Джо Аберкромби – Пів короля (страница 30)
— Ми не продаємо нікого зі своїх. Ні за яку ціну, — відповів Анкран різким тоном.
Шидвала розсміялася.
— Ви не так зрозуміли. У нас тут сутужно з металом, — вона обійшла вогнище навприсядки, потягнулася до Сумаелиного нашийника, що мерехтів сталлю у виблисках вогню, і дістала з-під сорочки дівчини її тонкий ланцюг. — Ось, що нам треба.
Ярві з приємністю відчув, як на його обличчі розпливається усмішка. Давно вона там не з’являлася.
— У такому разі… — Він розмотав шалик із обтріпаної вітрильної вовни й витягнув свій, важчий, ланцюг. — Може, цей вам теж знадобиться?
Очі бороданя загорілися, коли він зважив металеві ланки в руці, а потім його щелепа відпала, коли Ніхто рвонув комір і видобув свій грубезний ланцюг.
— Може, ще й цей?
Тепер уже всі усміхалися. Ярві нахилився ближче до вогню й сплеснув у долоні, як то робила його мати.
— Що ж, нумо мінятися.
Ніхто нахилився й прошепотів йому на вухо:
— Я ж казав тобі: сталь — ось відповідь на все.
Останній удар — і ржава заклепка відлетіла. Нашийник Нікого розімкнувся.
— Цей трапився впертий, — пожалівся бородань, невдоволено позираючи на пощерблене зубило.
Дещо невпевнено Ніхто підвівся з колоди й тремтливою рукою торкнувся шиї, де зашкарублу шкіру роками обшмульгувало залізо.
— Двадцять літ я носив цей нашийник, — прошепотів він, а на очах його забриніли сльози.
Рульф плеснув його по плечі.
— Я свій носив лише три, але все одно без нього почуваюся легким, як пір’їнка. Тобі, либонь, взагалі здається, що ти зараз полетиш.
— Так, — прошепотів Ніхто. — Полечу.
Ярві неуважно погладжував сліди від давніх опіків там, де раніше був його нашийник, і дивився, як Анкран ретельно пакує всі ті речі, за які вони заплатили ланцюгами. Вудочку й наживку. Лопатку з кістки лося. Бронзовий ніж, що здавався реліквією з часів Божого Розламу. Дев’ять стріл для Рульфового лука. Дерев’яну чашу для води. Сухий мох на розпал. Зсукану з шерсті мотузку. Овечий сир, баранину й сушену рибу. А ще хутра, грубі накидки, зшиті з овечих шкур, і сирову вовну, щоб напхати під одяг. Шкіряні мішки, щоб у них усе скласти. Навіть санчата, щоб тягти все це добро.
Колись ці речі здалися б їм казна-чим, жебрацьким мотлохом. Тепер це був справжній скарб.
Сумаель, закутана аж по підборіддя в густе біле хутро, сиділа з заплющеними очима й такою рідкісною для неї усмішкою на обличчі. Крізь щілину в губі біліли зуби.
— Добре тобі? — запитав Джауд.
— Мені тепло, — не розтуляючи очей, відповіла дівчина. — Якщо це сон, не будіть мене.
Шидвала кинула нашийник Нікого в бочку до решти їхніх ланцюгів.
— Чи можу я дати вам пораду?
— Звісно, — відказав Анкран.
— Прямуйте на північний захід. За два дні ви дістанетесь краю, де підземні вогні нагрівають землю. Його межами течуть теплі струмки, багаті на рибу.
— Я чув розповіді про цей край, — мовив Ярві, пригадуючи голос матері Ґундрінг, що линув над вогнищем.
— Ми підемо на північний захід, — ствердив Анкран.
Шидвала кивнула.
— Нехай боги супроводжують вас у дорозі.
Вона обернулася, щоб піти, але Ніхто несподівано впав перед жінкою навколішки, узяв її руку й притиснув до неї свої потріскані губи.
— Я довіку не забуду вашої доброти, — промовив він, витираючи сльози тильним боком руки.
— Ніхто з нас не забуде, — додав Ярві.
Усміхнувшись, Шидвала допомогла Нікому підвестися й погладила зарослу сивою щетиною щоку.
— Іншої винагороди мені й не треба.
Правда
Рульф вигулькнув з-за дерев із широкою усмішкою на обличчі. На одне плече він повісив лук, а на другому ніс жилавого оленя. Щоб ні в кого не виникло жодних сумнівів у його стрілецькій майстерності, тровенландець лишив стрілу стирчати із серця тварини.
Сумаель глянула на нього, здійнявши брову.
— То ти не лише вродливий?
Рульф підморгнув їй у відповідь.
— Лучник зі стрілами і без — це дві різні людини.
— Оббілуєш оленя, кухарчуку, чи мені то зробити? — Анкран простягнув йому ножа з ледь помітною кривою посмішечкою. Немовби знав, що Ярві відмовиться. Колишній комірник не був дурнем.
Кілька разів Ярві змушували брати участь у полюванні. Несправна рука не давала змоги напнути тятиву чи тримати міцно списа, а коли доходило до патрання, йому робилося зле. Батько тоді кипів люттю, брат глузував, а інші мисливці навіть не приховували зневаги.
Загалом, звична картина його дитинства.
— Сьогодні білуй ти, — мовив він до Анкрана. — Я підкажу, якщо треба буде.
Коли вони поїли, Джауд усівся біля багаття, витягнув босі ноги до вогню й заходився втирати смалець у потріскані проміжки між грубими пальцями. Рульф відкинув останню кістку й витер жирні руки об овечий кожух.
— Трохи солі б не завадило.
Сумаель вражено похитала головою.
— Тобі траплялося хоча б щось, на що ти не скаржився?
— Якщо не можеш знайти, на що поскаржитися, значить, погано шукаєш, — Рульф відкинувся, спершись на лікоть, усміхнувся в темряву й почухав відрослу густу бороду. — Але ось дружиною своєю я завжди був задоволений. Правду кажучи, я гадав, що простягну ноги за тим триклятим веслом. Проте наче досі відкидаю тінь, тож думаю собі навідатися до неї. Хоча б привітатися. Переконатися, що в неї все гаразд.
— Якщо вона має бодай крихту здорового глузду, то вже давно про тебе забула, — промовила Сумаель.
— Здорового глузду вона має вдосталь. Вдосталь, щоб не марнувати життя на чекання, — Рульф шморгнув носом і сплюнув у вогонь. — А кращого чоловіка за мене знайти неважко.
— Тут я з тобою згоден, — Ніхто сидів трохи осторонь від багаття, обернувшись до гурту рівною, наче закостенілою, спиною, і ганчіркою начищав клинок, що лежав у нього на колінах.
Рульф лише вишкірився до нього.
— А як щодо тебе, Ніхто? Ти стільки років чистив палубу, а тепер збираєшся провести решту життя, чистячи цей меч? Що ти робитимеш, коли ми дістанемося до Вульсґарда?
Ярві усвідомив, що вперше, відтоді як
— Мені треба звести з деким порахунки. Але вони чекають уже двадцять років, — Ніхто знову заходився несамовито начищати меч. — Кривава злива проллється пізніше.
— Будь-яка зміна в погоді буде покращенням. Аби тільки не сніг, — сказав Джауд. — А я шукатиму корабля, що йде на південь, хочу повернутися до Каталії. У моєму селі — воно зветься Наджит — є криниця з найсолодшою водою у світі, — він сплів руки на животі й усміхнувся так, як усміхався завжди, коли згадував рідний край. — Хочу ще раз напитися з тої криниці.
— Мабуть, я до тебе приєднаюся, — мовила Сумаель. — Мені майже по дорозі.
— По дорозі куди? — запитав Ярві.
Хоча вже кілька місяців вони спали поруч, він не знав про неї майже нічого, а як виявилося, знати хотів. Дівчина глянула на Ярві, насупивши чоло, немовби розмірковувала, чи відчиняти двері, які так довго тримала на засуві, а тоді стенула плечима.
— До Першограда, гадаю. Я там виросла. Мій батько був доволі значною людиною. Корабельним майстром самої імператриці. Його брат і досі мав би ним бути. Я сподіваюся… Якщо він живий… Багато могло змінитися, поки мене не було.
Сумаель змовкла й похмуро втупилась у полум’я. Так само вчинив і Ярві, занепокоєно думаючи, що могло змінитися в Торлбю, поки там не було його.
— Що ж, я не відмовлюся від твого товариства, — сказав Джауд. — Той, хто знає напевне, куди прямує, може бути неабиякою підмогою в довгій подорожі. А як щодо тебе, Анкране?