Джо Аберкромби – Пів короля (страница 37)

Вона здійняла брови, немовби розв’язувала ту саму задачу й дійшла такого самого результату.

— А може, ти просто стрибнеш униз?

Шадікширрам ступила ще один крок, поволі відтісняючи Ярві назад. Вістря її меча зблиснуло, перетнувши вузьку смужку сонячного світла. Земля під його ногами закінчувалася, він відчував порожнечу за спиною, відчував подмух вітерцю на зашийку, чув, як далеко внизу сердита річка точить скелі.

— Стрибай, каліко.

Ярві посунувся ще трохи назад і почув, як каміння зі стукотом полетіло у прірву. Він стояв на самому краю.

— Стрибай! — закричала Шадікширрам, бризкаючи слиною.

Краєм ока Ярві побачив якийсь рух. З-за обваленої стіни показалося бліде Анкранове обличчя. Колишній комірник скрадався, висунувши язик у дірку між вищиреними зубами й здійнявши лопатку-кийок над головою. Ярві мимоволі кинув погляд у його бік.

Шадікширрам насупила чоло.

Швидка, наче кішка, вона обернулася й, ухилившись від кістяної лопатки, що просвистіла повз її плече, легко і майже безгучно ввігнала свій меч Анкранові просто в груди.

Вирячивши очі, той здригнувся й видихнув.

Шадікширрам лайнулася, витягуючи меч.

«Милосердя — це слабкість, — казав батько. — Милосердя — це помилка».

У змиг ока Ярві кинувся на неї. Ліву пазуристу руку він просунув їй під пахву й знерухомив меч, упершись ґулястою долонею в горло, а правою бив її, гамселив, шматував.

Вони слинили, плювалися, пирхали, скавчали, вищали й хиталися туди-сюди. У рот Ярві напхалося її волосся. Шадікширрам гарчала й намагалася викрутитися, але він чіплявся й не переставав бити. Нарешті вона вирвалась, і її лікоть з огидним хрускотом зацідив Ярві по носі. Голова смикнулася назад, а потім у спину йому вдарила земля.

Чути було приглушені вигуки. Відлунювала сталь.

Десь далеко точилася битва. Відбувалося щось важливе.

Він мусить стати на ноги. Не можна підвести матір.

Він мусить бути чоловіком. Дядько вже чекає на нього.

Ярві спробував витрусити з голови запамороку. Угорі зблиснуло небо, коли він перекотився.

Рука вхопила порожнечу. Ген унизу вирувала чорна річка, лишаючи на скелях білу піну.

Немовби море під амвендською вежею. Море, у яке він упав.

Повітря ринуло в легені, і Ярві прийшов до тями. Він відповз від краю урвища. Голова йшла обертом, лице пульсувало, ноги погано слухалися, а в роті стояв солоний присмак крові.

Він побачив Анкрана, що, неприродно викручений, лежав на спині, розкинувши руки. Ярві схлипнув, поповз рачки до нього, простягнув руку. Його тремтячі пальці спинилися, не торкнувшись просякнутої кров’ю товаришевої сорочки. Останні Двері вже відчинилися перед Анкраном. Йому вже нічим не можна було допомогти.

Поруч на камінні лежала Шадікширрам. Вона силкувалася сісти й видавалась украй здивованою через те, що не могла. Пальці лівої руки безладно переплелися на руків’ї меча. Права рука була притиснута до боку. Шадікширрам забрала її звідти — долоня була вся в крові. Ярві вражено глянув на власну правицю, в якій досі стискав ніж. Лезо було липке, а пальці, зап’ясток і вся рука — червоні аж по лікоть.

— Ні, — прогарчала Шадікширрам, намагаючись підняти меч, але той виявився для неї заважким. — Не так. Не тут, — її закривавлені губи скривилися, коли вона глянула на Ярві. — Не ти.

— Тут, — відповів він. — Я. Пам’ятаєш, як ти колись казала? Щоб битися з кимось, потрібно дві руки, а щоб вдарити ножем у спину, досить і одної.

І Ярві збагнув, чому програв усі ті поєдинки на бойовищі. Не через брак умінь, сили чи навіть руки. Йому бракувало волі до перемоги. І десь чи то на палубі «Південного вітру», чи то в сніговому бездоріжжі, чи то в цих давніх руїнах він її відшукав.

— Але ж я командувала флотом імператриці, — прохрипіла Шадікширрам, її правий бік був увесь темний від крові. — Я була фавориткою… герцога Мікедаса. Цілий світ лежав біля моїх ніг…

— То було бозна-коли.

— Твоя правда. Ти розумний хлопчик. Я занадто м’яка, — її голова впала на землю, очі втупились у небо. — Це… моя єдина…

Зала ельфійських руїн була загромаджена трупами.

На віддалі баньї здавалися демонами. Зблизька вони мали жалюгідний вигляд. Дрібні й худорляві, як діти, загорнуті в лахміття, обвішані оберегами з китового вуса, які не змогли вберегти їх від безжальної сталі Нікого.

Один, що досі дихав, простягнув до Ярві руку, другою стискаючи стрілу, яка засіла між ребер. В очах його не було ненависті, лише непевність, страх і біль. Як і в Анкранових, коли Шадікширрам протинала його мечем.

Отже, вони були лише люди, яких Смерть супроводить до Останніх Дверей, як і всіх інших.

Живий банья намагався щось сказати, коли Ніхто підійшов до нього. Трусячи головою, намагався вимовити те саме слово, знову й знову.

Ніхто поклав палець йому на губи.

— Тссс, — і ввігнав меч йому в серце.

— Перемога! — заревів Рульф, стрибком долаючи останній відрізок шляху з верхівки вежі. — Я зроду-віку не бачив такого видатного володіння мечем!

— А я — такої влучної стрільби з лука! — відказав Ніхто, стискаючи Рульфа в міцних обіймах. Поєднані вбивством, вони стали найкращими друзями.

Під одним з аркових проходів стояла, стискаючи плече, Сумаель. Кров стікала по її руці аж до пальців.

— Де Анкран? — запитала вона.

Ярві лише похитав головою. Він боявся, що коли розтулить рот, його знудить. Або він заплаче. Або зробить і те, і те. Від болю й люті, яка поступово вщухала. Від полегкості, що лишився живий. Від скорботи, що товариш помер. Скорботи, яка щомиті ставала дедалі тяжчою.

Джауд важко сів на брилу, що відвалилася від ельфійської стіни, і впустив посмугований порубинами щит на землю. Сумаель поклала закривавлену руку на його тремтяче плече.

— Тепер я охоче визнаю, що ґеттландці — найкращі! — радісно теревенив Рульф.

— А я вже почав у цьому сумніватися! — Ніхто насуплено роззирнувся. — Я очікував на зустріч із Шадікширрам.

Ярві глянув на її кривий меч у своїй руці, немовби шукаючи підтвердження тому, що сталося.

— Я вбив її.

Можливо, слід було впасти навколішки й скласти дяку богам за даровану, таку малоймовірну, перемогу, але червоне жниво порубаних і нашпигованих стрілами трупів, що лежали посеред руїн, не видавалося тим, за що варто дякувати.

Тож Ярві лише сів до гурту й узявся відколупувати згустки крові, що запеклася під поламаним носом.

Урешті-решт, хіба він не король Ґеттландії?

Досить уже йому стояти навколішках.

Спалюючи мерців

Мерці палали.

Омахи полум’я, що обіймали їх, кидали дивоглядні тіні, які танцювали на стінах ельфійських руїн. У порожевіле небо здіймалися клубища диму — належна віддяка Матері Війні за подаровану перемогу. Так принаймні сказав Ніхто, а небагато було тих, хто перебував із богинею в ближчих стосунках, ніж він. Ярві здавалося, що коли добре придивитися, у вогні досі можна було розгледіти кістки дев’ятьох баньїв, трьох моряків, Анкрана й Шадікширрам.

— Мені його бракуватиме, — сказав Ярві, силкуючись не заплакати.

— Нам усім його бракуватиме, — відповів Джауд, витираючи очі тильним боком руки.

Ніхто не стримувався, і сльози вільно текли по його зритих зморшками і шрамами щоках. Дивлячись на полум’я, він кивнув.

— Мені бракуватиме її.

Рульф пирхнув.

— От кого-кого, тільки не її.

— Тоді ти ще більший дурень, ніж я гадав. Гідний ворог — це найкращий дарунок богів. Він — як хороше точило для клинка, — Ніхто, насупившись, опустив погляд на меч — чистісінький, без жодної плямки крові, хоча під нігтями його власника досі видніли її засохлі сліди. Точильний камінь із неприємним скреготом іще раз лизнув сталь. — З таким ворогом ти завжди лишаєшся гострим.

— Я волію бути тупим, — пробурчав Джауд.

— Ворогів треба вибирати ретельніше, ніж друзів, — далі бурмотів Ніхто, вдивляючись у вогонь. — Вони будуть із тобою довше.

— Не турбуйся, — Рульф плеснув Нікого по плечу. — Життя мене навчило, що наступного ворога довго чекати не доводиться.

— А крім того, завжди можна зробити ворогів із друзів, — докинула Сумаель, загортаючись щільніше в куртку Шадікширрам. — Із ворогів друзів зробити куди важче.