Джо Аберкромби – Пів короля (страница 36)
— Клянуся, — зрештою, хіба не все одно: не виконати одну обітницю чи дві? Більше одного разу проклятим не будеш. — Якщо те інше дістанеться мені… — почав він, але збагнув, що просити Анкрана вбити дядька Одема трохи занадто, тож лише стенув плечима. — Проллєш по мені ріку сліз?
Анкран здобувся на усмішку. Тремтлива, з діркою замість передніх зубів, вона, однак, цієї миті здавалася справжнім подвигом.
— Мати Море вийде з берегів від моїх сліз.
Простяглася тривала тиша, яку голосні удари серця в грудях у Ярві ділили на болючі миті.
— А що, коли ми обоє загинемо? — прошепотів він.
Перш ніж Анкран устиг відповісти, пролунав хрипучий голос Нікого.
— Ебделе Арік Шадікширрам! Ласкаво прошу до моєї світлиці!
— Її найкращі часи, як і твої, уже позаду, — відгукнувся її голос.
Ярві припав одним оком до шпарини в стіні, намагаючись розгледіти, що відбувається у брамі.
— Ми всі змаліли проти того, чим були раніше, — відказав Ніхто. — Колись ти була адміралкою. Потім капітанкою. А тепер…
— Тепер я ніхто, як і ти, — Ярві побачив її в сутіні проходу. Очі Шадікширрам зблиснули, коли вона зазирнула всередину, намагаючись зрозуміти, що і хто чекає на неї там. — Порожній глечик. Розбита посудина, з якої витекли всі надії.
Ярві знав, що вона не може його побачити, але все одно зіщулився за руїнами ельфійської стіни.
— Співчуваю, — гукнув Ніхто. — Втрачати все боляче. Кому це знати краще, як не мені?
— І чого ж варте співчуття нікого нікому, як ти гадаєш? Ніхто розреготався.
— Нічого.
— Хто там разом із тобою? Та брехлива сучка, що любила сидіти на моїй щоглі? Підлесливий слизняк із кривою ріпою замість руки?
— Я про них кращої думки, ніж ти, але ні, їх тут нема. Вони пішли вперед. Я сам-один.
Шадікширрам хрипко реготнула у відповідь і подалася вперед. Її оголений клинок зблиснув у півтемряві.
— Ні, ти не один. Але скоро будеш.
Ярві глянув угору, на вежу, і помітив вигин Рульфового лука з напнутою тятивою. Але Шадікширрам була надто обережна, щоб підставитися під постріл.
— Я завжди була занадто милосердна! Це моя найбільша помилка. Мені слід було вбити тебе ще багато років тому.
— Можеш спробувати сьогодні. Досі ми двічі зустрічалися в бою, але цього разу я…
— Розкажеш це моїм псам, — і Шадікширрам пронизливо свиснула.
У браму сипонули люди. Чи то пак якісь істоти, схожі на людей. Баньї. Дикі кошлаті тіні, білі обличчя з роззявленими ротами, проколоті уламками бурштину й кісток, блиск вищирених зубів, зброя з тесаного каменю, моржевого зуба й китового вуса. Вони верещали й джерґотали, галайкали й завивали, наче дикі звірі, наче демони — немовби арковий отвір був брамою пекла, крізь яку у світ ринула вся та гидота, що досі була замкнена за нею.
Передній, захлинувшись кров’ю, упав із Рульфовою стрілою в грудях, однак решта заскочили всередину, і Ярві відсахнувся від шпарини, неначе дістав ляпаса. Порив утекти був такий сильний, що він ледь-ледь йому не піддався, але, відчувши Анкранову руку на плечі, опанував себе, хоч і тремтів, як осиковий лист, а дихання його вихоплювалося з жалібним присвистом.
Однак Ярві не рухався з місця.
Почулися крики. Глухі удари, брязкіт заліза, зойки люті й болю — нестерпніші тим, що не було змоги побачити, хто кричить і чому. Ярві чув, як верещать баньї, але найбільше його жахав голос Нікого. Клекітливий стогін, свистюче дихання, уривчасте гарчання. Хрипкий останній віддих.
Чи, може, то був сміх?
— Нам слід йому допомогти? — запитав Ярві пошепки, хоча сумнівався, що зможе ворухнути ногами, які наче вросли в землю.
— Він казав бути тут, — криве Анкранове обличчя було біле як крейда. — Будемо чекати?
Ярві обернувся до нього й побачив за його плечима, як хтось зіскакує зі стіни.
То був радше хлопчик, ніж чоловік. Один із матросів
— За тобою, — прохрипів він, і Анкран обернувся саме тоді, коли на землю зіскочив другий.
Ще один моряк, більший, бородатий, з булавою, масивна голова якої їжачилася залізними шипами. Ярві прикипів поглядом до цієї жахливої зброї, подумки зважуючи її й запитуючи себе, що станеться з його черепом, якщо противник з розмаху вгатить по ньому чимось таким. Чоловік посміхнувся, мовби прочитав його думки, а тоді стрибнув на Анкрана. Вони впали і, сплівшись у клубок, із гарчанням покотилися по землі.
Ярві знав, що має віддати борг товаришеві, знав, що повинен кинутися йому, своєму оплічникові, на допомогу, але натомість обернувся до хлопчини, немовби вони ставали до обжинкового танцю та якимось чином знали, кого мають вибрати собі до пари.
Вони затанцювали один довкола одного, виставивши перед собою ножі й раз по раз штрикаючи ними повітря, мовби намацували, де його найлегше розітнути. Вони знай кружляли, не зважаючи на гарчання й шарпанину Анкрана й бороданя — ту боротьбу на життя і на смерть відсунула на дальній план нагальна потреба вижити в наступні кілька хвилин. Під шаром бруду й маскою грізного вищиру він, хлопчина, видавався наляканим. Майже таким самим, як Ярві. Вони знай кружляли, зиркаючи то на блискуче лезо ножа, то на…
Зненацька хлопець стрибнув уперед, намагаючись ударити ножем. Ярві незграбно відскочив, зачепився п’яткою за корінь і ледь-ледь втримався на ногах. Противник знову кинувся на нього, але Ярві ухилився й рубонув ножем повітря. Хлопчина невпевнено відступив до стіни.
Невже справді один із них має вбити другого? Покласти край усьому, чим той був, усьому, чим коли-небудь міг стати?
Схоже, що так. Ось тільки важко було побачити в цьому якусь славу.
Противник знову зробив випад. Промінь сонця зблиснув на лезі ножа. Завдяки якомусь туманному рефлексу, набутому під час тренувань, Ярві, охнувши, зловив удар на свій клинок. Залізо заскреготіло об залізо. Хлопчина влетів у нього плечем, і Ярві відкинуло на стіну.
Вони плювались і харчали в обличчя один одному, такі близькі, що Ярві бачив чорні пори на носі противника й червоні жилки в білках його вибалушених очей. Такі близькі, що міг би висунути язик і лизнути його шкіру.
Напружуючи всі сили, вони сопли й трусилися, і Ярві зрозумів, що слабший. Він спробував пальцем тицьнути хлопчині в обличчя, але той схопив його скарлючений зап’ясток і викрутив. Леза знову зі скреготом зітнулися, тильний бік руки обпекло порізом, і вістря ножа черкнуло живіт. Ярві крізь одяг відчув холод клинка.
— Ні, — прошепотів він. — Будь ласка.
Аж тут щось дряпнуло йому щоку, і натиск раптово припинився. Хлопчина поточився назад, здійнявши тремтячу руку до горла, і Ярві побачив там стрілу. З гостряка, який стирчав спереду, скрапувала кров. Червона струминка збігала шиєю хлопця й текла за комір. Обличчя його порожевіло, щоки затремтіли, і він упав навколішки.
Крізь розколину в зруйнованій ельфійській стіні за ним Ярві побачив Рульфа, що, присівши на верхівці вежі, накладав чергову стрілу на тятиву. Обличчя хлопця зробилося бузковим, він хапав ротом повітря й щось белькотав — чи то проклинав Ярві, чи то благав допомогти, чи то просив богів змилосердитися, — але, крім крові, нічого з себе видобути не міг.
— Мені шкода, — прошепотів Ярві.
— Скоро ти пошкодуєш по-справжньому.
За кілька кроків від нього під обваленою аркою проходу стояла Шадікширрам.
— Я гадала, що ти розумний хлопчик, — мовила вона. — Але, як виявилося, на мене чекало розчарування.
Її вбрання було вкрите засохлим багном. Шпильки, очевидно, погубились, і брудне сплутане волосся падало на обличчя. З-за волосся гарячковим блиском блимало запале око. Однак довгий викривлений клинок її меча сяяв убивчою чистотою.
— Чергове в чималому списку розчарувань, — вона повалила копняком смертельно пораненого хлопця на спину й переступила через його ноги, що сіпалися в передсмертних корчах. Підійшла бундючною, прогулянковою ходою, без метушні й поспіху. Достоту, як колись походжала по палубі
Зіщулившись, Ярві відступив назад. Він важко дихав, очі його металися серед руїн, шукаючи шляху до втечі, але не знаходили жодного.
Він мусив битися.
— Для цього жорстокого світу в мене занадто м’яке серце, — вона роззирнулася, глянула на розколину, крізь яку прилетіла Рульфова стріла, і пригинцем плавно ковзнула під нею. — Це завжди була моя єдина слабкість.
Ярві незграбно задкував по битому камінню, руків’я ножа в долоні стало слизьким від поту. До нього долинали крики та інші відзвуки бою. Усі решта мали вдосталь клопоту, переймаючись власними кривавими кроками на підступах до Останніх Дверей. Він кинув погляд через плече й побачив, що ельфійські руїни за ним обриваються на краю урвища, над яким молоденькі деревця розпростерли своє гілля.
— Мені бракує слів, щоб висловити, яка я рада можливості попрощатися з тобою, — Шадікширрам посміхнулася. — Прощавай.
Вона була куди краще озброєна, ніж Ярві. А крім того, вища, сильніша, вправніша й досвідченіша. Не кажучи вже про значну перевагу в кількості повносправних рук. До того ж, попри її запевнення, він не вірив, що м’якосердя якимось чином стане їй на заваді.