Джо Аберкромби – Пів короля (страница 13)

Іноді богів брав жаль до його мук, і вони посилали повів ходового вітру. Тоді Шадікширрам з виглядом багатостраждальної матусі, яка не може не побалувати невдячне дитя, блискала золотою усмішкою, наказувала сушити весла й розгортати незграбні вовняні вітрила, зміцнені шкіряними смужками, а тоді безтурботно проголошувала, що милосердя — її найбільша слабкість.

Тоді зі сльозами вдячності на очах Ярві втомлено відкидався на нерухоме заднє весло, дивився, як ляскає й надимається над головою вітрило, і дихав густим смородом, що йшов від понад сотні пітнявих, зневірених і змучених людей.

— А коли ми миємося? — якось під час одного з таких блаженних перепочинків запитав Ярві.

— Коли про це потурбується Мати Море, — пробурчав Рульф.

Це траплялося не так уже й рідко. Крижані хвилі розбивалися об борти судна, і їхні бризки раз по раз мочили веслярів до кісток. Мати Море заливала палубу й хлюпотіла під ногами, доки все не вкривалося цупкою кіркою солі.

— Налягли!

Кожна трійка була скута ланцюгом з одним замком на всіх, ключі від якого були тільки в Тріґґа й Шадікширрам. Прикуті до лавки, раби- веслярі щовечора поїдали мізерний пайок. Прикуті до лавки, щоранку сідали навпочіпки над побитим відром. Прикуті до лавки, щоночі спали, вкриваючись смердючими ряднинами та облізлими шкурами, а повітря виповнювалося їхніми стогонами, хропотом, бурмотінням і парою від теплого дихання. Прикуті до лавки, раз на тиждень сиділи нерухомо, поки їм голили сяк-так голови й підборіддя, щоб позбутися вошей. Щоправда, крихітних пасажирів це нітрохи не спиняло.

Лише раз Тріґґ неохоче дістав ключ і відімкнув один із невільницьких замків. Це сталося, коли одного морозного ранку кашливого ванстерця знайшли мертвим. Його витягли з-поміж сусідів по веслу, що сиділи з порожніми виразами, і перекинули за борт.

Смерть ванстерця прокоментував тільки Анкран, який, посмикуючи ріденьку борідку, зауважив:

— Треба буде знайти заміну.

Попервах Ярві на якусь мить злякався, що решті веслярів доведеться працювати трохи важче. Потім він зрадів, сподіваючись, що натомість вони матимуть трохи більше їжі. А потім йому стало гидко через такі думки.

А проте не аж так гидко, щоб відмовитися від пайка ванстерця, якби Ярві його запропонували.

— Налягли!

Він не знав, скільки разів увечері знеможений, виснажений до краю западав у сон; скільки разів уранці задерев’янілий від учорашнього напруження сил, скімлячи, прокидався лише для того, щоб дістати удара батогом і братися за весло знову; скільки днів провів, не думаючи ні про що, крім наступного змаху. Але врешті-решт настав той вечір, коли Ярві не провалився відразу в сон без сновидінь. Коли м’язи його почали тверднути, перші криваві мозолі луснули й загоїлися, а батіг уже не опускався на нього так часто.

«Південний вітер» стояв на якорі в якомусь фіорді, тихо погойдуючись на хвилях. Ішов рясний дощ, тож вітрила спустили і, як велетенський намет, розтягнули над палубою. Краплі гучно барабанили по напнутій тканині. Тим, хто вмів рибалити, видали вудочки. Зокрема й Рульфові, що, згорбившись у темряві, сидів біля кочета й тихо мурмотів щось до риби.

— Як на однорукого, ти гріб сьогодні пристойно, — сказав Джауд, спираючи босу ногу на весло й подзенькуючи ланцюгом.

— Угу, — Рульф сплюнув крізь кочет. Сяйво Батька Місяця вихопило з темряви усмішку на його широкому обличчі. — Ми ще, може, зробимо з тебе пів весляра.

І хоча один із них народився за багато миль від батьківщини Ярві, а другий — за багато років до його народження, хоча він знав про них лише те, про що міг здогадатися з їхніх облич, і хоча веслування на торговій галері — не бозна-який вчинок для сина короля Утріка Ґеттландського, — та, попри це все, Ярві зашарівся з гордості, такої сильної, аж на очі йому навернулися сльози. Таким-бо є дивний і могутній зв’язок, що виникає між товаришами по веслу.

Коли ти прикутий поруч із кимось, коли ти ділиш із ним їжу й негаразди, удари бича та стусани Матері Моря, коли підлаштовуєшся під його ритм, двигаючи разом із ним величезну колоду, коли крижаними ночами тулишся до нього, щоб не лишатися з байдужим холодом наодинці, — ось тоді ти пізнаєш цю людину. Минув лише тиждень, відколи Ярві посадили між Рульфом і Джаудом, а він уже мимоволі замислювався, чи були коли-небудь у нього кращі друзі.

Щоправда, мабуть, це більше говорило про його колишнє життя, ніж про теперішніх товаришів.

Наступного дня «Південний вітер» зайшов у гавань Торлбю.

На баку насуплена Сумаель, вигукуючи команди, кермуючи й лаючись, вела черевату галеру поміж інших суден до метушливої пристані, а Ярві тим часом не міг повірити, що живе в тому самому світі, у якому колись був королем. І попри це, він був тут. Удома.

Стрімкими схилами здіймалися тісні яруси знайомих сірих будинків — що вище, то старіших і пишніших, — аж доки очі Ярві не спинилися на верхівці поритої тунелями гори, де, чорна на білому тлі неба, розсілася цитадель, у якій він виріс. Онде шестикутна вежа, де були покої матері Ґундрінг, — там він здобував науку, виконував завдання наставниці, мріяв про своє щасливе майбутнє міністра. Онде блискуча мідяна баня Зали Богів, де він заручився з кузиною Ісріун; їхні руки були перев’язані рушником, а потім її вуста торкалися його вуст. А он — пагорб, із якого колись Ярві дивився на кургани пращурів і де перед богами й людьми клявся помститися вбивцям свого батька.

Чи зручно сидіти на Чорному престолі королеві Одему? Чи люблять і вихваляють його підданці, які нарешті мають правителя, яким можна пишатися? Авжеж.

Чи мати Ґундрінг стоїть обік нього й нашіптує на вухо напутливі мудрі поради? Найпевніше, що так.

Чи новий учень зайняв місце Ярві й тепер сидить на його стільці, годує голубів і щовечора приносить наставниці гарячий чай? Хіба могло бути інакше?

Чи лила Ісріун гіркі сльози, дізнавшись, що її наречений-каліка ніколи не повернеться? Як забула брата Ярві, так само легко забуде вона і його.

Мабуть, тільки мати сумуватиме за ним, та й те лише тому, що, попри всі її хитрощі-мудрощі, без сина-маріонетки на іграшковому престолі вся її влада зійде нінáщо.

Чи спалили вони корабель і звели для Ярві порожній курган, як для його потонулого дядька Утіля? Він у тому сумнівався.

Суха рука мимоволі стиснулася в тремтячий ґудзуватий кулачок.

— Що тебе гризе? — запитав Джауд.

— Тут був мій дім.

Рульф зітхнув.

— Послухай мудрішого, кухарчуку. Минуле краще лишити позаду.

— Я дав клятву, — відказав Ярві. — Клятву, від якої не втечеш, як не веслуй.

Рульф знову зітхнув.

— Послухай мудрішого, кухарчуку. Ніколи не давай клятв.

— Але коли ти вже дав, — утрутився Джауд, — що тепер?

Ярві похмуро глянув на цитадель, зціпивши зуби до болю. Може, це випробування боги послали йому як кару. Кару за надмірну довіру, за марнославство, за слабкість. Але вони лишили його живим. Дали можливість додержати клятви. Пустити кров підступному дядькові. Повернути собі Чорний престол.

Та боги не чекатимуть вічно. З кожним сходом сонця пам’ять про батька тьмянішатиме, з кожним полуднем материна влада слабшатиме, з кожним смерком дядькова рука стискатиме Ґеттландію міцніше. З кожним заходом сонця шанси Ярві танули в темряві.

Прив’язаний до весла й прикутий до лавки він не має змоги помститися й повернути собі королівство — це було зрозуміло.

Він повинен звільнитися.

Знаряддя міністра

З кожним каторжним змахом весла Торлбю, рідний дім і колишнє життя Ярві лишалися позаду. «Південний вітер» помалу посувався на південь, хоч його тезкó, вітер, не надто часто приходив веслярам на підмогу. На південь уздовж порізаного островами й фіордами ґеттландського узбережжя, повз обнесені мурами поселення, повз рибацькі човники, що гойдалися на хвилях, повз огороджені садиби серед пагорбів, поцяткованих овечими отарами.

Скрегіт зубів, порвані жили — нещадна війна Ярві з веслом тривала далі. Не можна сказати, що він перемагав. Тут ніхто не міг перемогти. Але, можливо, поразки його були не такими вже й розгромними.

Коли вони минали гирло річки Гельм, Сумаель провела їх попри берег, а весь корабель аж загудів від нашіптуваних молитов. Раби- веслярі кидали боязкі погляди в бік моря, на чорну хмару, що спіраллю вгвинчувалася в небо. Вони не могли побачити за нею уламки ельфійських веж на розколотих островах, але всі знали, що чаїться за обрієм.

— Строком, — з цікавістю й острахом пробурмотів Ярві.

У давні часи люди приносили з цих проклятих ельфійських руїн дивні реліквії, але, не встигнувши натішитися, хворіли й помирали, і зрештою Міністерство заборонило там бувати.

— Батьку Мире, захисти нас, — пробурчав Рульф, креслячи на серці невиразне плетиво священних символів.

Невільників не довелося підохочувати батогом, щоб ті подвоїли зусилля й залишили лиховісну тінь далеко позаду.

Іронія долі — збагнув одного дня Ярві — полягала в тому, що саме цим шляхом він мав би плисти на іспит. Під час тої подорожі королевич Ярві сидів би над книжками, закутаний у теплу ковдру, і навіть не замислювався би про страждання рабів-веслярів. Тепер, прикутий до невільницької лавки, він міг вивчати хіба що «Південний вітер». Сам корабель, людей на ньому й те, як їх використати, щоб звільнитися звідси.

Бо ж «найкраще знаряддя міністра — це люди», як завжди казала мати Ґундрінг.