— Клята сука, — плещучи, витиснув Рульф крізь вищирені в робленій усмішці зуби.

— Краще плескай, — прошепотів Джауд.

Ярві здійняв обидві руки.

— До цього вони придаються ще гірше, ніж до веслування.

— Досить, діти мої! — вигукнула жінка, від надміру почуттів притискаючи всіяний перснями кулак до грудей. — Ви чините мені забагато честі! А втім, нехай мої слова вас не спиняють. Для тих, хто нещодавно долучився до нашої команди, я хотіла б відрекомендуватися. Я — Ебдель Арік Шадікширрам, ваша капітанка й піклувальниця. Ви, звісно, чули про мене, бо ж ім’я моє відоме по всьому Потрощеному морю й далеко за його межами, ген до мурів Першограда і далі.

Вух Ярві її слава не досягла, але мати Ґундрінг завжди казала, що «мудрий промовець спершу вчиться, коли мовчати».

— Я могла б почастувати вас захопливими розповідями про своє яскраве минуле, — провадила жінка далі, бавлячись золотим кульчиком із пір’їнами, що звисали нижче плечей. — Про те, як я командувала флотом імператриці в переможній битві біля Фулку, про те, як була фавориткою самого герцога Мікедаса, але відмовилася стати його дружиною, про те, як розкидала морську блокаду Інчіма, як плавала крізь найжахливішу з часів Божого Розламу бурю, як спіймала кита і ще багато всілякого. Але навіщо? — Вона любовно поплескала найближчого до себе невільника по щоці, та так, що всі добре почули звук ляпанців. — Досить буде лише сказати, що тепер цей корабель для вас — цілий світ, а на його палубі я наказую, а ви слухаєтеся.

— Ми наказуємо, — відлунив Тріґґ, обводячи веслярів похмурим поглядом, — а ви слухаєтеся.

— Попри прикру потребу замінити кількох ваших побратимів, сьогоднішній день приніс нам непоганий зиск, — численні пряжки на чоботах Шадікширрам подзенькували, коли вона поважно пройшлася між лавками. — Сьогодні ввечері ви матимете кусень хліба і ковток вина, — невільники привітали цей приголомшливий вияв щедрості поодинокими вигуками. — Хоча ви всі належите мені…

Тріґґ голосно кахикнув.

— …та іншим пайовикам нашого відважного судна…

Тріґґ схвально, хоч і обережно, кивнув.

— …але мені хотілося б думати про всіх нас як про одну родину! — Капітанка широко розкинула руки, немовби прагнула обійняти весь корабель. Широченні рукави залопотіли на вітрі, неначе крила якогось дивоглядного велетенського птаха, що злинає в повітря. — Тут я — зичлива бабуня, Тріґґ та охоронці — добрі дядечки, а ви — дітлашня, що завдає всіляких турбот. І всі ми поєднані боротьбою проти безжальної Матері Моря, споконвічного й лютого ворога моряків! Вам, дітки, пощастило, адже милосердя, щедрість і доброта — це мої великі слабкості, — на ці слова Рульф з огидою сплюнув харкотиння. — Більшість із вас збагне, що краще бути слухняними дітьми, але… можливо… — усмішка Шадікширрам зникла, і її темне обличчя скривилося в удаваній гримасі болю, — можливо, серед вас є невдоволені, які думають про те, щоб піти власним шляхом.

Тріґґ несхвально щось пробурчав.

— Обернутися спиною до люблячої родини. Покинути своїх братів і сестер. Залишити наше вірне товариство в котромусь із портів. — Шадікширрам провела пальцем по щоці вздовж тоненького шраму й вищирила зуби. — Може, навіть про те, щоб здійняти зрадливу руку на тих, хто турботливо піклується про нього.

Тріґґ обурено засичав.

— Якщо якийсь диявол буде навіювати вам такі думки… — Капітанка схилилася над палубою. — Подумайте про того, хто останнім намагався це зробити.

Вона випросталася з важким ланцюгом у руці й різко смикнула його, збивши з ніг брудного чистильника палуби. Зойкнувши, той покотився клубком із рук, ніг, лахміття й волосся.

— Не підпускайте це невдячне створіння до клинка, до будь-якого гострого заліза! — Шадікширрам стала на нього. — Ні до столового ножа, ні до обрізача нігтів, ні навіть до рибальського гачка! — Вона пройшлася по бідоласі, вминаючи високі підбори йому в спину, і ні на мить, попри хитку поверхню, не втратила рівноваги. — Він ніхто, ви чуєте мене?

— От клята сука, — знову прошепотів Рульф, коли вона граційно зіскочила з голови обідранця.

Ярві дивився, як бідолашний чистильник поволі звівся рачки, обтер кров із рота, підібрав шкребок і без жодного звуку повернувся до роботи. Лише його очі, що на якусь мить показалися з-за пасем сплутаного волосся, коли він поглянув услід капітанці, блимнули яскраво, як зорі.

— А тепер… — Шадікширрам легко вибігла драбиною на ют і зупинилася, крутячи персні на пальцях. — Курс на південь, до Торлбю, мої діти! На нас чекає великий зиск! Анкране?

— Слухаю, моя капітанко, — Анкран схилив чоло так низько, що ледве-ледве не вдарив ним об палубу.

— Принеси мені вина змочити горло після всієї цієї балаканини.

— Ви чули вашу бабуню! — проревів Тріґґ, розмотуючи бич.

Затупотіли ноги, почулися вигуки, свист линви й рипіння дерева — кілька вільних матросів кинулися віддавати швартові й готувати «Південний вітер» до відходу з гавані Вульсґарда.

— І що тепер? — прошепотів Ярві.

Рульф лише гірко присвиснув у відповідь на таку наївність.

— Тепер? — Джауд поплював на долоні й узявся обома дужими руками за вигладжений держак. — Тепер ми будемо веслувати.

Налягли!

Дуже швидко Ярві пошкодував, що не залишився в підвалі работорговця.

— Налягли!

Тріґґові чоботи відбивали безжальний ритм, коли наглядач походжав поміж лавками зі скрученим бичем у м’ясистих руках, видивляючись невільників, яких треба було підбадьорити. Грубий голос гримотів із нещадною розміреністю.

— Налягли!

Те, що суха рука Ярві з веслом давала раду ще гірше, ніж із руків’ям щита, не стало несподіванкою. Однак проти Тріґґа майстер Гуннан видавався тепер турботливою нянечкою. У наглядача на всі негаразди першою відповіддю був батіг, але коли після шмагання нові пальці у Ярві не відросли, Тріґґ примотав його скарлючений зап’ясток ременями, що постійно натирали шкіру.

— Налягли!

З кожним надсильним змахом жахливого весла руки, плечі й спина боліли дедалі більше. Хоча його попередники вигладили держак до тьмяного блиску й протерли шкури на лавці так, що ті зробилися м’які, як шовк, із кожним ударом весла у Ярві з’являлося дедалі більше мозолів на руках і дедалі більше саден на дупі. З кожним ударом весла рубці від бича, синці від копняків, досі незагоєні опіки біля недбало закутого нашийника пекли дедалі сильніше, роз’ятрені солоною водою й солоним потом.

— Налягли!

Муки перейшли всі межі витривалості, які Ярві тільки міг уявити, але просто диво, на які нелюдські зусилля міг спонукати батіг в умілих руках. Щойно десь чувся його ляск чи бодай рипіння Тріґґових чобіт, як Ярві здригався, схлипував і тягнув весло трохи сильніше, цідячи слину крізь зціплені зуби.

— Хлопчина довго не протягне, — бурчав Рульф.

— Один змах за раз, — заспокійливо шепотів Джауд, невпинно веслуючи дужими, плавними й розміреними змахами, неначе був із дерева й заліза. — Дихай повільно. Дихай у ритмі весла. Один за раз.

Невідь-чому, але це трохи допомогало.

— Налягли!

Стукотіли весла в кочетах, бряжчали ланцюги, поскрипували напнуті линви, рипів дерев’яний корпус. Невільники на веслах стогнали, лаялися, молилися чи понуро мовчали. «Південний вітер» помалу-малу посувався вперед.

— Один змах за раз, — м’який Джаудів голос, неначе провідна нитка, вів Ярві крізь імлу страждання. — Один за раз.

Важко сказати, що завдавало йому тяжчих тортур: чи жалючі удари бича, чи здерта шкіра, чи пекучий біль у м’язах, чи голод, чи холод, чи бруд, чи негода. І все ж безугавне шур-шур шкребка від одного кінця палуби до другого і назад, довгі пелехи, що гойдалися перед обличчям безіменного чистильника, посмугована басаманами спина, що світила крізь дрантя, тремтливі, скривлені вуста, за якими видніли жовті зуби, — усе це нагадувало Ярві, що може бути гірше.

Завжди може бути гірше.

— Налягли!