Джо Аберкромби – Пів короля (страница 29)
Рульф ніяково засовався, але Ніхто лише стенув плечима.
— Якщо вибирати між його смертю й нашою, то так, я вб’ю його і всіх решту, хто там є. Вони долучаться до моїх жалів.
Він почав підводитися, але Ярві схопив його за подерту сорочку й потягнув донизу. А тоді виявив, що дивиться просто в його жорсткі, безпристрасні сірі очі. Зблизька вони не видавалися менш божевільними. Радше навпаки.
— До моїх жалів можеш долучитися й ти, кухарчуку, — прошипів Ніхто.
Ярві нервово ковтнув слину, але погляду не відвів і сорочки не відпустив. Сумаель ризикувала життям, щоб урятувати його на
— Спершу спробуймо поговорити.
Він підвівся, думаючи, як би то повестися, щоб менше скидатись на обшарпаного харпака на краю розпачу, але нічого не вигадав.
— Коли вони вб’ють тебе, відповідатиме сталь? — запитав Ніхто.
Ярві зітхнув, видмухнувши білу хмаринку пари.
— Гадаю, що так.
І рушив схилом до садиби внизу.
Довкола жодного руху. Жодної живої душі, крім хлопця. Ярві спинився кроків за десять від нього.
— Агов!
Хлопчина підскочив, скинувши вудочку з опори, позадкував, мало не впавши, а тоді побіг до будинку. Ярві не лишалося нічого, окрім як чекати й труситися. Труситися від холоду й від страху перед тим, що станеться далі. Важко очікувати багато доброти від людей, що живуть у такому суворому краю.
Вони вироїлися з кам’яної будівлі, наче бджоли з потривоженого вулика. Ярві нарахував шістьох, усі були добре закутані в хутра, кожен тримав списа. Троє мали кам’яні гостряки, замість залізних, але всі стискали ратища з похмурою рішучістю. Мовчки вони обступили Ярві півколом і наставили на нього списи.
Йому лишалося тільки здійняти догори руки — порожні, якщо не зважати на брудні вовняні обмотки, — подумки проказати молитву до Батька Мира й прохрипіти:
— Мені потрібна допомога.
Постать посередині встромила ратище в сніг і повільно підійшла до Ярві. Вона відкинула каптур, під яким виявилися копиця солом’яно- сивого волосся та обличчя, пооране глибокими зморшками, виснажене працею й негодою. Якусь хвилю жінка пильно оглядала його.
Відтак приступила до Ярві й, перш ніж він встиг відсахнутися, обхопила його руками й міцно обійняла.
— Я Шидвала, — сказала вона загальною мовою. — Ти сам?
— Ні, — прошепотів Ярві, намагаючись втримати сльози полегшення. — Зі мною товариші.
Усередині в будинку було тісно й низько, тхнуло потом і димом, а попри те, утікачам він видався справжнім палацом. До дерев’яної миски, вигладженої від довгого вжитку, з почорнілого казанка наклали жирної баранини, тушкованої з корінцями. Ярві зачерпнув страви рукою, і йому здалося, що нічого смачнішого він не куштував зроду. Уздовж кривих стін стояли ослони. По один бік від вогнища, яке пашіло жаром, сиділи гості, по другий — господарі: Шидвала, чотири чоловіки, які видавалися її синами, і хлопчик-рибалка, який витріщався на Сумаель і Джауда, наче ті були ельфами, що прийшли з давніх легенд.
Колись у Торлбю ці люди здалися б Ярві нужденними бідарями. Тепер, на його погляд, хатина ломилася від скарбів. На стінах висіло дерев’яне й кістяне знаряддя, хитромудрі пристрої, щоб полювати, рибалити, викопувати сховок і боротися за життя в цьому крижаному краю. Повсюди лежали вовчі, козячі, ведмежі й тюленячі шкури. Один із господарів, чоловік із густою коричневою бородою, вишкріб казанок, щоб наповнити Джаудову миску вдруге. Здоровань удячно кивнув і заходився уминати добавку, заплющивши очі від насолоди.
Анкран нахилився до нього.
— Здається, ми з’їли всю їхню вечерю.
Джауд завмер із пальцями в роті. Бородань розсміявся, потягнувся через вогнище й плеснув його по плечу.
— Пробачте, — сказав Ярві й відставив миску.
— Ви голодніші за нас, як мені видається, — відповіла Шидвала. Ці люди знали загальну мову, але говорили нею з дивним акцентом. — І напрочуд збилися з дороги.
— Ми прямуємо до Вульсґарда з країни баньїв, — пояснив Анкран.
Жінка порозмірковувала над цим якусь хвилю.
— Тоді ви йдете напрочуд правильно, але ваша дорога видається мені вкрай дивною.
Ярві не міг із цим не погодитися.
— Якби ми знали, яка вона важка, то, може, вибрали б іншу.
— Так воно й буває, коли вибір зроблено.
— Тепер нам лишається тільки йти до кінця.
— Так воно й буває, коли вибір зроблено.
Ніхто нахилився до Ярві й прошепотів своїм хрипучим, здертим голосом:
— Я їм не довіряю.
— Мій товариш хоче подякувати вам за гостинність, — поспішно оголосив Ярві.
— Ми всі хочемо вам подякувати, — додав Анкран. — Вам і богам вашої оселі.
Ярві змахнув попіл із молитовного каменя в хатньому вогнищі й прочитав руни на ньому.
— І Тій-Хто-Видихає-Сніг.
— Добра думка добре сказана, — Шидвала примружила очі. — Там, звідки ви родом, вона вважається малою богинею, чи не так?
Ярві кивнув.
— Але тут, гадаю, вона велика.
— Боги, як і все решта, здаються більшими, коли ти ближче до них. У нашому краю Та-Хто-Видихає-Сніг завжди поруч.
— Уранці наша перша молитва буде до неї, — промовив Анкран.
— Розумно, — похвалила Шидвала.
— А друга — до вас, — сказав Ярві. — Бо ж ви врятували наші життя.
— Тут усі живі істоти мають бути друзями, — вона всміхнулася, і глибокі зморшки на її обличчі нагадали Ярві мати Ґундрінг. На якусь мить його огорнула туга за домом. — Нам усім досить одного ворога — зими.
— Ваша правда.
Ярві поглянув на Сумаель, що, заплющивши очі й загорнувшись у ковдру, сиділа біля самого вогнища й легенько погойдувалася. Обличчя її майже повністю набрало звичної барви.
— Ви могли б перезимувати з нами.
— Я не можу, — відказав Анкран і міцно зціпив щелепи, голос йому надломився. — Я мушу дістатися до своєї родини.
— А я — до своєї, — докинув Ярві, хоча квапився до рідних не для того, що їх урятувати, а щоб убити одного з них. — Нам треба йти далі, але нам бракує так багато речей…
Шидвала глянула на гостей, оцінюючи їхній жалюгідний стан, і звела брови.
— Авжеж, вам багато чого бракує. Ми радо обміняємося з вами.
Почувши слово «обміняємося», її сини заусміхалися й схвально закивали.
Ярві глянув на Анкрана, і той розвів руками, показуючи порожні долоні.
— У нас немає нічого на обмін.
— У вас є меч.
Ніхто спохмурнів ще більше і ще міцніше притиснув меч до грудей, а Ярві болісно усвідомив, що ще недавно той був готовий убити всіх цих людей.
— Наш товариш не розлучиться з мечем, — сказав він.
— У вас є ще дещо, що стало б мені у пригоді, — бородань потойбіч вогнища пильно дивився на Сумаель.
Джауд заціпенів, а Рульф невдоволено забурчав.