Джо Аберкромби – Пів короля (страница 10)
— Що ти за один? — запитав велетень.
— Кухарчук, — слова насилу видобувалися із закривавленого рота. Калічену руку Ярві втягнув у мокрий рукав, щоб вона його не викрила. — Я впав у море.
— Зіграймо в загадки, — запропонував велетень, намотуючи пасмо довгого волосся на палець. — Угадай-но, як мене звати?
Ярві важко ковтнув. Гадати не було потреби.
— Ти Ґром-ґіль-Ґорм, Мечолам і Сиротитель, король ванстерців.
— Ти виграв! — Ґорм плеснув здоровенними долонями. — Але який буде твій виграш, ми ще побачимо. Справді, я король ванстерців. Зокрема й цих безталанних недобитків, яких твої земляки-ґеттландці сьогодні так безкарно грабували, вбивали і брали в рабство. Усупереч бажанню Верховного короля в Скекенгаузі, що наказав тримати мечі в піхвах. Він любить псувати нам забаву, авжеж, але маємо те, що маємо, — Ґорм обвів очима руйновище. — Як по-твоєму, кухарчуку, справедлива доля спіткала їх?
— Ні, — прохрипів Ярві, і брехати йому не довелося.
До короля підступила жінка. Волосся її було поголене, на голові лишилася тільки чорно-сива щетина. Довгі білі руки від плечей до кінчиків пальців були списані блакитними візерунками. Деякі з них Ярві пригадав зі свого навчання: взірці, як вичитувати майбутнє з зірок; кола в колах, що показували, як пов’язані між собою Малі Боги; руни, що позначали час, відстань, кількість — дозволені й заборонені. На зап’ястку жінка носила п’ять ельфійських браслетів, коштовних реліквій із прадавніх часів. Талісмани з викарбуваними на них символами, значення яких губилося в сивій давнині, палахкотіли золотом, сталлю й різнобарвним склом.
Ярві знав, хто ця жінка. Мати Скер, Ґормова міністерка. Та, що послала голуба до матері Ґундрінг, обіцянкою миру заманивши батька на смерть.
— Як звуть того короля Ґеттландії, що наказав учинити таку бійню? — запитала вона скрипучим голосом, достоту як у голуба.
— Одем, — відказав Ярві і з болем усвідомив, що це і є правда. Губи матері Скер скривилися, мовби вона скуштувала щось кисле.
— Отже, лис убив свого брата-вовка.
— Підступна звірота, — зітхнув Ґорм, неуважно крутячи на ланцюзі один із навершників. — Це мусило статись. Так само, як Мати Сонце мусить щоранку змінити Батька Місяця на небі.
— Короля Утріка вбив ти, — Ярві несвідомо сплюнув кров’ю.
— То ось що у вас кажуть! — Ґорм здійняв могутні руки, кинджали за поясом поворухнулися. — Чому ж тоді я не вихваляюся цим? Чому мої скальди ще не уславили цього в піснях? Хіба ж така перемога не варта того, щоб весело її відзначити? — Він зареготав і опустив свої лабети. — Мої руки по плечі в крові, кухарчуку, бо ж кров миліша мені за все на світі. Але хоч як мені не прикро, та не всі, хто помер, загинули від моєї руки.
Один із кинджалів висунувся з-за пояса, рогове руків’я дивилося на Ярві. Він міг би схопити його. Якби Ярві був такий, як його батько, чи брат, чи хоробрий Кеймдаль, що загинув, захищаючи свого короля, то метнувся б уперед, вихопив би кинджал, устромив би його Ґром-ґіль- Ґормові в черево й виконав би свою врочисту обітницю помсти.
— Хочеш цю цяцьку? — Ґорм дістав кинджал і, тримаючи за блискуче лезо, простягнув його Ярві. — То бери. Але знай: ще в колисці на мене дихнула Мати Війна, і провіщено, що жодному чоловікові мене не вбити.
Яким же величезним він здавався, коли стояв отак на тлі білястого неба, з розвіяним волоссям, у блискучій кольчузі і з приязною усмішкою на гартованому битвами обличчі! Невже оцьому велетові він поклявся мститися? Він, половина чоловіка, з одною справною рукою, тоненькою і блідою? Ярві посміявся б над своєї зухвалістю, якби не тремтів від холоду й страху.
— Його слід посадити на палю й випустити тельбухи воронам на поживу, — мовила Ґормова міністерка, уп’явши в Ярві блакитні очі.
— Ти завжди це кажеш, мати Скер, — Ґорм заховав кинджал за пояс. — Але ворони ніколи мені не дякують. Це ж лише хлопчисько. Навряд чи це він замислив усю цю різанину, — король ванстерців навіть не усвідомлював, наскільки це правда. — На відміну від шляхетного короля Одема, я не маю потреби звеличуватися, убиваючи слабких.
— А як же справедливість? — Міністерка похмуро глянула на вкриті саванами тіла, по боках її голеної голови виразно ворухнулися м’язи. — Простолюд зголоднів за помстою.
Ґорм випнув губи й пустив звук, схожий на пердіння.
— Така вже доля простолюду — голодувати. Невже ти нічого так і не навчилася від Золотої Королеви Ґеттландії, мудрої і прекрасної Лайтлін? Навіщо вбивати те, що можна продати? Надіньте на нього нашийник і киньте до решти.
Ярві вереснув, коли один із ванстерців смикнув його догори, а другий заклацнув на шиї грубий залізний обруч.
— Якщо передумаєш щодо кинджалу, відшукай мене, — гукнув йому Ґорм, не перестаючи всміхатися. — Бувай здоровий, колишній кухарчуку!
— Чекайте! — засичав Ярві, збагнувши, що зараз станеться. Мозок його гарячково шукав якогось виверту. — Чекайте!
— Чого чекати? — відрізала мати Скер. — Заткніть його, щоб не бекав.
Від удару в живіт перехопило дух. Ярві змусили дошкандибати до старого пенька, і поки один ванстерець тримав його, другий кліщами приніс із кузні розжарений до жовтого штир і вставив його в замок нашийника. Перший чоловік ударив по ньому молотком, щоб заклепати, але схибив, і молоток тільки черкнув штир, бризнувши розтопленим залізом бранцеві на шию.
Ще ніколи Ярві не відчував такого болю. Він кричав криком, шипів, як чайник з окропом, надсадно хлипав і звивався на колоді. Котрийсь із ванстерців схопив його за сорочку й кинув у смердючу калюжу. Залізо зашипіло, вистигаючи.
— Одним кухарчуком менше, — обличчя матері Скер було біле, як молоко, і гладеньке, як мармур, а очі — сині, наче зимове небо. І в них не було ані крихти жалю. — Одним рабом більше.
ПІВДЕННИЙ ВІТЕР
Найдешевший товар
Ярві сидів навпочіпки у смердючій темряві, мацаючи пальцями болючі опіки на шиї та свіжі порізи на абияк поголеній голові, обливаючись потом удень і хапаючи дрижаки вночі, слухаючи стогони, скімлення й молитви без відповіді, що вихоплювалися з надірваних горлянок людської покиді. З його власної — чи не найголосніше.
Найкращий товар тримали нагорі — чистих, нагодованих, у відполірованих до блиску нашийниках, їх виставляли вздовж вулиці, щоб привабити покупців. Слабших, менш умілих чи менш вродливих приковували ланцюгами до ґрат на задвірку невільницького дому й лупцювали доти, доки ті не навчаться всміхатися відвідувачам. А тут, унизу, в мороці й бруді животіли старі, хворі, недоумкуваті й каліки, що, наче свині, гризлися між собою за недоїдки.
На величезному невільницькому ринку Вульсґарда, столиці Ванстерландії, кожен мав свою ціну, і грошей не марнували на тих, на кому годі було заробити. Звичайний, позбавлений емоцій баланс видатків і прибутків. Тут можна було дізнатися свою справжню вартість, і Ярві довідався те, про що вже давно підозрював.
Він був не вартий практично нічого.
Попервах він снував плани й мріяв про помсту. Його діймали думки про мільйони випадків, коли він міг вчинити інакше. І жодної думки про те, як діяти тепер. Якщо закричати, що він законний король Ґеттландії, хто йому повірить? Ярві й сам цьому майже не вірив. Навіть якби він знайшов спосіб їх переконати — що з того? Їхня справа — продавати людей. Вони, звісно, схочуть за нього викуп. Без сумніву, коли пропалий небіж повернеться під його турботливу опіку, король Одем лише посміхнеться. Спокійною і рівною, як свіжовпалий сніг, посмішкою.
Тож Ярві сидів навпочіпки в нестерпній брудоті й дивувався, до чого лише може призвичаїтися людина.
Другого дня він уже майже не відчував смороду.
Третього тулився до своїх покинутих богами товаришів по неволі, вдячний за крихту тепла холодної ночі.
Четвертого так само жадібно, як і решта, порпався в багні, коли їм під час годівлі кидали недоїдки.
П’ятого дня Ярві вже ледве міг пригадати лиця людей, яких знав. Рідну матір він плутав із матір’ю Ґундрінг, Гуріка не міг відрізнити від Кеймдаля, постаті дядька-зрадника й мертвого батька злилися в одну, а від Ісріун у пам’яті лишився тільки примарний образ.
Аж дивно, як швидко король може перетворитися на тварину. Чи то пак пів короля на пів тварини. Мабуть, навіть ті, кого ми вивищуємо над усіма іншими, ніколи не піднімаються над багном достатньо високо.
Сьомого дня в цьому рукотворному пеклі невдовзі після заходу сонця, коли зазивання торговця, що в сусідньому будинку продавав зняту з мерців зброю, стали мішатися з криками морських птахів, Ярві почув голоси знадвору.
— Нам потрібні чоловіки, що можуть веслувати, — промовив басовитий і твердий голос. Голос людини, що звикла говорити й вести справи навпрямець.
— Дев’ять пар рук, — додав другий голос, м’якший і закрадливіший. — Трясця трохи прорідила наші лавки.
— Авжеж, авжеж, друзі мої! — озвався липучий, як теплий мед, голос власника невільницького дому — і його, Ярві, власника. — Ось перед вами Намев із шендів, найкращий боєць свого племені, захоплений в полон у битві! Дивіться, який високий! А які плечі! Він сам-один штовхатиме весь ваш корабель. Кращої якості ви не знайдете…
Перший покупець хрюкнув.