Джо Аберкромби – Пів короля (страница 33)
Дивлячись на нього, важко було собі це уявити, але Ярві бачив, як б’ються на бойовищі великі воїни, і жоден із них не міг дорівнятися Нікому у володінні мечем.
— Наш флагман був у вогні, — пригадуючи, він стиснув пальці на руків’ї меча так сильно, що ті аж побіліли. — Нас оточили з десяток ворожих галер. На палубі було слизько від крові й роїлося від вояків імператриці, коли ми вперше зійшлися з Шадікширрам у бою. Я був утомлений від битви, ослаблий від ран, незвичний до хиткої палуби. Вона вдала безпорадну жінку, і я, засліплений гординею, повірив їй. Вона пустила мені кров, і так я став її невільником. Коли ми зітнулися вдруге, я був зморений голодом, а вона мала сталевий клинок у руці й дужих чоловіків за плечима. Я стояв проти неї лише зі столовим ножем, і вона пустила кров мені вдруге, але, засліплена гординею, лишила живим… — Його губи скривилися в божевільній посмішці, а з рота бризнула слина, коли Ніхто прогарчав: — Тепер ми зустрінемося втретє, і на мене вже не тисне колишня гординя. Я сам виберу місце, і цього разу вже я пущу їй кров. О так, Шадікширрам! — Він здійняв меч над головою, і надтріснутий голос, відбившись від голих скель, пішов гуляти луною по долині. — Цей день настав! Прийшла пора відплати!
— А не може відплата зачекати, доки я не опинюся в безпеці в Торлбю? — запитав Ярві.
Сумаель із похмурим виразом на обличчі тугіше затягнула пояс.
— Треба квапитися.
— А досі ми що робили?
— Пленталися.
— То який у тебе план? — запитав Рульф.
— Уб’ємо тебе й залишимо їм твій труп на знак примирення.
— Я не думаю, що Шадікширрам подолала весь цей шлях заради примирення.
Сумаелині жовна напнулися.
— На жаль, ні. Тому мій план полягає в тому, щоб дістатися Ванстерландії швидше за них, — і вона рушила схилом униз, ступаючи по камінцях, що сипалися з-під її ніг.
Випробування гарячою парою виявилося не легшим, ніж випробування холодом. Попри те що сніг падав далі, ставало чимраз жаркіше, і втікачі шар за шаром скидали з себе такий жаданий раніше одяг, аж доки не лишилися напівголі, мокрі від поту й брудні від куряви, наче робітники, що тільки-тільки вилізли з копальні. Замість голоду тепер їх мордувала спрага. Анкран видавав каламутну, гидку на смак воду з двох пляшок іще скупіше, ніж припаси на
Страх супроводжував їх віддавна. Ярві не міг пригадати, коли востаннє не боявся. Але раніше то був млявий страх перед холодом, голодом і виснаженням. Тепер він шпигав їх, наче жорстока острога. Страх перед гострим залізом, гострими іклами дикунських псів і ще гострішою помстою колишньої власниці.
Вони плелися, доки не стало так темно, що Ярві ледве бачив піднесену до носа суху руку. Батько Місяць та всі його зорі зникли в мороці, і втікачі мовчки забились у западину в скелі. Ярві провалився в потворну подобу сну, а вже, як йому здалося, за кілька хвилин, його розбуркали. Збитий і зболений, переслідуваний уламками кошмарів, він поволікся далі, коли ще тільки починало сіріти.
Вони думали лише про те, щоб не дозволити себе наздогнати. Світ стиснувся до смужки голого каміння, що відділяла їхні п’яти від черевиків переслідувачів, і цей відтинок простору неухильно зменшувався. Якийсь час Рульф тягнув за ними на мотузках кілька овечих шкур — давній браконьєрський трюк, щоб збити собак зі сліду. Але собаки не дали себе надурити. Невдовзі усі втікачі мали синці, здерту шкіру й криваві подряпини від сотень падінь, але Ярві, лише з однією повносправною рукою, давав собі раду найгірше. Проте щоразу, як він затинався, поруч був Анкран, що підтримував його, допомагав підвестися й рушити далі.
— Дякую, — сказав Ярві, коли втратив лік своїм падінням.
— Ти ще матимеш нагоду мені віддячити, — відповів Анкран. — У Торлбю. А може, й раніше.
Якийсь час, видираючись під гору, вони ніяково мовчали, а тоді Ярві промовив:
— Пробач мені.
— За те, що постійно падаєш?
— За те, що я зробив на
Анкран скривився, обмацуючи язиком дірку на місці передніх зубів.
— На тому клятому кораблі я найбільше ненавидів не те, що робили зі мною, а те, що мене змушували робити. Ба ні. Те, що я робив із власної волі, — він зупинився на мить, притримав Ярві й поглянув йому в очі. — Колись я вважав себе хорошою людиною.
Ярві поклав руку йому на плече.
— Колись я вважав тебе сволотою. Тепер у мене з’явилися деякі сумніви.
— Поплачетеся над своїми прихованими чеснотами, коли будемо в безпеці! — гукнула Сумаель, її чорний силует вимальовувався над ними, указуючи ген в імлисту сірість. — Тепер нам треба повернути на південь. Якщо дістанемося річки швидше за них, потрібно буде якось переправитися. З каміння й пари ми плота не побудуємо.
— А ми дійдемо до річки, перш ніж сконаємо від спраги? — запитав Рульф, ловлячи на язик останні краплі з пляшки й зазираючи всередину, немовби сподівався, що ще не все витрусив звідти.
— Спрага, — зневажливо реготнув Ніхто. — Тебе має турбувати не спрага, а спис баньї у твоїй спині.
Вони сповзали вниз безкінечними осипищами, стрибали між валунами, величезними, як будинки, злізали схожими на застиглі водоспади потоками закам’янілої чорної маси. Вони перетинали долини, де земля була така гаряча, що обпікала ноги, де з роззявлених, наче дияволова пащека, розколин із сичанням вихоплювалися струмені ядучої пари, а в озерцях, укритих блискучою різнобарвною оліїстою плівкою, булькотіла вода. Хапаючись зраненими пальцями за скелі, вони пнулись на черговий гребінь, а з-під їхніх ніг зривалося каміння і з гуркотом летіло в паморочливі урвища. Ярві чіплявся за тріщини каліченою рукою, а видряпавшись нарешті на вершину, дивився в Сумаелин далекогляд…
І бачив чорні цятки, що вперто просувалися слідом за ними, щоразу трохи ближчі, ніж раніше.
— Вони що, ніколи не втомлюються? — запитав Джауд, витираючи піт з обличчя. — Ніколи не зупиняються?
Ніхто усміхнувся.
— Вони зупиняться, тільки коли будуть мертві.
— Або коли мертві будемо ми, — докинув Ярві.
За плином річки
Перш ніж побачити річку, вони її почули. Далеке жебоніння, що пробивалося крізь гущавину лісу, додало збитим ногам Ярві дещицю втраченої сили і вдихнуло в його зболене серце крихту втраченої надії. Жебоніння переросло в гул, а тоді — в дедалі гучніше ревище, коли вони, спітнілі, запилюжені й закіптюжені, вивалилися з- за дерев. Рульф упав ницьма на прибережну гальку й заходився хлебтати воду, як пес. Решта швидко приєдналися до нього.
Угамувавши пекучу спрагу після важкого денного переходу, Ярві сів і поглянув на дерева, що росли на другому березі, такі самісінькі, як і на цьому, але водночас і такі інакші.
— Ванстерландія, — пробурмотів він. — Дякувати богам!
— Подякуєш їм, коли ми будемо на тому березі, — відказав Рульф, на його вимазаному попелом обличчі виділялися чисті губи й світла латка бороди довкола них. — Мені, як бувалому моряку, ця водичка не видається приязною.
Ярві вона теж такою не видавалася. Його полегкість швидко поступилася місцем жахові, коли він усвідомив, який Рангельд широкий. Урвистий протилежний берег був на відстані двох летів стріли, а повновода річка нуртувала талими водами з гарячого краю. Візерунки білого шумовиння на чорній поверхні вказували на бистрини й підступні водоверті, натякали на смертельно небезпечні, як ніж зрадника, підводні пороги.
— Ми зможемо побудувати пліт, щоб переправитися через це? — пробурмотів він.
— Мій батько був найвидатніший корабельний майстер Першограда, — відказала Сумаель, придивляючись до дерев. — Йому досить було одного погляду, щоб вибрати найкращу деревину на кіль.
— Навряд чи ми матимемо час різьбити носову фігуру, — зауважив Ярві.
— Замість неї можна спереду прилаштувати тебе, — запропонував Анкран.
— Нам треба шість менших колод і одна більша — її перерубаємо надвоє на поперечки. — Сумаель швидко рушила до найближчої ялиці й провела рукою по корі. — Ця буде добра. Джауде, тримай, а я рубатиму.
— Я стану на варті, щоб наша колишня хазяйка і її приятелі не заскочили нас зненацька, — Рульф скинув лук із плеча та обернувся в той бік, звідки втікачі прийшли. — Далеко вони, як гадаєш?
— Години за дві, якщо нам пощастить… а переважно нам не щастить, — Сумаель дістала сокирку. — Ярві, приготуй мотузку, а потім шукай якусь ломаку, що придалася б на весло. Ніхто, ми валитимемо дерева, а ти обрубуй гілки.
Колишній герцівник міцніше притиснув меч до себе.
— Це не пила. Коли Шадікширрам прийде, клинок потрібен буде мені гострим.
— Якщо наші надії справдяться, то ми будемо далеко звідси, коли вона прийде, — сказав Ярві, порпаючись у клунках і відчуваючи, як у змученому шлунку плещеться надмір випитої води.
Анкран простягнув руку.
— Якщо сам не хочеш, дай меч мені…
Бездоганно заточене вістря торкнулося порослого щетиною Анкранового горла швидше, ніж це здавалося можливим.
— Спробуй-но взяти, комірнику, і я віддам його тобі гострим кінцем уперед, — погрозливо буркнув Ніхто.
— У нас обмаль часу, — просичала крізь зціплені зуби Сумаель, короткими, швидкими ударами рублячи вибране дерево так, що навсібіч летіли тріски. — Тому або обрубуй кляті гілки мечем, або обламуй їх своєю дупою, але роби це! Кілька довших лиши, щоб ми мали, за що триматися.