Джо Аберкромби – Пів короля (страница 32)

Кутики Сумаелиних губ насмішкувато вигнулися.

— А хто ж тоді поведе народ Ґеттландії до світлого майбутнього?

— Мені видається, що вони дадуть собі раду й без мене. Я став би королем цього озера, а ти була б моєю міністеркою.

— Матір’ю Сумаеллю?

— Ти завжди знаєш правильний шлях. Шукала б мені менше зло і вище благо.

Сумаель пирхнула.

— Такого на моїй мапі немає. Мені треба відлити.

Ярві провів дівчину поглядом, коли вона рушила у високу траву.

— Здається мені, вона тобі до вподоби, — пробурмотів Анкран.

Ярві різко обернувся до нього.

— Ну… вона всім нам подобається.

— Авжеж, — широко усміхаючись, підтвердив Джауд. — Без неї ми пропали б. У буквальному розумінні цього слова.

— Але тобі, — буркнув Рульф, лежачи із заплющеними очима й підклавши під голову сплетені руки, — вона до вподоби.

Ярві кисло скривився, але усвідомив, що не може заперечувати.

— У мене тільки рука несправна, — пробурмотів він. — Усе решта працює як слід.

Анкран видобув із себе щось схоже на смішок.

— Здається мені, ти їй теж до вподоби.

— Я? Вона зі мною суворіша, ніж із будь-ким!

— Власне, — Рульф також усміхався, задоволено тручись хребтом об землю. — Ах, я досі пам’ятаю, як то воно, бути молодим…

— Ярві! — Ніхто стояв прямий, як спис, на скелі поблизу розложистого дерева. Байдужий до того, хто там кому до вподоби, він вдивлявся в той бік, звідки вони прийшли. — У тебе молодші очі. Глянь-но: чи то не дим?

Ярві був майже радий, що дістав привід завершити розмову. Він видерся на скелю, став біля Нікого й, примружившись, поглянув на південь. Радість — як зазвичай — не тривала довго.

— Важко сказати, — промовив Ярві. — Можливо…

Насправді він був майже впевнений: на тлі блідого неба розповзалися невиразні плями.

До них приєдналася Сумаель, одною рукою затуляючи очі від сонця й не виявляючи ані натяку на те, що їй хто-небудь подобається. Жовна її напнулися.

— Здіймається від Шидвалиного обійстя.

— Може, вони розпалили велике вогнище, — припустив Рульф, але усмішка його зникла.

— Вони або Шадікширрам, — кинув Ніхто.

Хороший міністр завжди сподівається на краще, але завжди готується до гіршого.

— Треба вийти вище, — сказав Ярві, — щоб подивитися, чи ніхто не йде слідом за нами.

Ніхто зібгав губи й легенько здмухнув пилинку з блискучого леза меча.

— Ти знаєш, що вона йде.

Вона таки йшла.

Вони видерлись на скелястий пагорб над озером, і, зазирнувши в дивне кругле віконце Сумаелиного далекогляда, Ярві побачив цятки на снігу, чорні цятки, що рухалися, і надія витікла з нього, наче вино з проколотого бурдюка. Коли йшлося про надію, він уже віддавна почувався дірявою посудиною.

— Я нарахувала два з половиною десятки, — сказала Сумаель. — Баньї, мабуть, і кілька моряків із «Південного вітру». Вони мають собак, санчата й, більш ніж імовірно, купу зброї.

— А ще — намір нас знищити, — пробурмотів Ярві.

— Або дуже-дуже хочуть побажати нам щасливої дороги на прощання, — докинув Рульф.

Ярві опустив далекогляд. Здавалося неймовірним, що ще якусь годину тому вони раділи й усміхалися. Обличчя його друзів знову прибрали набридливо знайомого виразу, виснаженого й стурбованого.

За винятком Нікого, звісно. Той мав точнісінько такий самий божевільний вигляд, як і завжди.

— Як далеко вони?

— Миль шістнадцять, гадаю, — прикинула Сумаель.

Ярві вже звик, що її здогадки слід вважати правильними.

— Скільки їм треба часу, щоб подолати цю відстань?

Якусь хвилю вона безгучно ворушила губами, підраховуючи.

— Якщо наляжуть на ноги, то, маючи сані, вони можуть бути тут завтра на світанку.

— Тоді нам краще тут не бути, — сказав Анкран.

— Атож, — Ярві відвів погляд від свого тихомирного маленького королівства й подивився вгору, на голі скелі й осипища. — У гарячому краї сані вже їм не допоможуть.

Ніхто насуплено глянув у білясте небо й почухав шию брудними нігтями.

— Раніше чи пізніше відповідати доведеться сталі. Інакше не буває.

— Тоді краще пізніше, — відказав Ярві, підіймаючи свій клунок. — А тепер — утікаймо.

Утеча

Вони втікали.

Бігли не бігли, а радше, спотикаючись, брели пекельним краєм проклятого каміння, де нічого не росло і не літала жодна пташка. Вимучений тортурами Батько Земля перетворився тут на гарячу пустку, позбавлену життя так само, як і холодна.

— Вітри долі останнім часом заносять мене в дивовижні місця, — замислено промовив Анкран, коли вони, подолавши перевал, спинилися перед черговим краєвидом зі скель і диму.

— Вони далі женуться за нами? — запитав Джауд.

— На такій нерівній місцевості важко побачити когось, — Сумаель озирнула в далекогляд затягнуте смердючими випарами пустище, яке вони лишили позаду. — Особливо якщо цей хтось не надто прагне показуватися.

— Може, вони повернули назад, — Ярві подумки змовив молитву до Того-Хто-Зупиняє-Кинуті-Кості, щоб він подарував їм дрібку несподіваної удачі. — Може, Шадікширрам не вдалося переконати баньїв іти далі за нами.

Сумаель обтерла піт із брудного обличчя.

— Хто ж би не захотів навідатися до такого прекрасного краю?

— Ви не знаєте Шадікширрам, — мовив Ніхто. — Вона вміє переконувати. Ця жінка — великий ватажок.

— Щось я цього не помітив, — зауважив Рульф.

— Бо тебе не було в битві біля Фулку, коли вона привела до перемоги флот імператриці.

— А ти, я так розумію, був?

— Я бився на протилежному боці, — відказав Ніхто. — Я був герцівником короля альюків.

Джауд недовірливо зморщив чоло.

— Ти був герцівником короля?