Джо Аберкромби – Пів короля (страница 34)

Тягаючи колоди, Ярві невдовзі зранив і забруднив праву руку, а в лівий зап’ясток, яким підтримував їх спіднизу, позаганяв безліч скалок. Меч Нікого обліпила живиця, Джаудові в кучму натрусилося повно тирси, а Сумаель сокирищем стерла собі правицю до крові, та попри це, не переставала рубати.

Обливаючись потом, вони напружували всі сили й перегавкувалися одне з одним, не знаючи, коли почують гавкіт дикунських собак, але знаючи, що довго чекати на нього не доведеться.

На грубій Джаудовій шиї надималися жили, коли він, крекчучи з надсади, піднімав колоди. Сумаель вправно, наче кравчиня, що кладе стібок, обплутувала їх мотузкою, яку натягував Ніхто. Ярві стояв і дивився, здригаючись від кожного раптового звуку і шкодуючи — не вперше й не востаннє, — що в нього лише одна справна рука.

З огляду на знаряддя, яке вони мали, і на час, якого не мали, їхній пліт був цілком гідним витвором. З огляду на бурхливу бистрину, яку треба було подолати, це був жахливий плавзасіб: абияк зрубане й абияк обтесане колоддя, перемотане кошлатим плетивом вовняної мотузки; лосяча лопатка замість одного весла, Джаудів щит замість другого й деревиняка, яку знайшов Ярві та яка формою трохи скидалася на ложку, замість третього.

Ніхто, схрещеними руками притискаючи меч до грудей, висловив думки Ярві уголос.

— Цей пліт на цій річці — така картина мені не до вподоби.

Сухожилля на Сумаелиній шиї виразно напнулися: дівчина перевіряла, чи міцно затягнуті вузли.

— Від нього вимагається лише одне — триматися на воді.

— Він-то, без сумніву, із цим упорається, але от чи втримаємося на ньому ми?

— Залежить від того, як міцно ви триматиметеся.

— А якщо він розвалиться й попливе шматками до моря, що ти тоді скажеш?

— Тоді, гадаю, я вже змовкну навіки. Але тонутиму я задоволена, що ти помреш швидше за мене, бо Шадікширрам уб’є тебе тут, на цьому дикому березі, — Сумаель запитально звела брову. — Чи ти таки пливеш з нами?

Ніхто, зважуючи меч у руці, похмуро глянув на них, потім на дерева, а тоді лайнувся і, ставши між Джаудом і Ярві, узявся штовхати пліт. Той зі скреготом почав помалу посуватися до води. Їхні чоботи ковзали по гальці. Коли зненацька хтось вискочив із заростей, Ярві з переляку послизнувся і впав у багнюку.

То був Анкран з нестямними очима.

— Ідуть!

— Де Рульф? — запитав Ярві.

— Відразу за мною! Це воно?

— Ні, ми побудували це для жарту, — визвірилась Сумаель. — Он там за деревами схована дев’яностовесельна бойова галера.

— Я ж лише запитав.

— Не запитуй, а допоможи нам спустити на воду це блядство!

Анкран напер своєю вагою, і спільними зусиллями вони нарешті зіпхнули пліт у річку. Сумаель підтягнулась і залізла на нього, мимохіть ударивши Ярві чоботом у зуби, від чого той прикусив собі язика. Він стояв по пояс у воді. Позаду, в лісі, причулися крики. Ніхто був уже на плоті, він ухопив його за зап’ясток каліченої руки й затягнув до себе. Обрубок гілки вдавився Ярві у груди. Анкран схопив з берега клунки і став кидати їх на пліт.

— Святі боги! — З лісу вивалився Рульф, щоки його роздималися з кожним натужним вдихом.

За ним серед дерев Ярві побачив тіні, почув несамовиті вигуки невідомою мовою. А потім розляглося валування собак.

— Біжи, старий телепню! — зарепетував він.

Рульф промчався берегом і з плескотом ускочив у воду. Ярві й Анкран затягли його на пліт, а Джауд і Ніхто тим часом заходилися гребти, як навіжені.

Єдиним наслідком стало те, що пліт почав поволі обертатися.

— Вирівнюй! — гаркнула Сумаель, коли пліт почав набирати швидкість.

— Я намагаюся! — пробурчав у відповідь Джауд, щосили махаючи щитом і хлюпаючи на всіх водою.

— Намагайся краще! Ти що, не вмієш веслувати?

— А в тебе є нормальні весла?

— Стуліть пельки і гребіть! — крикнув Ярві.

Хвиля води накрила пліт, діставшись аж до колін. З лісу вискочили пси — здоровенні звірюки завбільшки чи не з вівцю. Вищиривши ікла, з яких крапала слина, вони бігали по березі й захóдилися гавкотом.

За мить з’явилися й люди. Ярві не встиг порахувати скільки. Озирнувшись через плече, він лише мигцем побачив кошлаті фігури поміж дерев, якусь постать, що опустилася на коліно, вигин напнутого лука.

— Пригнись! — заревів Джауд, пробираючись на задню частину плоту й виставляючи щит.

Ярві почув, як тенькнули тятиви, побачив, як у небо злинули чорні тріски. Він припав до плоту й, наче заворожений, стежив за їхнім летом. Минула, здавалося, ціла вічність, коли вони впали з тихим свистом. Одна плюснула у воду недалеко від нього, дві інші з глухим стуком влучили в Джаудів щит. Четверта стріла ввігналася, забринівши, у пліт поруч із коліном Ярві. На долоню ближче — і вона пробила б йому стегно. Роззявивши рота, Ярві витріщився на неї.

Ось вона, відстань, що відділяє цей бік Останніх Дверей від того.

Він відчув руку Нікого на зашийку, що штовхала його до краю плоту.

— Греби!

З-за дерев вибігали нові й нові переслідувачі. Можливо, їх уже було десятки два. Можливо, й більше.

— Дякую за стріли! — гукнув до них Рульф.

Один із лучників вистрілив іще раз, але їх уже підхопила бистрина, і стріла впала далеко позаду. На березі стала чиясь постать, уперши руки в боки і проводжаючи втікачів поглядом. Висока постать з кривим мечем. На поясі, що вільно звисав, зблиснув кришталь.

— Шадікширрам, — прошепотів Ніхто.

Він від самого початку мав рацію. Увесь цей час їхня колишня власниця йшла слідом за ними. І хоча Ярві з такої відстані не міг її почути, ні навіть розгледіти риси обличчя, та він знав, що Шадікширрам не зупиниться.

Ніколи.

Лише чорт

Нехай вони і втекли від сутички з Шадікширрам, але невдовзі річка дала їм такий бій, на який не сподівався навіть Ніхто.

Вона обливала їх холодною водою, мочила наскрізь їх самих і їхнє спорядження. Пліт, ударяючись об пороги, ставав дибки й вертівся, як невиїжджений кінь. Навислі над водою гілляки чіпляли їх, одна навіть схопила Анкрана за каптур і, мабуть, стягнула б із плоту, якби Ярві не втримав товариша за плече.

Береги ставали дедалі вищими, дедалі стрімкішими, а річище — дедалі вужчим, і незабаром їх уже несло тісниною між прямовисних скель. Вода струменіла крізь щілини між колодами, а плотом крутило, наче листком, попри всі зусилля Джауда, що намагався як стерно використовувати щит, з якого стирчали стріли. Мотузка просякла водою, а річка торсала вузли, доки ті не почали послаблюватися. Колоди торохтіли й, здавалося, ось-ось розпадуться остаточно.

Сумаель щось кричала, але крізь гуркіт річки її команд не було чути, і Ярві більше навіть не намагався вдавати, ніби може якось вплинути на дальші події. То проклинаючи богів за те, що вони кинули його на цей пліт, то благаючи їх, щоб дозволили йому злізти з нього живим, він просто заплющив очі й чіплявся щосили, відчуваючи, як від непомірного зусилля печуть м’язи і здорової руки, і хворої. Ураз пліт шарпнуло, він різко ринув униз і перехилився. Ярві лише міцніше стиснув повіки й чекав на кінець.

Але зненацька річка заспокоїлася.

Він розтулив одне око. Тримаючись за гілки й одне за одного, вони всі збилися посередині підтопленого, напіврозваленого плоту і дрижали, змоклі до рубця. Вода хлюпотіла біля їхніх колін, а пліт поволі-поволі обертався.

Хапаючи ротом повітря, Сумаель глянула на Ярві. Обличчя її було обліплене мокрим волоссям.

— Трясця.

Ярві лише кивнув. Розтискати пальці здорової руки, якою він тримався за гілку, виявилося вкрай боляче.

— Ми живі, — прохрипів Рульф. — Ми справді живі?

— Якби я знав… — пробурмотів Анкран, — що нас чекає тут… я вибрав би… псів.

Наважившись глянути за межі кола їхніх змучених облич, Ярві побачив, що річка поширшала і сповільнила свій біг. Попереду вона розливалася ще ширше, гладеньке плесо не брижила ані хвилька, а в дзеркальній поверхні відбивалися лісисті схили.

Праворуч, плаский і принадний, лежав широкий пляж із розкиданими по ньому уламками гнилого дерева, що його нанесла вода.

— Нумо веслувати, — скомандувала Сумаель.

Ближче до берега вони одне за одним сповзли з плоту, що ледве тримався купи, разом виволокли його так далеко, як тільки змогли, стягнули з нього мокрі клунки, ступили ще кілька кволих кроків і без слів попадали на гальку серед інших решток їхньої кораблетрощі. Сил не було, навіть щоб відсвяткувати порятунок, якщо тільки не вважати святкуванням те, що вони лежали нерухомо й дихали.

— Смерть чекає на кожного, — промовив Ніхто. — Але першими вона забирає ледачих, — якимось дивом він підвівся на ноги й похмуро глянув на річку, видивляючись погоню. — Невдовзі вони будуть тут.

Рульф трохи піднявся на ліктях.

— З якого б то біса?

— З такого, що це лише річка. Те, що хтось називає землі по цей її бік Ванстерландією, для баньїв нічого не значить. І вже напевне це нічого не значить для Шадікширрам. Погоня пов’язала їх так само, як нас утеча. Вони збудують собі плоти й вирушать за нами. І стрімка течія не дасть їм змоги пристати до берега, як не дала нам. Доки не винесе їх сюди, — Ніхто всміхнувся. Ярві починав непокоїтися, коли бачив його усміх. — Вони виберуться на берег, мокрі, втомлені й приголомшені, як оце ми щойно, і тоді ми на них нападемо.

— Нападемо на них? — перепитав Ярві.