Джо Аберкромби – Пів короля (страница 35)
— Шестеро? — здивувався Анкран.
— Проти двадцяти? — пробурмотів Джауд.
— З одноруким хлопчиськом, дівчиною і комірником? — докинув Рульф.
— Саме так! — Ніхто всміхнувся ще ширше. — Ви мислите точнісінько, як я!
Рульф піднявся на ліктях вище.
— Ніхто й ніколи не мислив так, як ти.
— Ти боїшся.
Ребра старого затрусилися від реготу.
— Коли ти на моєму боці? Авжеж, боюся!
— Ти ж казав, що тровенландці мають у собі вогонь.
— А ти казав, що ґеттландці знають, що таке дисципліна.
— Заради богів, тільки не це! — гарикнув на них Ярві, підводячись.
Його взяв гнів, але не палахкий і безтямний, як батькова чи братова лють. То був материн гнів — спокійний, розважливий і холодний, як зима. І принаймні на цю мить він не лишав місця для страху.
— Якщо битви не уникнути, — сказав він, — нам треба знайти вигідніше місце для неї, ніж цей берег.
— І де ж нам шукати це поле слави, мій королю? — поцікавилася Сумаель, глузливо випнувши пошрамовану губу.
Ярві оглянув лісисту місцевість довкола. А й справді, де?
— Може, там? — Анкран показував на прямовисну кручу над річкою. Яскраве сонце світило просто в очі, тому Ярві не був певен, але йому здалося, що, примружившись, він побачив на вершині якісь руїни.
— Що це за місце? — запитав Джауд, заходячи в аркову браму. Голос його сполохав птахів, що, залопотівши крилами, знялися з високих решток мурів і полетіли геть.
— Ельфійські руїни, — відповів Ярві.
— Боги бороніть! — пробурмотів Рульф, неоковирно креслячи в повітрі знак проти лиха.
— Не турбуйся, — Сумаель безтурботно підкинула ногою пріле листя. — Гадаю, ельфів тут уже давно нема.
— Багато тисяч років, — підтвердив Ярві й провів рукою по стіні — не мурованій зі скріпленої розчином цегли, а гладенькій і твердій, без жодних стиків чи країв, неначе була вона не побудована, а вилита. З її обваленого верху стирчало врізнобіч іржаве металеве пруття, мовби нечесана кучма якогось божевільного. — Аж від часів Божого Розламу.
Колись тут була велика зала, обабіч якої, поважно вишикувавшись, стояли колони з арковими проходами до приміщень ліворуч і праворуч. Але колони давним-давно повалилися, а стіни густо обснувало сухе гілля в’юнких рослин. Частина дальньої стіни зникла: її поглинула голодна річка внизу. Дах упав багато століть тому, і тепер утікачі бачили над собою лише білясте небо й напівзруйновану вежу, обплетену плющем.
— Мені тут подобається, — сказав Ніхто, ступаючи по битому камінню й товстому шару сухого листя, трухлятини та пташиного посліду.
— Але ж ти наполягав, щоб ми лишилися на березі, — нагадав Рульф.
— Наполягав, але тут краще місце.
— Мені воно подобалося б більше, якби мало міцні ворота.
— Ворота лише відстрочують невідворотнє, — Ніхто склав брудні великий і вказівний пальці кільцем і подивився крізь нього блискучим оком на порожню браму. — Наші переслідувачі зайдуть сюди собі на лихо. У вузькому проході вони не зможуть використати кількісну перевагу. Тут у нас є шанс перемогти!
— Отже, твій попередній план передбачав певну смерть? — запитав Ярві.
Ніхто вишкірився.
— У нашому житті смерть — це єдине, у чому ми можемо бути певні.
— А ти вмієш підняти бойовий дух, — пробурмотіла Сумаель.
— Вони переважають нас чотири до одного, і більшість із нас — не воїни! — У вирячених Анкранових очах з’явився розпач. — Я не можу тут померти! Моя родина…
— Більше віри, комірнику! — Ніхто однією рукою обхопив за шию Анкрана, а другою — Ярві й притягнув їх до себе з приголомшливою силою. — Якщо не в себе, то в нас. Тепер ми — твоя родина!
Прозвучало це ще менш підбадьорливо, ніж коли на палубі
— Та й у будь-якому разі тепер іншого виходу в нас нема. І це добре. Люди б’ються запекліше, коли в них нема виходу, — Ніхто стиснув їх іще раз, а тоді вистрибнув на постамент обваленої колони і вказав оголеним мечем на вхід. — Там стану я і візьму на себе головний удар. На щастя, принаймні собаки через річку переправитися не зможуть. Рульфе, ти з луком вилізеш на ту вежу.
Старий тровенландець здійняв очі на напівзруйновану споруду, потім обвів поглядом товаришів і нарешті важко зітхнув, аж запали його зарослі сивою бородою щоки.
— Що ж, гадаю, це сумно, коли помирає поет, але я — воїн, а з таким фахом тебе рано чи пізно чекає кінець.
Ніхто зареготав дивним, ламаним сміхом.
— А я гадаю, що ми з тобою обоє затрималися на цьому світі довше, ніж заслуговуємо! Разом ми долали холод і голод, спеку і спрагу! Разом ми станемо до бою! Тут і тепер!
Важко було повірити, що цей чоловік — високий, випростаний, з клинком у руці, відкинутим назад буйним волоссям і полум’яними очима, — був той самий упосліджений обірванець, через якого Ярві переступив, сходячи на палубу
— Джауде, бери щит, — звелів Ніхто, — а ти, Сумаеле, свою сокирку. Захищайте наш лівий фланг. Це наша слабкість. Не дайте нікому зайти мені за спину. Спрямовуйте їх туди, де я і мій меч зможемо подивитися їм в очі. Анкране, ти і Ярві вартуватимете правий фланг. Лопатка зійде за довбню: вбити можна будь-чим, якщо добряче розмахнутися. Ярві дай ножа: одною рукою він іншої зброї не втримає. А втім, хоч рука в нього одна, зате в жилах тече кров королів!
— І мені б не хотілося, щоб вона вся звідти витекла, — пробурмотів Ярві собі під ніс.
— Отже, ми з тобою разом, — Анкран простягнув йому простого ножа, руків’я якого не мало навіть хрестовини. Дерев’яна колодка була обмотана шкірою, обух клинка позеленів, однак лезо було гостре.
— Ми з тобою разом, — підтвердив Ярві, беручи ножа й міцно його стискаючи.
Коли він вперше побачив колишнього комірника в смердючому підвалі у Вульсґарді, він і подумати не міг, що одного дня стоятиме з ним пліч-о-пліч у бою. Як виявилося, попри свій страх, Ярві цим пишався.
— Як на мене, нашій подорожі бракує тільки кривавого кінця, щоб про неї склали хорошу пісню, — Ніхто, розчепіривши пальці, простягнув вільну руку в бік аркового проходу, крізь який невдовзі, поза всяким сумнівом, вдиратимуться охоплені жадобою крові Шадікширрам та її баньї. — Відважне товариство допомагає законному королю Ґеттландії повернутися на вкрадений у нього престол! Останній бій серед вікодавніх ельфійських руїн! На жаль, у хорошій пісні всі герої не можуть лишитися живими…
— От уже навіжений чорт! — пробурмотіла Сумаель, зважуючи сокирку в руці. Жовна її ходили на обличчі.
— Коли ти в пеклі, — відказав Ярві, — вивести тебе з нього може лише чорт.
Останній бій
Тишу розітнув Рульфів голос:
— Ідуть!
Ярві здалося, ніби його нутрощі зараз виваляться через дупу.
— Скільки їх? — жваво cпитав Ніхто. По якійсь хвилі пролунало:
— Чоловік двадцять!
— Святі боги, — прошепотів Анкран, кусаючи губу.
Досі Ярві мав надію, що частина переслідувачів повернулася або ж потонула в річці, але, як то зазвичай траплялося з більшістю його надій, вона зів’яла, перш ніж встигла дати плоди.
— Що більше їх, то більше слави нам припаде! — виголосив Ніхто.
Що важчою робилася їхня скрута, то зростало його задоволення. Решта, може, й хотіли б щось сказати про безславне виживання, але вони зробили вибір — якщо взагалі його мали.
Кінець утечі, кінець хитрощам.
За останні кілька хвилин Ярві прошепотів із десяток молитов до всіх богів — і великих, і малих, — які бодай трохи могли допомогти. Але тепер він заплющив очі й змовив ще одну. Хоч його й торкнувся Батько Мир, та цього разу Ярві молився лише до Матері Війни. Він благав берегти його друзів, його товаришів по веслу, його нову родину. Бо кожний із них по-своєму довів, що вартий порятунку.
А ще попросив, щоб для їхніх ворогів цей день став червоним від крові. Адже всім відомо, що Мати Війна прихильна до молитов, у яких ідеться про кров.
— Б’ємося до загину, — пробурмотів Анкран і простягнув Ярві руку. Той потиснув її своєю, хай і неповносправною, а тоді поглянув в очі чоловікові, якого колись ненавидів, виказав Шадікширрам і спостерігав за його побиттям, а згодом долав із ним руч-об-руч снігову пустелю і врешті став його розуміти.
— Якщо мені припаде не слава, а… інше… ти знайдеш спосіб допомогти моїм рідним? — попросив Анкран.
Ярві кивнув.