Джо Аберкромби – Пів короля (страница 31)
— На майдані Анґульфа в Торлбю є невільницький дім, — відказав Анкран, кидаючи різкі слова у вогонь. На його схудлому обличчі миготіли тіні. — Там мене купила Шадікширрам. У чоловіка на ім’я Йоверфелл, — його аж пересмикнуло від цього імені. Так само, як Ярві, коли він думав про Одема. — У нього моя дружина. І мій син. Я мушу їх звідти витягнути.
— Як ти плануєш це зробити? — запитав Рульф.
— Знайду якийсь спосіб, — Анкран стиснув руку в кулак і вдарив себе по коліну, потім іще раз, сильніше, і ще раз, аж доки йому, мабуть, не заболіло. — Я
Ярві потойбіч вогнища, кліпаючи, дивився на нього. Коли вони вперше зустрілися, він зненавидів Анкрана. Він виказав його, дивився, як Шадікширрам його нівечить, а тоді забрав собі його місце. Потім він погодився з його товариством, ішов поруч із ним, приймав його допомогу. Почав довіряти йому. Тепер Ярві виявив те, чого ніколи не сподівався виявити. Він захоплювався Анкраном.
Усе, що Ярві робив, він робив заради себе. Заради своєї свободи, заради своєї помсти, заради свого престолу. Усе, що робив Анкран, він робив заради своєї родини.
— Я допоможу, — сказав Ярві. Анкран різко глянув на нього.
— Ти?
— У мене… є друзі в Торлбю. Впливові друзі.
— Той кухар, у якого ти навчався? — чмихнув Рульф.
— Ні.
Він не був певен, чому вибрав саме цю хвилю. Можливо, що міцніше він прив’язувався до цього збориська нещасливців, то сильніше його гнітила брехня. Може, у ньому дивом збереглася якась крихта гордості, що прокинулася саме цієї миті. Може, він вирішив, що Анкран і так уже підозрює правду. А може, просто вчинив дурницю.
— Лайтлін, — промовив Ярві. — Удова колишнього короля, Утріка.
Джауд гучно видихнув хмаринку білої пари. Рульф навіть не став сміятися.
— І ким же ти доводишся Золотій Королеві Ґеттландії?
Ярві відповів рівним голосом, хоча й відчув, як ураз шалено закалатало серце.
— Її молодшим сином.
Після цих слів усі притихли.
Насамперед Ярві, який зненацька усвідомив, що міг лишитися кухарчуком і податися будь-куди. Він міг поволочитися разом із Рульфом, щоб привітатись із його дружиною, або з Ніким на зустріч тому божевіллю, яке замислив його надщерблений розум. Міг помандрувати разом із Джаудом, щоб напитися з тої криниці в далекій Каталії, або ж із Сумаеллю, щоб милуватися дивами Першограда. Удвох… із нею…
Але тепер йому лишився один шлях — до Чорного престолу. Хіба що можна звернути в Останні Двері.
— Мене звати не Йорв, а Ярві. Я законний король Ґеттландії.
Запала тривала мовчанка. Навіть Ніхто покинув чистити меч, обернувся, не встаючи з каменя, на якому сидів, і вп’яв у Ярві очі, що горіли гарячковим блиском.
Анкран тихо прокашлявся.
— Зрузуміло тепер, чому ти так паршиво готуєш.
— Ти хіба не пожартував? — запитала Сумаель.
Ярві подивився їй в очі довгим і рівним поглядом.
— А хіба ти чуєш, як я сміюся?
— Тоді дозволь запитати: як король Ґеттландії опинився за веслом трухлявої торгової галери?
Ярві щільніше загорнувся в кожух і в язиках полум’я побачив обриси вчинків і облич із минулого.
— Через руку… чи то пак через те, що в мене її нема, я збирався відмовитися від спадкових прав і вступити до Міністерства. Але мого батька, Утріка, вбили. Через підступ Ґром-ґіль-Ґорма та його міністерки, матері Скер… принаймні так мені сказали. Тож я повів двадцять сім кораблів у набіг на ванстерців. А мій дядько Одем тим часом снував свої плани, — Ярві усвідомив, що голос його тремтить. — Плани вбити мене й відібрати престол.
— Королевич Ярві, — пробурмотів Анкран. — Утріків молодший син. Він мав калічену руку, — Ярві підніс лівицю до світла, і Анкран придивився до неї, задумано погладжуючи бік скривленого носа. — Коли ми востаннє заходили в Торлбю, ішов поголос про його смерть.
— Про неї оголосили трохи передчасно. Я впав із вежі, а Мати Море викинула мене просто до рук Ґром-ґіль-Ґормові. Я вдав із себе кухарчука, він надів на мене нашийник і продав работорговцям у Вульсґарді.
— А там ми з Тріґґом купили тебе, — замислено протягнув Анкран, з усіх боків оглядаючи його історію, щоб визначити, скільки в ній правди, наче купець, що оглядає перстень, намагаючись збагнути, скільки золота у сплаві. — Бо ти сказав, що вмієш веслувати.
Ярві лише стенув плечима й засунув калічену руку назад до теплого рукава.
— Як бачиш, це не найбільша моя брехня.
Джауд надув щоки й пихнув.
— Звісно, в кожного є таємниці, але ця більша, ніж зазвичай.
— І значно небезпечніша, — додала Сумаель, примруживши очі. — Чому ти вирішив розповісти?
Ярві замислився на якусь мить.
— Ви заслуговуєте на правду. А я — на те, щоб її розповісти. А правда заслуговує на те, щоб я її розповів.
Усі знову замовкли. Джауд заходився далі втирати смалець. Анкран і Сумаель перезирнулись довгим задумливим поглядом. А тоді Рульф висунув кінчик язика й перднув губами.
— Хтось повірив у цю маячню?
— Я повірив, — Ніхто підвівся, блискаючи великими чорними очима, і здійняв над головою меч. — І я даю клятву! — Він увігнав клинок у вогнище, іскри завихорили довкола, і всі здивовано відсунулися. — Нехай ця клятва буде мені ланцюгом на шиї та рожном у душі! Я не матиму спокою, доки на Чорний престол не сяде законний король Ґеттландії!
Цього разу мовчанка затяглася навіть надовше, і найбільше ошелешеним був Ярві.
— Вам ніколи не здавалося, ніби ви живете у сні? — пробурмотів Рульф.
Джауд лише знову зітхнув.
— Часто.
— У кошмарному, — докинула Сумаель.
Уранці наступного дня вони вийшли на перевал, і по той бік згір’я їх зустрів краєвид, наче зі сну. Або ж із кошмару. Замість білих пагорбів, удалині за імлистою завісою пари маячіли примарні обриси чорних гір.
— Край гарячої землі, — мовив Анкран.
— Місце, де боги вогню б’ються з богами льоду, — прошепотів Ніхто.
— Як на поле битви, видається цілком приємною місциною, — зауважив Ярві.
Між білим і чорним світом простяглася смуга буйної зелені. Вітерець хвилював листя, у небі кружляли зграйки барвистих пташок, під променями блідого сонця мерехтіла вода.
— Стьожка весни, проорана посеред зими, — сказала Сумаель.
— Я не довіряю цьому, — буркнув Ніхто.
— А чому ти довіряєш? — запитав Ярві.
Ніхто підніс меч і не так усміхнувся, як показав зламані зуби.
— Лише йому.
Про вчорашнє об’явлення Ярві дорогою не згадували. Немовби його супутники не визначилися, чи вірити йому, а якщо вірити, то як поводитися далі, і тому вдавали, ніби нічого не було й ставилися до нього, як і раніше.
Ярві, зрештою, це цілком влаштовувало. Він завжди почувався більше кухарчуком, ніж королем.
Снігу під стоптаними черевиками стало менше, він танув, просякав усередину. Відтак перетворився на слизьку багнюку й зникнув зовсім. Почали траплятися латки моху, потім земля вкрилася високою зеленою травою, а згодом показалися цятки польових квітів, назв яких не знав навіть Ярві. Нарешті вони дісталися галькового берега широкої водойми. Від молочно-білого плеса здіймалася пара, а над головами шелестіло помаранчевим листям розложисте дерево.
— Останні кілька років, а особливо останні кілька днів, я провів, міркуючи, чим же заслужив на таку кару, — промовив Джауд. — Тепер я не можу збагнути, чим заслужив на таку нагороду.
— Життя нічого не дає по заслузі, — відказав Рульф. — Від нього треба брати те, що можна взяти. Де та вудка?
Старий морський розбійник усівся на березі й заходився тягати з каламутної води одну білясту рибу за одною — лише встигай настромляти наживку на гачок. Знову пішов сніг, але на теплій землі він не затримувався. Скрізь було повно сухого дерева, тож вони розпалили багаття, а Анкран влаштував справжній бенкет, засмаживши рибу на поставленому над вогнищем пласкому камені.
Опісля Ярві лежав горілиць, склавши руки на повному череві, опустивши збиті ноги в теплу водичку, і пригадував, коли востаннє був такий щасливий. Запевне не тоді, коли, дістаючи прочухана, учергове ганьбився на бойовищі. І не тоді, коли ховався від батькових стусанів чи в’янув під материним суворим поглядом. І навіть не тоді, коли сидів перед вогнищем матері Ґундрінг. Ярві підвів голову й поглянув на своїх, таких різних, товаришів. Хіба комусь буде гірше, якщо він ніколи не повернеться? Не додержати клятви — це ж не те саме, що зламати її…
— Може, нам слід було б лишитися тут, — пробурмотів він.