Джо Аберкромби – Пів короля (страница 4)
На думку Ярві, Кеймдаль іще ніколи не був кращим на вигляд, хоча дівчата й могли з цим не погодитися.
Молодий король обвів воїнів тим поглядом, яким мати, бувало, дивилася на раба, що не догодив їй.
— Очко на мою користь, — сказав Ярві й переступив через Кеймдалів меч, що валявся на піску. Покидаючи бойовище, він вибрав напрямок так, щоб майстер Гуннан був змушений ніяково посунутися з дороги.
— Це було нешляхетно, мій королю, — мовив до нього дядько Одем, рушаючи за ним. — Однак доволі кумедно.
— Я радий, що дав тобі привід для сміху, — пробурчав Ярві.
— Ба більше, ви дали мені привід для гордості.
Ярві скоса глянув на дядька й побачив, що той теж дивиться на нього, спокійно і рівно. Він завжди був спокійний і рівний, як свіжовпалий сніг.
— Славні перемоги оспівують у піснях, Ярві, але й безславні анітрохи не гірші, коли барди попрацюють над ними. А ось славні поразки — це лише поразки.
— На полі бою немає правил, — сказав Ярві, пригадавши, як одного разу почув ці слова від батька, коли той був п’яний і знудився кричати на собак.
— Саме так, — дядько поклав дужу руку йому на плече, і Ярві подумав, наскільки щасливішим могло би бути життя, якби Одем був його батьком. — Король повинен перемагати. Усе решта — порох.
Між богами й людьми
— ...Мати Сонце і Батько Місяць, осяйте вашим золотим і срібним промінням цей союз між Ярві, сином Лайтлін, та Ісріун, донькою Одема…
Велетенські статуї шістьох Великих Богів позирали вниз безжалісними гранатовими очима. Над ними в заглибинах, що колом охоплювали склепіння, поблискували бурштинові постаті Малих Богів. Усі вони оцінювально приглядалися до Ярві та — безперечно, як і він сам, — бачили його жахливу неповноцінність.
Він зібгав суху кисть, намагаючись втягнути її в рукав. Усі присутні в Залі Богів добре знали, що в нього на кінці лівої руки. Чи то пак чого там нема.
І все ж він намагався її сховати.
— Мати Море і Батько Земля, ущедріть їх вашими плодами і вашими дарами, пошліть їм щастя на погоду і щастя в бою…
Посеред зали на помості стояв Чорний престол, реліквія з ельфійських часів, до Божого Розламу, витвір невідомого мистецтва, викуваний із суцільної брили чорного металу, неймовірно витончений і неймовірно міцний. Незліченні роки не залишили на ньому жодної подряпини.
Місце королів — між богами й людьми. Занадто високе для такої жалюгідної істоти, як Ярві. Він почувався недостойним навіть дивитися на нього.
— Мати Війна і Батько Мир, даруйте їм силу витримати все, що приготувала їм Доля…
Ярві мав намір стати міністром. Без довгих вагань відкинути думку про жінку й дітей. Поцілувати праматір Вексен у старечу щоку, коли складе іспит, — оце й усі романтичні стосунки, на які він міг сподіватися. А тепер Ярві мав розділити своє життя з дівчиною, яку ледве знав.
Долоня Ісріун була наче нежива. Їхні руки пов’язали священним рушником так, що вийшов якийсь безформний вузол. Вони стискали одне одного за руку, були зв’язані та поєднані волею батьків і потребами Ґеттландії, і все одно здавалося, що між ними нездоланна прірва.
— Той-Хто-Пророщує-Сім’я, даруй їм здорових нащадків…
Ярві знав, про що цієї миті подумали всі гості.
Це для всіх було небажаним розв’язком. Свято, на яке всі прийшли з жалобою на обличчі. Трагічний компроміс.
— Та-Хто-Пильнує-Замки́, бережи їхню господу…
Задоволений був тільки Бріньйольф Молитвопряд. Він уже виткав був одне пишномовне благословення для Ісріун на честь її заручин із братом Ярві, а тепер — на свою втіху, хоч, може, і не на втіху Ісріун — він дістав нагоду спорудити ще одне. Монотонним голосом він закликáв Великих і Малих Богів дарувати молодятам родючі поля і слухняних рабів. Либонь, нікого не здивувало б, якби наступним проханням була справна робота кишківника. Із жахом уявляючи розмах Бріньйольфових побажань на самому весіллі, Ярві горбився під важкою, підбитою хутром накидкою, яку колись носив батько.
— Та-Хто-Тримає-Глек, пролий достатки на цю королівську пару, на їхніх батьків, підданців і на всю Ґеттландію!
Молитвопряд нарешті скінчив і відступив назад, задоволений собою, наче молодий батько. Підборіддя його ховалося в складках жиру.
— Моя промова буде коротка, — сказала мати Ґундрінг, метнувши на Ярві ледь помітним значущим поглядом. Він мало не пирхнув, стримуючи смішок, а тоді спіймав на собі материн погляд, холодний, як зимове море, і сміятись ураз відхотілося.
— Королівство тримається на двох стовпах, — почала стара міністерка. — Сильного короля ми вже маємо. — Ніхто навіть не усміхнувся. Дивовижний самоконтроль. — Незабаром, як буде на те воля богів, ми матимемо й сильну королеву.
Ярві помітив, як бліде горло Ісріун затремтіло, коли вона натужно ковтнула слину.
Міністерка підкликала жестом мати Ярві та дядька Одема — єдиного з присутніх, хто видавався щасливим, — щоб вони поблагословили пару, поклавши руки на вузол. Після цього вона із зусиллям здійняла вгору свою патерицю. Зблиснула трубка з того самого ельфійського металу, що й Чорний престол.
— Вони обіцяні одне одному! — вигукнула мати Ґундрінг.
Та й по всьому. Ісріун про її думку щодо шлюбу ніхто не запитав. Не запитали і Ярві. Схоже, на думки королів тут не надто зважають. Принаймні на думку цього короля. Присутні — душ сто чи й більше — здобулися на стримані оплески. Чоловіки — голови найвизначніших ґеттландських родів, із позолоченими навершниками мечів і пряжками плащів — на знак схвалення гатили кулачищами в широкі груди. Жінки, що стояли з другого боку зали, ввічливо поплескували пальцями однієї напахченої руки по долоні другої. Їхнє змащене олією волосся блищало, а ключі від господарства висіли на щонайкращих, оздоблених самоцвітами ланцюжках.
Мати Ґундрінг розмотала священний рушник, і Ярві висмикнув здорову руку, липку від поту, порожевілу й затерплу. Дядько взяв його за плечі й промовив на вухо:
— Ви чудово трималися!
Хоча Ярві лише стояв і наспівно повторював якісь обітниці, яких і не розумів до пуття.
Гості один за одним вийшли з храму, і Бріньйольф із лунким стуком зачинив двері, лишивши наречених наодинці з богами, Чорним престолом, тягарем непевного майбутнього й цілим океаном ніякової мовчанки.
Ісріун, не підводячи очей від підлоги, злегка потирала руку, яку Ярві щойно тримав. Він теж утупився в підлогу, дарма що нічого цікавого там не бачив. Кахикнув. Поправив пояс із мечем, до якого досі не звикнув. Мабуть, ніколи не звикне.
— Вибач, — нарешті промовив він.
Дівчина звела погляд, зблиснувши оком у важкій півтемряві.
— За що ти просиш вибачення? — мовила вона, а потім подумала й додала невпевнено: — Мій королю.
Ярві мало не бовкнув:
— За те, що тебе в моїй родині передають з одних рук до інших, як чашу на святковій учті.
— На святковій учті кожен радіє, коли йому дістається чаша, — Ісріун гірко посміхнулася. — Це я б мала просити вибачення. Хіба можна уявити мене королевою? — Вона чмихнула, наче дурнішого жарту годі було вигадати.
— Хіба можна уявити мене королем?
— Але ж ти і є король.
Почувши це, Ярві здивовано глипнув на неї. Він так зациклився на своїх вадах, що йому й на гадку не спадало: Ісріун теж могла зациклитися на своїх. Від цієї думки — як то часто трапляється, коли ми усвідомлюємо чужі прикрощі, — йому трохи поліпшало.
— Ти пильнуєш батькове господарство, — він опустив очі на золотий ключ, що висів на її грудях. — Це не легке завдання.
— Але ж королева повинна пильнувати справи всього королівства! Усі стверджують, що твоя мати — велика майстерниця в цьому. Лайтлін, Золота Королева! — дівчина промовила це ім’я, як магічне заклинання. — Подейкують, їй винні тисячі послуг, а бути її боржником люди вважають за честь. Подейкують, купці її слово цінують понад золото, адже золото може втратити вартість, а її слово — ніколи. Подейкують, що декотрі торговці з далекої півночі покинули молитися своїм богам і натомість боготворять її, — із великими-великими очима Ісріун говорила дедалі швидше, то покусуючи нігті, то переплітаючи тонкі руки. — А ще ходить поголос, ніби вона несе срібні яйця.
Ярві не міг не розсміятися.
— Щодо останнього я цілком певен, що то брехня.
— Але вона звела зерносховища, наказала вирити канали й віддала під плуг нові землі. Завдяки цьому більше ніколи не буде голоду, коли люди змушені тягти жереб, кому шукати собі нову домівку за морем, — поки Ісріун говорила її плечі помалу повзли вгору, доки не здійнялися на рівень її вух. — З усього світу до Торлбю стікаються торговці, місто виросло втричі, аж довелося розбирати старі мури. Твоя мати наказала звести нові, але й ті згодом стали затісні.
— Це правда, але…
— Я чула, твоя мати має великий задум — карбувати монети, всі однакової ваги, і щоб ці монети ходили в усіх землях Потрощеного моря. Її обличчя буде присутнє під час кожної торговельної угоди, і вона зробиться багатшою за самого Верховного короля в Скекенгаузі! Як можу…